Податкова система України. Класифікація податків і зборів

Податкова система є різновидом відкритої динамічної системи, Це сукупність встановлених у країні податків. Її відкритість означає необхідність аналізу, передусім зовнішніх чинників, під впливом яких відбувається її становлення. Вимога системності полягає  в тому, що податки мають бути взаємопов'язані, органічно доповнювати  один одного, не суперечити системі  в цілому та її елементам. Системний  підхід означає, що мають реалізовуватися  обидві функції податків. З позиції  фіскальної функції податкова система  має забезпечити гарантоване  і стабільне надходження доходів  до бюджету, з позиції регулюючої забезпечувати державі можливість впливу на всі сторони соціально-економічного розвитку суспільства. Податкова система  повинна включати досить широке коло податків різної цілеспрямованості, оскільки практично неможливо щоб одночасно  в одному податку цілком реалізувалися  обидві функції.

Оскільки податки – це по суті продукт еволюції економіки і держави, то податкова система формується перш за все під впливом об'єктивних чинників. У той же час у сучасній демократичній правовій державі запровадження тих чи інших форм оподаткування є результатом волевиявлення членів парламенту, компромісу інтересів різних політичних груп, які у свою чергу представляють інтереси різних верств суспільства.

Становлення відносин між  органами державної влади і місцевого  самоврядування з приводу розподілу  податкових доходів між державним  і місцевим бюджетами в Україні  має свої особливості:

- нерозвиненість системи  місцевих податків і зборів  та як наслідок – відсутність у місцевих бюджетів власної доходної бази;

- постійний перегляд переліку  і пропорцій розподілу загальнодержавних  податків і зборів між державним  і місцевими бюджетами;

- відсутність ефективної  системи фінансового вирівнювання  при великих розбіжностях у  податкоспроможності регіонів, що  зумовлює великі розриви в  обсягах суспільних послуг на  душу населення між регіонами.

Щодо складу податкової системи  України, то її основу створюють податки, аналогічні тим, які становлять ядро податкових систем більшості сучасних розвинутих країн, що свідчить про загальну закономірність уніфікації оподаткування.

Слід зауважити, що, на відміну  від основних податків, які становлять серцевину податкової системи України  і склад яких не змінюється, склад  решти обов'язкових платежів періодично зазнає змін. Законом УРСР "Про  систему оподаткування" в редакції від 25 червня 1991 р. до загальнореспубліканських віднесено 16 податків, зборів та обов'язкових  платежів. Згідно з Законом України "Про систему оподаткування" в редакції від 18 лютого 1997 р. (зі змінами, внесеними в наступні роки), податкова  система включає 23 загальнодержавні податки і збори. Цей перелік  був розширений за рахунок включення: рентних платежів; збору до Державного інноваційного фонду; плати за торговий патент за деякі види підприємницької  діяльності; фіксованого сільськогосподарського податку; збору на розвиток виноградарства; єдиний митний збір; гербовий збір. Деякі  з цих зборів вже скасовані. В  той же час цей перелік включає  податки і збори, які на території  України ще не справляються (наприклад, податок на нерухомість ще не запроваджено).

Вищезазначене дає можливість зробити висновок про існування  в Україні тенденції до розширення переліку податків і зборів, що входять  до її податкової системи. Також є  тенденція до поєднання у системі  особистих та реальних податків. Крім того, простежується тенденція до диференційованого оподаткування  суб'єктів підприємницької діяльності, що працюють без створення юридичної  особи, а також зі створенням юридичної  особи, а серед останніх – до диференційованого оподаткування, з одного боку, великих і середніх за розмірами підприємств, а з іншого – суб'єктів малого підприємництва. Наслідком такої диференціації стало поєднання в межах однієї податкової системи двох підсистем оподаткування – звичайної для одного виду платників і спрощеної для іншого.

Слід зауважити, що суб'єкти малого підприємництва, які сплачують  єдиний податок, не є платниками багатьох видів податків і зборів, зокрема  податку на додану вартість (за винятком, коли юридична особа обрала спосіб оподаткування доходів єдиним податком за ставкою 6%), прибуткового податку  тощо.

Крім обумовлених об'єктивними  причинами тенденцій, у розвитку податкової системи України спостерігається  така особливість, як обмежене застосування майнових податків, що повинні бути доповненням до особистих. Крім податку  на нерухомість до складу податкової системи України поки не входить  ще один з поширених у країнах  з розвинутою ринковою економікою податків – податок на спадщину і дарування (хоч згідно з законопроектом, що перебуває з 2002 р. на розгляді у парламенті, планується справляти прибутковий податок з громадян зі спадщини та дарування).

Розробляючи податкову політику та впроваджуючи її у життя, органи державної влади повинні базуватися також на методології оподаткування. Методологія оподаткування – це теоретичне, науково-практичне і концептуально-правове обґрунтування сутності поняття "податок" – одночасне дослідження податку як об'єктивної економічної категорії та конкретної форми правових взаємовідносин платників податків з державою.

Органічним елементом  методології оподаткування є  сфера його методичного забезпечення. Методичні основи оподаткування  – це вибір податкових форм й наповнення їх конкретним змістом (прийняття організаційно-правового порядку обчислення і стягнення податків), встановлення прав та обов'язків сторін податкових правовідносин. Створення методик оподаткування, які адекватно відображають стан економіки і політики є логічним завершенням методологічних досліджень податкових проблем у межах кожного етапу податкового реформування. 

Поняття, ознаки та функції податку. Класифікація податків і зборів

Під час аналізу змісту податків потрібно враховувати, що вони не є єдиним джерелом доходів бюджету. Це лише один із видів позаекономічного державного примусу. Крім власне податків, які відіграють провідну роль у формуванні бюджету, існують також інші види зборів до бюджетів: збори ліцензійні та реєстраційні, збори з населення. Крім того, підприємства і громадяни  здійснюють обов’язкові відрахування до позабюджетних фондів, платять  різні тарифи й інші обов’язкові  платежі. Різноманіттям форм вилучень зумовлена потреба визначати, які  з них є безпосередньо податками, а які – неподатковими платежами. Систему платежів податкової системи можна поділити на податки і платежі податкового характеру. Якщо до першої групи належать саме податки (на прибуток, на землю тощо), то до другої – збори і відповідні податкові платежі (мито, державний збір тощо).

Розмежування податків, зборів, платежів – це не винятково теоретична проблема, а значною мірою проблема практики. По-перше, податки – це насамперед безумовні і нецільові платежі, після їх надходження до бюджетів неможливо простежити використання цих коштів, та й не потрібно. Щодо зборів картина інша: ці надходження потрібні для фінансування певних заходів, мають чітке цільове призначення. Тому можна порушувати питання про нецільове використання коштів (може навіть іти мова про самостійний склад правопорушення).

По-друге, податки надходять  переважно до бюджетів, тоді як збори  можуть формувати цільові фонди (в тому числі й позабюджетні). Тому, якщо потрібно закріпити виключно стабільні надходження до бюджетів нецільового характеру, – це безсумнівно податки. Якщо ми хочемо закріпити стійкий зв’язок між податковими надходженнями і джерелами, з яких вони спрямовуються, — це збори.

По-третє, якщо встановлення, зміна та скасування податків і всіх елементів їх правового механізму  є винятковою компетенцією органів  державної влади, то деталізацію  елементів зборів у перспективі  можна розглядати і як компетенцію  виконавчих органів.

Характеризуючи податки, необхідно акцентувати увагу  на тому, що основою для позбавлення  права власності є конституційний, публічно-правовий обов’язок платника податків платити законно встановлені податки.

Платник податків не має  права розпоряджатися на свій розсуд тією частиною свого майна, яка у  вигляді визначеної грошової суми підлягає внесенню до бюджету, і зобов’язаний регулярно перераховувати цю суму на користь держави. У цьому обов’язку  платника податків втілений публічний  інтерес усіх членів суспільства. З  публічним характером податку і  фіскальним суверенітетом держави  пов’язані законодавча форма  встановлення податку, обов’язок і  примусовість його стягнення, однобічний характер податкових обов’язків.

Дійсне право приватної  власності охороняється законом. Однак  абсолютно очевидно, що воно не належить до прав, які не підлягають обмеженню  за жодних умов. Приватна власність  може бути обмежена законом, але тільки тією мірою, якою це потрібно для захисту  основ конституційного ладу, гарантування прав і свобод громадян, безпеки  держави. Власник може бути позбавлений  власності тільки у випадках, передбачених законом. Але саме подібний випадок  і закріплюється Конституцією України (ст. 67) як необхідна умова існування  держави, безумовна його вимога.

Викладене вище дає підстави визначити податок як форму примусового  відчуження результатів діяльності суб’єктів, що реалізують свій податковий обов’язок, у державну чи комунальну власність, який вносять до бюджету  певного рівня (або цільовий фонд) відповідно до закону (чи акта органу місцевого  самоврядування) і який виступає як обов’язковий, нецільовий, безумовний, безвідплатний і безповоротний  платіж.

Характерними для змісту податку  є такі ознаки:

1. Податок – це вид платежу, закріплений актом органу державної влади. Право парламенту затверджувати податок є вираженням права народу погоджуватися на сплату податку. Однак це не означає, що згоден з цим кожний конкретний член суспільства чи навіть певна група. Так, у багатьох країнах існують конституційні заборони на вирішення питань про оподаткування через референдум.

2. Тісно пов’язана з попередньою ознака індивідуальної безвідплатності, або однобічність установлення податку. Вона зумовлена однобічністю руху коштів від платника до держави. При цьому платник, на перший погляд, нічого не отримує замість цього, що означає відсутність зустрічних обов’язків держави. Кошти платника використовуються на задоволення суспільних потреб. Однак слід ураховувати, що безвідплатність є умовною через однобічність обов’язку платника. А загалом безвідплатність означає, що кошти, які виплачуються як податок, переходять до бюджету без зустрічного відшкодування платникові чи задоволення його потреб.

3. Нецільовий характер податкового платежу, який означає надходження його у фонди, що акумулюються державою і використовуються на задоволення державних потреб. При цьому невідомо, на задоволення яких саме цілей використовуються надходження від конкретного податку, тобто формується немовби розмитий грошовий фонд держави — "гроші не пахнуть". Звичайно, потребує окремого розгляду проблема, що стосується деяких видів податків, які за своїм характером дуже схожі на збори (наприклад, податок із власників транспортних засобів).

4. Безумовний характер податку. Ця ознака є продовженням попередньої ознаки і означає сплату податку, яка не пов’язана з жодними зустрічними діями, привілеями з боку держави. Останні дві ознаки, мабуть, найбільш характеризують сутність податку і вирізняють його із системи інших платежів.

5. Податок – це платіж, що надходить до бюджету відповідного рівня чи цільового фонду. Розподіл податків між бюджетами, фондами здійснюється відповідно до бюджетної класифікації двома основними шляхами: закріплення податку за певним бюджетом чи розподіл його між бюджетами.

6. Обов’язковий характер стягнення податків, що забезпечує нагромадження коштів у дохідній частині бюджету. За цією ознакою закріплюється на конституційному рівні сплата податків як першочерговий обов’язок громадян.

7. Безповоротний характер податку. Ймовірно, ця ознака не потребує особливих коментарів, хоча варто звернути увагу на такий аспект. В кінцевому рахунку платник одержує віддачу від внесених ним податків, коли держава задовольняє суспільні потреби, в яких зацікавлені суспільство і кожний його індивід (охорона суспільного порядку, охорона здоров’я, освіта), і в цьому розумінні податки ніби повертаються до платника.

8. Податок – це платіж, що здійснюється у грошовій формі. Тобто податок до бюджету вноситься у грошовій формі. Сплату податку майном чинне законодавство, за загальним правилом, не передбачає. Грошова форма сплати податку визначається самою його сутністю: він є внеском. Тому обов’язок платника податків сплачувати податок є однооб’єктним, оскільки тільки сплата податку в грошовій формі, за загальним правилом, розглядається (за дотримання інших умов – щодо термінів, бюджетів тощо) як належне виконання його обов’язку. Звернення стягнень на майно платника податків у разі недоплати по податках також не є винятком, оскільки в результаті (після реалізації майна) податок до бюджету вноситься у грошовій формі. Однак у деяких випадках сплата податків допускається й не у грошовій формі, але всі негрошові засоби сплати податків є нетиповими і зумовленими кризою платежів.

Функції податків, що відбивають їх сутність, є похідними від функцій фінансів і реалізують ті самі завдання, тільки в порівняно вужчих межах.       З огляду на це функції податків можна згрупувати у два блоки: основні й додаткові. Основні функції охоплюють сутнісну функцію податку (фіскальну) і дві загальнофінансові (регулюючу і контрольну). Саме на цих функціях ґрунтується податковий механізм і разом з ними становить цілісний комплекс. Додаткові функції деталізують головні цілі, реалізовані через підсистему основних функцій. Якщо основні функції є обов’язковими для всіх видів податків, то додаткові мають відтінок факультативності і не обов’язково представлені в усіх податках.