Шпаргалка по "Литературе"

1. Процес входження  укр. земель до складу іноземних  держав: порівняльна характеристика

 У 14-15 ст. країни Європи переживали  період розвинутого феодалізму. На цій основі і на Заході  і на Сході Європи починають  утворюватися централізовані держави  у формі феодальних монархій. На Русі економічний розвиток і необхідність захисту країни від іноземних нападників зумовили обєднання навколо Москви російських земель і створення в другій половині 15 ст. Московської держави. Центром обєднання Русі стала Москва. Українська народність тоді через складні і важкі історичні умови не створила окремої держави. У той час південно-західні руські землі, на яких тоді формувалася укр. народність, стали об’єктом активних зовнішньополітичних інтересів феодальних держав – Литви, Польщі, Угорщини.

У 13 ст. утворилася Литовська держава  – ВКЛ, яка поступово намагалася захопити руські землі. Вже у 1355-1356 рр. литовські війська зайняли спочатку Брянськ, а потім усю Чернігово-Сіверщину. У 1362 р. Ольгерд здійснив похід на Подніпровя і зайнявши Київ та вигнавши ординців, підкорив Київщину і Переяславщину. Влітку того ж року литовські війська захопили Пониззя (Поділля). У 1340 р. литовська влада поширилась і на галицьео-волинські землі. У тому ж році Польща і Угорщина розпочали війну проти Литви за Галичину. За угодами 1350 р., а потім 1352 р. мі ж Польщею і Литвою Галичина була залишена за Польщею, а Волинь – за Литвою. У 1370 р. за угодою між Польщею і Угорщиною Галичина підпала під владу Угорщини, провінцією якої вона була до 1387 р, після чого її знову захопила Польща. У 1377 р. польські феодали захопили Західну Волинь (Холм і Белз). Отже на початку 60-х рр.. 14 ст. під владою Литви опинилася велика частина території України – Чернігово-Сіверщина, Київщина, Переяславщина, Поділля, більша частина Волині.

В середині 14 ст. на землях між Дністром і Дунаєм було створене самостійне Молдовське князівство з столицею в  м. Сучаві. До його складу входила Буковина. З початку 16 ст. князівство потрапило  в залежність від турецького султана. Закарпаття залишалося в складі Угорщини.

Після Кревської унії 1385 р. навіки до Польщі Ягайло мав приєднати литовські  і руські землі. У 1387 р. Польща на чолі з Вітовтом відвоювала в Угорщини галицькі землі і закріпила їх за собою. Протягом 1392-1394 рр. Вітовт ліквідував князівства Новгород-Сіверське, Володимирське, Подільське, Київське та перетворив їх на провінції Литви. Західне Поділля з центром у Камянці в 1396 р. Вітовт змушений був передати Польщі. У третьому десятилітті 15 ст. Вітовт зумів поширити свій вплив на південь до берегів Чорного моря від Дніпра і Криму до Дністра.

Після смерті Вітовта 1430 р. польсько-шляхетські війська , розбивши сили литовських намісників зайняли Західне Поділля. Влітку 1431 р. польські війська вдерлися на Волинь, захопили Володимир і підступили до Луцька. Згодом, за унією у Вільно 1432 р. Західне Поділля – закріплювалося за Польщею, а Волинь – за Литвою. На початку 40-х рр.. 15 ст. повстало проти влади Литви населення Смоленська, відокремилися Волинь, Київщина та ін. землі. Тому були поновлені удільні князівства: Київське (ввійшла ще Переяславщина) та Волинське (із Східним Поділлям). На кінець 15 ст. в українських землях, що входили до складу .Литви, було повністю ліквідовано удільно-кнізівський лад, і вони стали звичайними провінціями Литви.

 

2. Правовий статус  українських земель в складі  Корони Польської 2ї пол. 14 ст- поч. 15 ст.

У квітні 1340 р. через боярську змову  загинув гал.-волин. князь Юрій ІІ Болеслав - сигнал до нового вторгнення Польщі в укр. землі. Експансія здійснювалася під прикриттям гасла захисту католиків Гал..

Загарбницькі плани підтримували 3 соц. верстви Пол.: 1- магнати (сподівалися  поширити свої володіння на укр. і  білорус. Землі); 2 - католицька церква(здобути  нових віруючих); 3 - багаті міщани (підпорядковувати собі важливі торг. шляхи в Гал).

Казимир ІІІ вже 1340 р. продовжив  експансію на землі Галичини. Однак, місцеве населення підняло повстання, на чолі якого став Дмитро Дедько. Казимир  ІІІ був змушений визнати Дедька правителем Гал.. А той – формальне  верховенство пол. кор.

У 1366 р., після тривалої боротьби з  Литвою та місцевим укр. нас. Пол. підпорядкувала собі Гал. і част.Волині.

Дії Польщі:

– пол.. уряд з самого поч. утвердження  в цьому регіоні намагався  зробити його своєю провінцією;

– утверджувалося по. право та адмін. сист.;

– витіснялося православ’я шляхом утвердж. католицизму.

У 1370 р., після смерті Казимира, внаслідок  династичної угоди Гал. переходить під владу Угорщини. Однак після  Кревської унії (1385 р.) Пол. у 1387 р. остаточно  приєднує Гал. до своїх володінь. З цього часу на території Галичини:

– розпоч. активне ополячення та окатоличення;

– на гал. землях утворюється Руське воєв-во, яке згодом перетвор. на провінцію  ПК;

– латина стає офіційною мовою;

– всі привілеї та права надаються  винятково пол. шляхті та катол. нас. (част. гал. бояр прийняла католицизм, який давав змогу отримати рівний з поляками правовий статус).

Після смерті Вітовта (1430 р.), коли князем Литовським був Свидригайло, Ягайло у 1431 р. знову продовжив боротьбу за землі Волині, наслідок - перехід зх. Поділля до Пол. Завоювання супроводжувалося активною полонізацією: у Галичині було утворено три воєводства – Руське, Бєльзьке та Подільське. Тут запроваджувалося пол.. право, було нав’язано пол. адмін. апарат, створено шляхетське самоупр. Відбув. процес зближення родової знаті з військ.-службовим станом та їх об’єднання в одну панівну верству – шляхту.

Посилилося гноблення селян  Галичини: їм надавали малі ділянки  землі в тимчасове користування, за які вони відробляли панщину, платили грошові податки й численні натуральні данини. До 1435 р. селянину дозволялося залишити свого поміщика тільки після різдвяних свят, а в 1505 р. було повністю заборонено будь-які переходи.

Укр. не мирилися із підневільним становищем. 1й збройний нар. виступ  проти Пол. - повстання під приводом Мухи у 1490-1492 рр. воно охопило Пн. Буковину, Гал., Зх. Поділля.

 

3. Українська шляхта 14 – 16 ст.

Шляхта — дворянський стан у Польщі, Литві та Україні (XIV-XVIII ст.), який походив від рицарства і мав, зокрема, права на носіння зброї та наслідування власності.

У 1374 р. шляхта отримала так званий Кошицький привілей. Вона звільнялась від усіх податей, крім земельного. У 1433 р. за Краківським привілеєм шляхта отримала особисту недоторканість. З 1454 р. король зобов'язаний був обговорювати зі шляхтою законодавчі питання, не мав права починати війну без її згоди.

В Україні формування шляхетського стану починається в XIV ст. і завершується в XVI ст. Джерелом його формування стали князі, бояри, дворяни, рицарі та ін. У 1447 р. усі відповідні права були поширені на українську шляхту. У 1496 р. українська католицька і польська шляхта були урівняні в правах. Щоб очистити шляхетство від випадкових людей, великокнязівська влада у 1522 р. прийняла спеціальну ухвалу про "вивід шляхетства". За нею до шляхетського стану були віднесені нащадки тих осіб, які стали боярами за правління князів Вітовта, Сигізмунда й Казимира. У 1528 р. був складений список шляхти, затверджений сеймом. Наступного року в Литовському статуті було записано, що імунітетні грамоти шляхтичів не потрібно щороку підтверджувати, вони с постійним документом. В 40-50 ті роки XVI ст. були уточнені списки шляхти та їх слуг. Згідно з "Уставом на волоки" (1557 р.) шляхтичами визнавались лише "бояри стародавні", решта поверталась до станів селянства або міщанства.

У 1563 р. згідно з грамотою великого князя православна шляхта урівнювалась у правах з католицькою. Таким чином, на середину XVI ст. правляча верхівка була консолідована в одному шляхетському стані, який майже втратив національні особливості в межах єдиної Литовської держави, а згодом і в межах Речі Посполитої. Він мав широкі корпоративні права і привілеї, що відділяли його від інших верств суспільства.

Головним обов'язком шляхти була військова служба за власний кошт і сплата невеликого грошового збору.

Шляхтич входив до шляхетської корпорації, що вирішувала різні питання життя повіту, міг бути обраним до повітових органів влади і сейму. Його життя цінувалося дорожче за будь-кого. Винному в образі шляхтича селянину чи міщанину відрубували руку. Шляхта мала широкі привілеїв торгівлі та землекористуванні. Був вироблений своєрідний кодекс шляхетської честі. У суді слово шляхтича не потребувало доказу. Шляхтич, що вчинив злочин, позбавлявся привілеїв.

Виняткові політичні й особисті права виробили у шляхти високе почуття власної гідності й разом з тим зневажливе ставлення до представників нижчих верств.

У XVII ст. в трьох воєводствах - Київському, Волинському, Брацлавському — нараховувалось 38-40 тис. шляхтичів, що становило 2,3-2,5% загальної чисельності населення.

Шляхта була неоднорідна за своїм майновим становищем. Умовно її можна поділити на три основні групи - дрібна шляхта, середня, магнати. Дрібні шляхтичі мали від 1 до 50 селянських дворів, магнати — кілька або десятки тисяч.

Українські магнати не тільки багатіли, а й поступово окатоличувалися та ополячувалися. Найдовше трималась родина українських князів Острозьких. її найвпливовіший представник Костянтин Іванович у різний час обіймав посади литовського гетьмана, воєводи та ін. До самої смерті в 1530 р. він захищав православну церкву від наступу католицизму, організував захист українських земель системою міст і замків, здійснював походи проти татар.

 

4. Соціальна структура  населення укр. земель в 14-17 ст.

За соціальним становищем населення Львова можна поділити на три основні групи. Перша – це міські багатії, купці, лихварі, нерідко деякі багатії ремісники. ЇХ називали патриціями. Хоч в цій групі було не більше 40-50 родин, вона захопила в свої руки міське управління, господарство, прибутки. З першої половини 16 ст. група патриціїв стала не виборним, а довічним кооптивним органом міського управління. У 1519 р. до 6 членів ради патриціїв кооптували ще 6. Змінюючись щорічно, ці 12 радних управляли містом. Склад ради поповнювався за рахунок 12 лавників, очолюваних війтом, а у лаві засідали зяті і сини радних. До складу міського патриціату входили і деякі ремісники, найчастіше золотарі, кушнірі.

 До другої соціальної групи населення Львова належала основна маса жителів міста: міщани з міським правом – міське поспільство, дрібні та середні купці, цехові майстри різних професій, а також багаті позацехові ремісники, обмежені у правовому відношенні. Інколи цю соціальну групу називали бюргерством. Бюргери були основною опозиційною і рушійною силою в боротьбі проти міського патриціату і шляхти, вони часто очолювали всі незадоволені верстви населення.

Третю, дуже численну групу населення становили плебеї, міська біднота. Вони не мали ніякого права, не були охоплені корпоративними організаціями. До цієї групи належали бродячі ремісники, підмайстри, учні різних ремесел, комірники, гультяї і дуже велика кількість слуг багатих купців. Вони не становили якоїсь окремої суспільно-організованої сили, а в боротьбі проти патриціату завжди ставали на сторону міського поспільства.

 

5. Розвиток цехового  ремесла в 14 – пер. пол. 17 с

Вже в 13 ст. Львів був не лише політичним, а й економічним центром  з  розвиненим ремеслом і торгівлею. Саме в 13 ст. у Львові поселилися вірмени, які були добрими ремісниками. У найстарішій міській книзі, яка дійшла до нас, написаній після пожежі 1381 р., згадується чимало професій і прізвищ львівських ремісників. Цей список свідчить, що у Львові наприкінці 14 ст. були 23 ремісничі професії. Першу згадку про існування ремісничих організацій ми знаходимо у документі від 15 серпня 1386 р.  В той день староста Андрій іменем Володислава Опольського надав шевцям Перемишля привілеї, які мали шевці Львова. Отже, тоді  у місті вже існувало братство шевців.

 Як повідомляє Ярослав Кісь у міських книгах другої половини 16 ст. зустрічаються згадки  про нові ремісничі професії: шапкарів, ливарників, зброярів, колодії і столярів. Поділ існуючих і утворення нових цехів, виділення окремих ремісничих професій свідчить про вдосконалення дрібного виробництва, зростання продуктивних сил, розширення внутрішнього і зовнішнього ринків, вдосконалення виробничої техніки, підвищення якості продукції. Однак у той час ще багато зустрічається випадків, коли до окремих цехів належать ремісники споріднених професій.

Також в 16 ст. у Львові утворюються  нові цехи. У 1530 р. організувався цех золотарів разом з ливарниками та художниками, а у 1539 р. – цех токарів. В 1579 р. у Львові було вже 20 цехів.

Про дальший суспільний поділ праці  та зростання продуктивних сил свідчить поділ старих і поява нових цехів у  кінці 16 – на початку 17 ст. У 1578 р. утворився спільний цех цирульників, токарів, гребеня рів і мотузників, у 1585 р. – столярів, у 1590 р. – шапкарів, у 1595 р. – малярів, у 1600 р. – утворили окремий цех золотарів, у 1616 р. – котлярі і в 1617 р. – сідлярі відокремились від римарів. Спеціалізація ремесел підвищувала продуктивність праці, поліпшувала якість продукції, сприяла дальшому суспільному розподілові праці між окремими ремісничими професіями.

Початок 17 ст. – період розквіту цехового ремесла у Львові, адже налічувалося близько 2 тис. цехових ремісників

***Найстаріші згадки про ремісничі  організації у Львові належать  до другої половини 14 ст. Про те  якими вони були детальну інформацію подають цехові статути. На цехову організацію дрібного виробництва впливало натуральне господарство, вузькість і замкненість ринку у феодальному суспільстві.

 

6. Розвиток торгівлі  на укр. землях в 14-17 ст.

У XIII ст. професійні купці вже становили окрему групу верхівки міського населення. Купець був революціонізуючою силою середньовічного суспільства. Вдала операція робила купців дуже багатими, невдача доводила до банкрутства. Але потяг до небачених земель, ризику і можливості швидко розбагатіти перемагав. Багатство підносило купців над рештою населення міст. Вони почали зосереджувати в своїх руках гуртову торгівлю основними товарами експорту та імпорту, залишаючи дрібну торгівлю ремісникам та крамарям — перекупникам. Розмежування у стані купецтва призвело з часом до його поділу на "багатих" та "вбогих". Перші слідкували, щоби "вбогі" роздрібники не займалися гуртовою торгівлею. Наприклад, у Львові за їхнім поданням 7 травня 1580 p. рада міста ухвалила перелік товарів, які дозволялося продавати "вбогим" купцям .