Античная Філософія

Сенека. Моральні листи до Луцилія.

Марк Аврелій

ІІ, 17. Час людського життя  – мить, її сутність – вічне спливання; відчуття невиразне; будова всього тіла тлінна; душа нестійка; доля загадкова; слава непевна. Одним словом, усе, що належить тілу, схоже на потік, а  що належить душі – на сновидіння і  дим. Життя – боротьба і мандрівка  по чужині; посмертна слава –  забуття. Але що ж може вивести  на шлях? Ніщо, окрім філософії.

ІІІ, 16. Тіло, душа, дух. Тілу властиві почуття, душі – прагнення, духу –  основоположення.

ІV, 4. Якщо духовний початок  у нас спільний, то спільним буде й розум, за допомогою якого ми є істотами розумними. Коли ж так, то й розум, який велить, що робити і  чого не робити, теж буде спільним; якщо так, то й закон спільний; якщо так, то ми громадяни. Отже, ми належимо якомусь державному устрою, а світ подібний до Града.

IV, 48. Слід сприймати все  людське як скороминуще і короткочасне: те, що було вчора ще в зародку,  завтра є вже мумією або  прахом. Отже, проживи цей період  часу в злагоді з природою, а потім піди з життя так  само легко, як падає зріла  олива: славословлячи природу,  що її породила, і з вдячністю  до дерева, що її виростило.

ІХ, 9. Усе, причетне будь-чому загальному, тяжіє до єдинородного з ним.

Усе земне тяжіє до землі, все вологе зливається воєдино, так  само як і повітряне, отож потрібні перешкоди й зусилля, щоб роз’єднати їх… і тому все причетне до загальної  розумної природи однаково прагне до собі спорідненого або навіть більшою  мірою. Адже оскільки воно досконаліше, порівняно з іншим, у ньому  сильніша схильність до зближення з  собі подібним і злиття з ним докупи. Навіть у нерозумних істот можна  знайти вулики, стада, вигодовування  потомства, деяку подобу любові. Це пояснюється тим, що у них є  душі, схильність до спільного життя  у відносно досконалих істот виявляється  більшою мірою, аніж у рослин, каміння  чи дерев. У розумних же істот існують  держави, співдружності, домогосподарства, збори, а на війні – союзи і  перемир’я. У істот ще більш досконалих єднання здійснюється навіть всупереч простору, що їх роз’єднує, таке, наприклад, єднання зірок. Отже, певний ступінь  досконалості може породити згоду навіть поміж віддаленими істотами. Поглянь  же тепер на те, що діється. Тільки розумні  істоти й забувають тепер про  тяжіння та прихильність одна до одної, тільки серед них не позначається злиття воєдино. Але як люди не намагаються  уникнути єднання, все ж їм не вдається уникнути його, оскільки природа сильніша від них. Візьми це до уваги і ти переконаєшся в правдивості моїх слів. Тому легше знайти дещо земне, яке не стикується ні з чим земним, аніж людину, що не спілкується з  іншою людиною.

Марк Аврелій. Наодинці із собою. Роздуми.

Скептицизм

(86)…Оскільки у живих  істот потяг у надлишку з’являється  слідом за тим, чим вони користуються, для того щоб досягти належного  їм, то потяг керується тим,  що відповідає природі. Але  оскільки розум даний розумним  для більш досконалого керівництва,  то жити відповідно до розуму  насправді означає для них  жити у згоді з природою. Саме  розум стає творцем ваблення. (87) Ось чому Зенон у книзі  про природу людини першим  говорить, що [вища] ціль – це жити  у згоді з природою, а це  значить жити добродійно: адже  саме до чесноти веде нас  природа. Схоже [висловлюються]  Клеанф у книзі про задоволення,  Посідоній, Гекатон у книгах  про цілі. Хрісіпп же в першій  книзі про цілі говорить, що  жити добродійно – це те  ж саме, що жити, виходячи із  знання, яке отримується внаслідок  досвіду, того що відбувається  в природі, оскільки наша природа  є частиною загальної природи. (88) Тому [вища] мета – жити у  згоді з природою – у згоді  зі своєю природою і загальною  природою, нічого не роблячи такого, що забороняється загальним законом,  а саме правильним розумом,  що проникає всюди; він же  притаманний і Зевсу, улаштовувачу  та управителю всього сущого. Сама чеснота щасливої людини  і повнота життя бувають тоді, коли всі вчинки здійснюються  у згоді кожної людини з  волею того, хто керує всім. Діоген  ясно говорить, що [вища] ціль полягає  в тому, щоб проявляти розсудливість  при виборі того, що відповідає  природі; (89) за Архедемом, це означає  жити, виконуючи всі обов’язки.  Під природою, у згоді з якою  треба жити, Хрісіпп розуміє і  загальну природу, й особливо  природу людську. Клеанф же  вважає, що наслідувати треба  лише загальну природу, а не  одиничну.

Діоген Лаертський. Етика

Плотін

…Благо – це те, від  чого залежить і до чого прагне все  суще, маючи його своїм початком і потребуючи його. Саме ж воно не знає ні в чому нестачі, задовольняє  самого себе, нічого не потребує; воно є міра й межа всього; воно виробило з себе розум і буття, душу й  життя, і мислення. Все це (що знаходиться  нижче нього), - прекрасно; саме ж  воно – вище від прекрасного і  по інший бік найкращого, цар збагненного  розумом (світу)».

…(Розум) є первинна енергія  і первинна сутність (блага), що перебуває  в самому собі; він діє і начебто  живе навколо блага. А навколо  розуму – зовні – кружляє душа; розглядаючи його (з усіх боків) і  проникаючи поглядом всередину нього, вона бачить крізь нього бога.

…Якщо зло й існує (якимось  чином), то існує воно в неіснуючих (речах), як деякий вид неіснуючого…

Неіснуюче ж – це не взагалі  неіснуюче, але тільки відмінне від  існуючого. …Воно – як безмірність  по відношенню до міри, як безмежне по відношенню до границі, як безвидне по відношенню до видоутворюючого; як завжди потребуюче по відношенню до самодостатнього; воно завжди є невизначеним, зовсім нестійким, все сприйманим, ненаситним, цілковитою бідністю.

…Отже, необхідно, щоб було дещо, безмежне саме по собі й безвидне саме по собі, і всі інші вищезгадані (якості того, що вміщує в себе)…

Так ось (матерію), що виражена через образи, види й форми, міру та межі, упорядковану чужорідним для  неї порядком, таку, що не має в  собі самій нічого благого… відшукує наш розум і вказує на неї як на первинне зло й зло саме по собі.

…Природа ж матерії  безглузда настільки, що не тільки те, що перебуває в ній, а навіть і  все, що тільки зверне на неї погляд, (вмить) наповнюється всим її злом. Бо вона зовсім не причетна до блага…

…Душа, досконала і схильна  до розуму, завжди чиста; вона відвертається  від матерії; ні до чого безмежного, ні до чого безмірного, ні до чого лихого вона не наближається й погляду свого  туди не звертає. Отже, вона, будучи чистою, цілком залишається в межах, встановлених розумом.