Виникнення і розвиток соціальної педагогіки як галузі людинознавства

Досить часто причини  багатьох відхилень у поведінці  людей ховаються в умовах життя, таких як бідність, безробіття, погане харчування, ненормальні житлові умови. Соціальна педагогіка, яка має за мету попередження соціальної, особистої, моральної деградації людини, сприяє вирішенню повсякденних, буденних, соціальних проблем індивіду, а значить, і суспільство в цілому. У даному контексті вона виступає, як практико – орієнтована наукова дисципліна, гуманна за своєю суттю.

В основі соціально –  педагогічних досліджень, практичної діяльності лежить особистісно-орієнтований підхід, який вказує пріоритет людини в системі взаємовідносин „особистість – суспільство – держава”. Особистісно–орієнтовний підхід передбачає глибоке знання конкретного індивіду, його індивідуальних психологічних особливостей, стану здоров’я, потреб, інтересів; потреб, можливих відхилень; вміння аналізувати його діяльність, спостерігати і грамотно оцінювати спостережуваного і на рівні практичних умінь користуватися цими знаннями, опираючись на реалізацію її педагогічної технології.

Соціальна педагогіка як наука відрізняє особистісно–середовищний підхід до явищ, фактів, подій, що вивчаються, який вимагає глибоких знань середовища особистості, яке її оточує, та вміння врахувати його позитивні та негативні фактори.

Соціальна педагогіка базується  на особистісно–діяльному підході, суть якого полягає у тому, що перетворення людини і оточуючого середовища можливо лише шляхом участі індивіда в особистісно і соціально значимій діяльності.

Для соціальної педагогіки, що свій зміст на наукову інтеграцію знань про людину, характерний  міждисциплінарний підхід, який передбачає сумісну роботу різнопрофільних спеціалістів у наданні комплексної соціально – педагогічної допомоги людині.

Боковим каменем соціальної педагогіки, що вивчає особистість  в контексті середовищ них  взаємодій, є міжвідомчий підхід. На практичному рівні цей підхід вимагає у конкретні технології соціального партнерства, взаємодії та співробітництва різних відомств у вирішенні тієї чи іншої проблеми виховного і соціального плану.

Відмінною рисою соціально  – педагогічних досліджень і практичної діяльності є проблемний підхід, суть якого полягає в тому, що об’єктами системного аналізу перш за все стає програма конкретної людини. При чому ця проблема розглядається в контексті взаємовідносин і взаємозв’язків індивіда як з внутрішнім середовищем, так і з зовнішнім середовищем.

Соціальна педагогіка в  числі інших сучасних фундаментальних  наук починає вивчати, досліджувати соціальні і педагогічні явища  з інформаційних позицій, з позицій  інформаційних відносин. Цей інформаційний  підхід заключається в тому, що спочатку відбувається аналіз та синтез не предметів, а відношень в середини них і відносин із зовнішнім світом. Після класифікації внутрішніх відносин і властивостей і їх зовнішніх відносин за ознаками аналізується і синтезуються властивості на базі отриманої інформації (хоча і відносної).

Соціальна педагогіка, розглядаючи  як цілісний інтегративний навчально-виховний простір, опирається на системний аналіз соціуму, всіх його структурних компонентів, це означає, що побудова будь – якої навчально -виховної системи не обмежується рамками школи, а охоплює всі види і форми неформального навчання і неорганізованого виховання.

Сукупність визначених підходів складає універсальний  соціально – педагогічний метод  наукового пізнання, що дозволяє розглядати соціальну педагогіку, як методологічну основу побудови виховних, освітніх і соціальних систем.

 

3.   Основоположні принципи соціальної педагогіки

 

Соціальна педагогіка базується на певних принципах, які випливають із закономірностей і особливостей організації цілісного навчально  – виховного процесу. Назвемо  найбільш основоположні з них.

Принцип соціально – історичної обумовленості. Виходячи з даного принципу, джерела розвитку особистості слід шукати в конкретно – історичних і соціокультурних умовах розвитку суспільства, притаманних йому ідеалах, цінностях, переконань, суспільно схвалених нормах поведінки. Даний принцип підкреслює значну роль конкретної мікросфери у формування особистості, необхідність бачити в середовищ них факторах витоки інтелектуального, морального, фізичного, психологічного та соціального розвитку особистості, особливості її неповторного внутрішнього світу.

Принцип соціальної спадковості, що передбачає необхідність врахувати  у вихованні і навчанні традиції, звичаї, погляди оточуючого людини суспільства з моменту його народження, які передаються від покоління  до покоління і під впливом яких відбувається процес формування особистості, національних особливостей, природних задатків особистості.

Принцип педагогічної цілісності. Згідно з цим принципом кожне  педагогічне явище необхідно  розглядати в його взаємозв’язку  з іншими процесами. Суть принципу цілісності полягає в тому, що найзначніші успіхи пізнання пов’язанні не лише з відкриттям елементів цілісного об’єкту та описами його властивостей, але й з визначанням специфічних властивостей цілого. Принцип цілісності передбачає неможливість зведення складного до простого, цілого до частини, наявність у цілісного об’єкту – особливості, середовища, соціуму – таких властивостей і якостей, які ніяк не можуть бути притаманні його складовим частинам. Даний принцип передбачає єдність моральних відносин, норм поведінки, організованих сім’єю, школою, регульованих через суспільну думку, соціальний контроль жителів міста, села.

Принцип пріоритету сім’ї. Сім’я розглядається як інститут соціальної особистості, де закладаються і формуються базові цінності, життєві ідеали, норми поведінки, спілкування, відносини до людей, природи і праці. У рамках інших суспільних структур здійснюється соціалізація. Їх соціальна роль зводиться до доповнення та коректування виховання, отриманого в сім’ї.

Принцип гуманістичних цінностей. Цей принцип визначає гуманістичну направленість соціальної педагогіки, яка базується на перевазі таких принципів у вихованні, як доброта, милосердя, совість, працелюбність, відповідальність, соціальна справедливість.

Принцип відкритості  передбачає роботу соціальних інститутів, як відкритих соціально – педагогічних систем з реалізацією соціально – педагогічних функцій, широкими соціальними контактами з середовищем найближчого оточення, гуманізації професійної діяльності, різносторонніми формами соціальної та педагогічної допомоги тим, хто її потребує.

Принцип соціальної активності особистості, який розглядає особистість  як об’єкт і суб’єкт перетворюючої  діяльності, а соціально – педагогічну  діяльність у відкритому середовищі як головний фактор оволодінням досвідом суспільних відносин. Він передбачає активне застосування знань, умінь, життєвого досвіду особистості в суспільно – корисні роботі, спрямованій на зміни оточуючого середовища.

Соціальна педагогіка має  свою модель підходу до вирішення  виховних, освітніх, соціальних проблем. Не можна опиратись лише на педагогічні фактори і вводити в педагогічну практику чисто педагогічні розробки без врахувань конкретних умов соціального середовища, місця чи ролі людини в цих умовах, його діяльності в конкретно історичному середовищі.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Висновки

Порівняльний аналіз розвитку і становлення соціальної педагогіки і соціально – педагогічної освіти, проведений спеціалістами соціальної сфери у світовій практиці, дозволяє виділити ряд позицій пов’язаних із специфікою розвитку самої соціальної сфери в нашій країні.

- Розвиток теорії і  практики в соціальній сфері  в нашій країні значно відрізняється  від більшості зарубіжних країн.  Навіть підготовка спеціалістів  для освітньої галузі як напрямку соціальної сфери здійснювалась поза функціонального взаємозв’язку з підготовкою спеціалістів інших складових соціальної сфери (охорони здоров’я, культури, соціального захисту, спорту, безпеки, охорони прав особистості), що вкрай негативно продовжує відбиватися на рівні якості освіти, рівні активності, функціональної грамотності, професійної компетентності спеціалістів кожної галузей соціальної сфери в цілому.

- У світовій теорії  і практиці прийняте намагання  здійснити практичну діяльність  і професійну освіту спеціалістів усіх галузей соціальної сфери за змістом, технологіями, механізмами реалізації сумісно, в єдиній системі, або узгоджено.

- У більшості країн  (США, Великобританія, Німеччина,  Швеція, Швейцарія та інших) на  етапі становлення соціальної сфери пріоритетом віддавався курсовій системі підготовки спеціалістів, і лише після апробації програм, навчально – методичних посібників та інших матеріалів розвилась мережа базової (вузівської) система підготовки спеціалістів соціальної сфери, причому не лише в педагогічних інститутах, але і в університетах, юридичних, інших гуманітарних вузах, а також у спеціальних школах соціальної педагогіки, соціальної роботи; відмічено при цьому, що навіть з відкриттям факультативів, вузів – додаткової професійної освіти , професійна освіта в соціальній сфері ставала все потрібною в зв’язку з необхідністю постійної та оперативної орієнтації спеціалістів у динамічно зміненому соціумі.

- Потужній потенціал  російської моделі соціальної  сфери закладений у її психолого–педагогічній складовій, яка в інших країнах присутня, але не так глибоко і обґрунтовано.

Суспільно – політична  значимість соціальної педагогіки взаємообумовлена сьогодні дослідженнями соціального  середовища, соціальних факторів, їх впливу на особистість, на процес її виховання, освіти, розвитку, соціального захисту обумовлена рядом причин.

По-перше, інтерес до соціальних мікро процесам пояснюється підвищеним інтересом до людини, визнанням ролі людського фактору у всіх економічних  і соціальних перетворюваннях, намаганням людей глибше пізнати самих себе і оточуючий світ.

По-друге, індивідуальний внутрішній світ людини формується в  залежності не лише від загальних  матеріальних, політичних і соціальних відносин у рамках всього суспільства, але і в значній мірі від безпосередніх, конкретних умов, системи цінностей, традицій і правил, які існують у малій групі, під впливом прямих контактів з близькими людьми. Індивідуальна, неповторна своєрідність будь-якої особистості складається під впливом як спадковості, так і соціального середовища, в їх діалектичній єдності.

По-третє, сучасна соціальна  ситуація обумовила зростання ролі соціальних товариств у великих  соціальних процесах. Вона вимагає  об’єднання людей з метою найбільш ефективного вирішення їх соціальних проблем. Вивчення макросоціального оточення особистості допомагає вірніше визначити соціально – психологічні механізми, комплекс факторів, які сприяють виживанню особистості в експериментальній ситуації. При цьому в центрі уваги повинні бути не лише соціально – історичні, соціально – економічні умови, що є основним фактором, що обумовлює процес виховання і розвитку людини, - сім’єю, школою, різними дитячими об’єднаннями, трудовими колективами, традиціями і духовними цінностями.

Соціальна педагогіка має  свою модель підходу до вирішення основних виховних, освітніх, соціальних проблем. Не можна опиратися лише на педагогічні факти і використовувати в педагогічній практиці чисто педагогічні розробки без урахування конкретних умов соціального середовища, місцях і роль людини в цих умовах, її діяльності в конкретному соціально – історичному середовищі.

Цілком очевидно, що перетворене  в соціумі, що відбуваються, їх глибина  і гуманістична спрямованість на покращення якості життя кожного  громадянина багато в чому залежить від повноцінного забезпечення полі функціональної діяльності всіх інститутів і суб’єктів соціальної сфери, від своєчасного визначення її стратегій і ефективного використання технологій втілення їх в конкретних видах і формах соціально – педагогічної діяльності.

 
 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Література

1. Актуальные проблемы социального  воспитания / под ред. Т.Ф. Яркиной,  В.Г. Бочаровой. – М – Запорожье  , 1990 г. – стр. 11-12

2. Педагогіка / Н.П.Волкова : пос.  – К., 2001.

3. В.М.Галузяк, М.І.Сметанський, В.І.Шахов  / Педагогіка: навч. пос. – м.Вінниця, 2003 р.

4. Дистерев А. / Избр. пед. соч.  – М., 1956 г.

5. Дьюи Д. / Школа – общество  – М., 1925 г.

6. М.В. Левківський / Історія педагогіки. – К., 2006 р.

7. І.П. Подласый / Педагогика : 100 вопросов  – 100 ответов. – М., 2001 г. – стр.347-357.

8. В.С.Соловьев / Сочинения в 2 –  х томах : - Т.1 – 1998 г.