Порівняльне літературознавство як наука: предмет, структура, завдання і статус компаративістики

1. Порівняльне літературознавство як наука: предмет, структура, завдання і статус компаративістики

    У традиційному  уявленні порівняльне літературознавство – це галузь науки про красне письменство, яка займається зіставленням еволюційних тенденцій національних літератур, вивченням безпосередніх та опосередкованих взаємин між ними, їхніх подібностей і відмінностей [2, 8].  Згідно з визначенням польського дослідника Генрика Маркевича,  порівняльне літературознавство має справу з різними літературними явищами: як окремими творами, їхніми фрагментами чи певними аспектами, так і сукупними комплексами мистецьких творів, як от творчість письменника, літературний жанр, стильовий напрям тощо [2, 8].

    Паралельно з  назвою порівняльне літературознавство  в українській мові вживають  термін літературознавча компаративістика, що походить від лат. comparativus – порівняльний . Цей термін виник у франції у XVIII столітті й закріпився як назва наукової дисципліни в середині наступного століття, коли почала формуватися нова наука [ 2, 9].

   Розвиваючись упродовж останнього півстоліття в напрямі культурології та інтердисциплінарних студій літературознавча компаративістика значно розширила свою дослідну царину, охопивши такі зіставні аспекти, як                    „ література й інші мистецтва ”, „ література і фольклор ”,  „ чоловіче і жіноче письмо ” тощо. Вже у 1961 р. відомий американський германіст і компаративіст Генрі Ремак  запропонував розширене визначення компаративістики. Порівняльне літературознавство – це  дослідження літератури, що виходить поза межі окремої країни, а також вивчення зв’язків між літературою, з одного боку,  й іншими царинами знання і свідомості, такими,  як мистецтво (малярство, скульптура, архітектура музика), філософія, історія, гуманітарні дисципліни (політика, економіка, соціологія), наука релігія тощо – з другого боку Тобто це порівняння однієї літератури з іншою або іншими  і зіставлення літератури з іншими сферами людського вираження [3, 52].

   Як наукова галузь  порівняльне літературознавство  виникло з потреби досліджувати  національне письменство в поза(між)національному  просторі – спершу  в культурних  контекстах, близьких мовно або  географічно, а відтак – у  світовому масштабі. Компаративістика, за образним висловом французького  вченого Симона Жена, –  митник, який стежить за переходом  книг через „ державний кордон ” і тримає в полі зору безпосередні та опосередковані взаємини між літературами [2, 9].

   Як  наукова дисципліна компаративістика складається з багатьох компонентів, причому різні вчені класифікують їх неоднаково.  Дмитро Наливайко виділив кілька класифікацій, але всі вони так чи інакше  охоплюють такі проблеми: літературні зв’язки та впливи, аналогії і розбіжності в галузі тематики і проблематики; типологія літературних напрямів і жанрів; національне й інтернаціональне [2, 9]. Кріт того, останнім часом набувають актуальності порівняно нові компаративістські галузі: імагогогія, постколоніальні студії тощо.

    Отже, можна виокремити  такі основні розділи сучасної  літературознавчої компаративістики:

–   порівняльно-історичне  літературознавство;

–  рецептивна естетика, зокрема критична рецепція і перекладознавство;

–  типологічне дослідження  літератури;

–  інтертекстуальні студії;

–  інтермедіальні студії (між мистецьке порівняння);

–  інтеркультурні студії, зокрема постколоніальні студії, а також імагологія (розділ компаративістики, що вивчає образи народів у літературній рецепції інших етносів та регіонів) [ 2, 10].

   Компаративістика  ставить собі за мету вивчення  літературних явищ через вихід  за межі окремого національного  письменства. Зіставляючи таким  чином національні літератури, компаративістика  прагне глибше  пізнати як їхні  спільні і самобутні риси, так  і закономірності світового літературного  процесу, проектуючи їх відтак на широкі мистецькі, культурні, історичні, ідеологічні, етнічні контексти минувшини і сучасності [2, 10].

   Статус компаративістики, тобто її місце серед інших гуманітарних дисциплін, – питання дискусійне.  Традиційний погляд трактує компаративістику як галузь, яка зі своєю методикою і методологією є розділом літературознавства [2, 10]. Через те, що в останні десятиліття посилилися тенденції розширення методологічних обріїв і дослідних царин, літературознавчу компаративістику часто розглядають не в контексті літературознавчих дисциплін, а ширше – як частину порівняльних культурних студій.

    Як і будь-яка  інша галузь гуманітарного знання, порівняльне літературознавство  сьогодні кардинально перебудовує внутрішню свою структуру, переосмислює власні методи і цілі, чутливо відгукуючись на виклики часу.  Відмова від замикання у рамках вузької спеціалізації, вихід передній край літературознавства та поза його межі –  у сферу інших мистецтв викликають чимало побоювань і застережень, зате дають змогу цій галузі успішно  виконувати важливі пізнавальні й гуманітарні функції в сучасному світі.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

2. Дмитро Наливайко про сучасну літературну компаративістику, її аспекти й тенденції

  В останні десятиліття   ХХ століття формується нова компаративістська парадигма з такими, за визначенням Д. Фоккема, детермінантами, як а) нова концепція об’єкта літературознавчого дослідження; б) введення нових методів; в) нове бачення наукової цінності дослідження літератури; г)  нове соціальне обґрунтування вивчення літератури. Важливо зазначити, що на цьому етапі відбулося також кардинальне предметно-тематичне розширення літературної компаративістики, можна навіть сказати – його подвоєння. До останніх десятиліть минулого століття предметом компаративістики було вивчення між літературних зв’язків і відносин, але залишалася поза її компетенцією така не менш масштабна й значуща сфера взаємозв’язків і взаємодій літератури з іншими мистецтвами та видами духовно-творчої діяльності, як філософія, історія, релігія, соціологія та інші суспільні й гуманітарні науки.  Безперечний авторитет у цьому розширенні належить американській науці. Спершу міждисциплінарні дослідження зустріли досить  жорсткий спротив європейських учених, але під кінець ХХ століття вони вже сприймаються як законна складова компаративістики [ 5, 29].

   Ще одна фундаментальна  прикмета сучасної компаративістики  – це її дедалі щільніша  й активніша пов’язаність із  теорією літератури. Те змішення  вектора компаративістики на  теорію літератури,яке виникло  на попередньому її етапі, на  сучасному не тільки закріпилося,  а й поглибилося, набуло фронтального  характеру. Сучасна компаративістика  перебуває в різнорівневому контакті  з теорією літератури, залучаючи  тією чи тією мірою адаптуючи  її концепції та методології   –  феноменологічні, герменевтичні,  психоаналітичні, семіотичні, структуралістські,  постструктуралістські та інші.  Це збагачує її аналітичний  арсенал, розширює дослідницький  діапазон і в цілому виступає  позитивним фактором [4, 16].

    До  тих методологій  теорії літератури ХХ століття, які найбільш широко і продуктивно застосовуються в сучасній компаративістиці, слід віднести геременевтику, рецептивну естетику, культурну антропологію й інтертекстуальність [ 5, 29].

   Прикметною особливістю  сучасної компаративістики виступає  її  методологічний  плюралізм,  в якому вбачається  закономірний  феномен,  корелятивний епос і  постмодернізму, структурі її світосприйняття  й мислення, на відміну від  попередніх  етапів наукової компаративістики, коли на кожному з них домінував  певний напрям чи тип, на  її сучасному етапі ми не  знаходимо подібної домінанти.  Варто зазначити, що цей плюралізм  містить не тільки новітні  течії та концепції, а й давніші,  традиційні, які при цьому тією  чи тією мірою зазнають трансформації  [5, 29-30].   

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

3. Дослідження  сучасної української компаративістики

   Зі здобуттям незалежності України настає конструктивний перелом у компаративних студіях. Завдяки падінню ідеологічного диктату до сфери дослідницької уваги повертаються ті явища українського письменства, котрі раніше належали до табуйованих або тенденційно висвітлюваних, а водночас були міцно інтегровані у світовий літературний контекст. Значно розширилося тло для усвідомлення своєрідності української літератури, й усвідомлення доконечності таких зіставлень, „ європейськості ” й універсальної значущості вітчизняного письменства поступово стає важливим елементом дослідницької рефлексії. Водночас дискредитація марксистко-ленінської методології зумовила інтерес до західних теоретико-літературних і компаративістських  пропозицій. Актуалізується зіставлення із західно-європейськими та світовими відповідниками й тенденціями як вершинних, так і пересічних явищ вітчизняного мистецтва [1, 409].

   У 1990-ті роки  активізується дослідження проблеми  „ Біблія і українська література  ” ( В. Антофійчук, З. Лановик,  В. Сулима). І. Бетко з’ясовує  чинники контакту українських поетів із Біблією, особливості переробок, їх художню вартість, усталені традиції осмислення біблійних постатей, проектування сакральних текстів і ії рецепції  на філософські антиномії і концепти. У порівняльному аспекті висвітлюються поетичні притчі, спроби рецепції біблійних фрагментів (ремінісцентний, наслідувальний, афористично-концептуальний, притче подібний, спосіб притчового новотворення) [1, 410].

    Кінець ХХ – початок ХХІ століття позначений увагою до проблем художнього перекладу. Зокрема Л. Коломієць зробила спробу з’ясувати його концептуально-методологічні засади у світлі новітніх зарубіжних теорій. Актуальним завданням постає  концепція повноцінного перекладу як  вичерпної точності  в передачі смислового змісту оригіналу і повноцінної функціонально-стилістичної відповідності до нього [1, 411].

    У 1990-ті роки  набуває поширення доти практиковане  в українській компаративівістиці  переважно Д. Наливайком і М.  Ласло-Куцюк стильове прочитання  літературних явищ, що відобразилися  в низці монографічних досліджень ( І. Арендаренко, Т. Рязанцевої, С. Пригодія), а також трактування  літературних явищ з погляду  літературно-історичних епох.

   У С. Пригодія помітна перевага загальних теоретико-літературних, естетичних і поетикальних суджень перед конкретними зіставленнями творів. Типологічні  риси стилю переважають над індивідуальними особливостями національних літератур і окремих авторів. Зіставлення з попередньою традицією подекуди переважає над зіставленням стильових систем аналізованого явища. У Т. Рязанцевої зіставлення поетичних мотивів супроводжується опертям на загальноєвропейську ґенезу жанру: порівнюються як автори-сучасники, так і класичне і модерне трактування теми. Висвітлюється функціонування античних та  барокових традицій у новітній літературі, а також побутування елементів культурного коду європейської цивілізації [1, 415].

    В сучасній  компаративістиці практикується  міфопоетична модель зіставлень  як окремих творів, так і ширших, глибших літературно-культурних  структур. Зокрема, Н. Овчаренко  порівнює міфологічний образ  землі в українській літературі  та образ прерії в канадській.  Наголошується на амбівалентності  міфологеми землі в обох письменствах, зауважено подібність конфліктів, образів-символів [1, 418].

   Як зазначає Д.  Наливайко, на сучасному етапі  українська компаративістика позначена  методологічним плюралізмом, відбувається  досить активне засвоєння   зарубіжних методологічних пропозицій. Водночас даються взнаки як запізніле залучення західних теоретико-літературних концептів, так і помітна нестача в науковому обігу й дослідницькій практиці найновіших і відносно давніших засадничих праць із компаративної проблематики. Прикметними рисами української компаративістики є увага до соціально-культурних аспектів побутування зіставлюваних творів, до проблематики духовності як форманта літературних структур, а водночас – наголошування естетичної самоцінності як оригінальних так і багатьох похідних явищ літературного процесу.  Модернізаційні  тенденції виявляються в культивуванні новітніх західних методологій, передусім інтертекстуальності, міфокритики. Водночас методологічна „ строкатість ” палітри сучасних студій свідчить про подолання донедавна вимушеної внутрішньої замкненості цієї галузі вітчизняного літературознавства [1, 425].

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ 

1. Брайко О. Українська компаративістика другої половини ХХ століття –  початку ХХІ століття / Національні варіанти літературної компаративістики. Київ: Стилос, 2009. – С. 383-425. 
2. Будний В. Ільницький М. Порівняльне літературознавство.  Київ: Києво-Могилянська академія, 2008. – С. 8-11.
3. Генрі Г. Ремак. Літературна компаративістика, її вивчення та функці.    Сучасна літературна компаративістика: стратегії і методи. Антологія / за заг. Редакцією Д. Наливайка.  Київ: Києво-Могилянська академія, 2009. –  С. 44-59.
4. Наливайко Д. Літературна компаративістика вчора і сьогодні. Сучасна літературна компаративістика: стратегії і методи. Антологія / за заг. Редакцією Д. Наливайка.  Київ: Києво-Могилянська академія, 2009. –             С. 5-49.
5. Наливайко Д. Сучасна літературна компаративістика: аспекти й тенденції // Слово і Час. – 2007. –  № 5. –  С. 28-30.