Психосоматические заболевания

                     Міністерство охорони здоров’я України

                     Чернігівський Базовий Медичний  коледж 

 

Навчально- пошукова робота на тему: «

 

 

 

 

 

 

 

 

Виконала: Тимошкіна  Д.І.

Студентка 2 курсу групи 2 Б Лікувальна справа

Керівник : Бондаренко Н.В.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

   Чернігів

 

 

   2012 рік

Зміст

1.Вступ

2.Актуальність  теми

3. Об’єкт дослідження

4.Мета дослідження

5.Дослідження 

6. Висновки

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Вступ

Системний аналіз дозволяє продуктивно розглядати психологію хворого не тільки як суб'єкта хвороби, але і як суб'єкта лікувального процесу, який приймає участь у ньому, що переживає його і впливає на його ефективність. Основою вивчення внутрішнього світу хворого, психологічної картини захворювання і терапевтичного процесу є система відносин його особистості - самооцінка, ставлення до інших, до хвороби, до лікування [Мясищев В.Н., 1960]. Хвороба як стресова ситуація в житті пацієнта активує систему значимих відносин, вищих регуляторних механізмів, що виявляються в умовах хвороби і лікування, з одного боку, у характерних способах сприйняття переживань і оцінок, а з іншого боку – в особливостях пристосувальної поведінки. Знання й облік цих механізмів реагування на хворобу і терапію можуть підвищити ефективність останньої, сприяти вибору найбільш точно спрямованих способів лікувального впливу. В даний час, поряд із традиційним симптоматичним критерієм, розробляються додаткові критерії дієвості різних методів і прийомів комплексної терапії. Найбільш адекватним цим цілям є підхід, що враховує три площини розгляду терапевтичної динаміки: соматичну, психологічну і соціальну [Карвасарський Б.Д., 1980]. У вітчизняній медицині психології хворого завжди приділялася пильна увага. Ще класики клінічної медицини М.Я.Мудров, С.П.Боткін, Г.А.Захар'їн, Н.И.Пирогов досить переконливо обґрунтували принципи лікування не хвороби, а хворого. У цьому позначилися їх передові по тому часу погляди на хворого, як на страждаючу особу. Велику роль у формуванні медичної психології, а отже, і в психології хворого зіграли дослідження И.М.Сєченова.

Таким чином, актуальність даної роботи полягає у важливості для медичного працівника розуміння, а також використання основних принципів психосоматики у діагностиці та лікуванні різного виду хвороб, підготовки майбутніх спеціалістів з урахуванням цієй важливої галузі медицини.

Об'єктом дослідження є особистість хворих з різними психосоматичними станами

Предметом дослідження є психологічні особливості хворих, а також найбільш ефективні методи впливу на хворих з боку спеціально підготовлених медичних працівників.

Метою даної роботи є створення найбільш ефективних методів підготовки медичних спеціалістів для працювання с потенційно хворими психосоматичними розладами. Провести анкетування, тренінги с медичними працівниками із застосуванням вмінь на хворих та зробити висновки, що до ефективності підготовки медичних працівників і лікування хворих. Порівняти отримані результати між собою і контрольною групою.

Задачі дослідження полягали в наступному:

1. Усвідомлення працівниками медичної структури, а також студентами медичних ВУЗів важливості виникнення психосоматичних захворювань у пацієнтів.
2. Виділення психосоматичний розлад у окремий симптом який буде також входити у загальну картину захворювання, а також у окреме захворювання. Обгрунтування цього.
3. Важливість навчання майбутнього медичного персонала тренінгам, та психологічним прийомам, діагностиці, які б могли допомогти виявленню, профілактиці, та особливому підході до таких хворих.
4. Проведення анкетування  про знання студентів медиків, та медичних працівників про психосоматичні захворювання.
5. Статистичні дослідження о виникненні психосоматичних захворювань в Україні.
6. Виведення даних про найбільш  ефективні методи для вирішення проблем виниклих в результаті психосоматичних захворювань.
7. Найбільш ефективні шляхи ведення навчання персоналу, а також найбільш практичні тренінги для практичного вирішення можливості одужання від психосоматичних захворюваня.
8. Шляхи реалізація в багатьох галузях медицини цих тренінгів.
9. Контрольні дослідження, що до ефективності підготовлених медичних працівників для вирішення психосоматичних захворювань у пацієнтів із запропонованих тренінгів. Характеристики зміни стану здоров’я серед досліджуваних пацієнтів.  

 

Методи, застосовувані в даній роботі:

1. Теоретичний аналіз літератури по даній проблематиці;
2. Дослідницький комплекс методик:
1. Торонтська алекситімічна шкала;
2. Методика VELA для визначення ступеня вегетативної лабільності;
3. Методика диференціальної діагностики депресивних станів ЗУНГ;
4. Методика виміру рівня тривожності Спілбергера;
5. Гісенський опитувальник соматичних скарг.

Наукова новизна даної роботи полягає в тому, що вперше вивчаються і порівнюються психосоматичні розлади у хворих,  а також можливість широко використовувати лікування цих станів, за допомогою ефективної підготовки спеціалістів у медичних Вузах.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

\

ПСИХОСОМАТИЧНА  СИМПТОМАТИКА І ПСИХОСОМАТИЧНА МЕДИЦИНА  

 

Поняття “психосоматика”  охоплює діагностичні і терапевтичні розуміння, що беруть до уваги такі психолого-медичні фактори, які стан соматичного здоров'я і соматичної хвороби розглядають спільно і майже чи не в кожному випадку вбачають тісні взаємозв'язки з певними біологічними варіантами. Це визначення притримується типових психосоматичних кореляцій у вузькому смислі слова, котрі патогенні психосоціальні моменти визнають первинними і частково причинними щодо виникнення і подальшого перебігу психосоматичних розладів, одночасно приймаючи до уваги також і переконливі біологічні аспекти. Типовими психосоматичними розладами є, наприклад, ожиріння, нервова анорексія, нервова булімія, бронхіальна астма, виразковий коліт, холецистит, хвороба Крона, лабільна есенціальна гіпертонія, також називана “психосоматозом”, а також серцевий невроз як типові приклади так називаних функціональних розладів (тобто соматичних порушень, при яких лежачі в їхній основі патофізиологічні зміни не витікають з анатомічних структурних змін) [14, 10 с.].

Відмежовуваючи рамки  поняття “психосоматика” сомато-психологічними кореляціями, у діагностичних і  терапевтичних визначеннях слідує також виходити з їх погляду на кожну вторинну психічну зміну, що привноситься пацієнтом як реакція на сприйняття свого захворювання. Типовим прикладом можуть служити хворі, що потребують інтенсивної терапії при диалізі або онкологічних захворюваннях [24, 20 с.].

Проблема психосоматики - одна з найбільше складних проблем  сучасної біології, рішення якої потребує, безумовно, дуже широкого междисциплійного синтезу і крайньої обережності  дослідників, щоб уникнути спрощених  механічних, або, навпаки, метафізичних тлумачень. Нерозривність природнонаукових і методологічних аспектів при вивченні психосоматики неминуче робить її ареною наукової полеміки й ідеологічної боротьби.

Чіткий зв'язок соматичних розладів не тільки з певними структурними змінами тих або інших органів і систем, але і з афективними зрушеннями призвів, як відомо, до перегляду односторонніх органолокалістичних установок у медицині на початку XX сторіччя. Питання розвитку і плину будь-якого патологічного процесу почали розглядати усе більш із позиції цілісного організму і насамперед усвідомленої або підсвідомої установки його на хворобу або практичне здоров'я. Прогресивні в основі своєї лозунги про єдність душі і тіла, активно підхоплені послідовниками S. Freud, у кінцевому рахунку звелися, проте, до чисто суб'єктивних відчувань і дуже довільних психоаналітичних побудов.

Відповідно до всепоглинаючої концепції пансексуалізму, булімія  і деякі диспепсичні симптоми свідчать про потребу в любові і турботі або бажанні вагітності; запори і снастичні скорочення кишечнику - про тенденцію до бридливості й охайності або накопиченню грошей і підвищенню соціального престижу; “знаменне сполучення” запорів, розбитості і болю в поперековій області - про виражений анальний еротизм; іпохондрична фіксація на області носа - про перенос статевого конфлікту на цей непарний орган, що займає центральне положення й тому має фалічне значення; психогенні респіраторні розлади - про регресивно виявляючуюся тугу по материнській любові і прагнення до повернення в материнське лоно, у внутрішньоутробний стан, коли ще не функціонує дихальна система. Хронічні іпохондричні страхи і побоювання розглядаються з цих позицій як результат витиснення сексуальних фантазій або переживань і важкого внутрішнього конфлікту (наприклад, у зв'язку зі статевим потягом до певної жінки і відмовою від його задоволення шляхом мастурбації). Ознаки інверсії, нарцисичної регресії або неусвідомлюваного гомосексуалізму виявляються психоаналітиками навіть в осіб із скаргами на різь в очах від холодного вітру або паління і хворих із дійсно важким патологічним процесом, що потребують обстеження і лікування в кваліфікованих спеціалістів.

Жорстке неприйняття  психоаналізу в якості “теоретичного  стрижня” самих різноманітних областей сучасної медицини не могло не поширитися у відомій мірі на будь-які концепції, які як би уводять лікаря з тривкої платформи органної патології. Закономірна відмова вітчизняної медицини від спекулятивних аспектів “глибинної патології” і методології психоаналізу, що не виходить за межі чистої інтроспекції і довільного тлумачення відчуттів пацієнта, не міг не призвести в кінцевому рахунку до ігнорування болю (при відсутності видимих для неї підстав) як суб'єктивної реальності взагалі. Усе більш вузька лікарська спеціалізація і неминуче при цьому звуження уявлень про хворого і хвороби не занадто сприяють перетворенню медицини в клініку хвороб людини - “антропатологію”, про яку писав Д.Д.Плетньов (1930) і Р.А.Лурія (1944); вона залишається скоріше лише клінікою захворювань внутрішніх органів, майже не виходячи практично за вузькі рамки органопатології. Положення Гіппократа про необхідність лікувати не хворобу, а хвору людину усе ще носить часом сугубо вербальний характер. Недооцінка психосоматичних механізмів людської патології лікарями, що відокремлюють “душу від тіла”, зберігається з часів Платона як “найбільша помилка наших днів”.  

 

1. Нейродинамічні механізми соматичних проявів емоційної нестабільності

 

 

До найважливіших досягнень  вітчизняної нейрофізіології належить розроблена П.К.Анохіним біологічна теорія функціональних систем як замкнутого контуру автоматичної регуляції - широкого функціонального об'єднання значного числа фізіологічних компонентів (по-різному локалізованих структур і процесів) із постійною сигналізацією про результат дії для одержання певного пристосувального ефекту, необхідного в даний момент в інтересах цілісного організму. Будь-яка якісно обкреслена емоція розглядається у світлі цієї теорії як цілісна функціональна система з усіма властивими їй закономірностями (спеціальна фізіологічна категорія динамічних інтегративних процесів, що об'єднує кору головного мозку і підкіркові утворення).

Біологічна теорія емоцій підводить під поняття функціональних розладів загальнофізіологічне обґрунтування  з позицій діалектичного матеріалізму. Включення емоційних станів в зміст функціональної системи чітко корелює із біологічною роллю емоцій, філогенетично спрямованих насамперед на задоволення потреби в збереженні себе (цілісності свого “Я” із усіма його тілесними і психічними властивостями). Загальним біологічним знаменником, до якого призводить емоція всю інформацію, що надходить у мозок, стає, по П.К.Анохіну, “самий давній і універсальний критерій усього живого на землі - прагнення вижити”. Саме емоції (перша ланка в загальному ланцюзі пристосувальних процесів) виступають як такі форми реакцій, що, змінюючи один одного, охоплюють увесь організм і дозволяють йому “із рятівною швидкістю” відповідати на будь-які впливи навколишнього середовища ще до встановлення їхніх конкретних параметрів. Саме емоції визначають “єдиний план в архітектурі живого організму”, санкціонуя або відхилюючи його різноманітні функції на підставі того самого принципу - наявності або відсутності емоції задоволення (єдиного нерідко критерію повноцінності і закінченості фізіологічного або поведінкового акту ). Саме емоції (один із найбільше демонстративних прикладів соматовегетативної інтеграції - скрупульозно узгодженого перебігу центральних і периферичних процесів) детермінують усю життєдіяльність організму [1, 21 с.].

Функції емоцій зводяться в кінцевому рахунку до модифікації (звичайно підвищенню) енергетичних ресурсів організму, формуванню тенденції до підтримки (збільшенню) або, навпаки, усуненню (зменшенню) контакту з фактором, що робить той або інший вплив на індивіда (цим визначається і знак емоції), і організації специфічних форм поведінки, що відповідають якісним особливостям впливаючого фактора. У людини емоції служать для оцінки не тільки біологічних і соціальних потреб, але і ступеня їх задоволення; навіть чисто біологічні переживання стають при цьому соціально забарвленими.