Характеристика творчості Миколи Костомарова (1817-1885) на прикладі збірки «Українські балади»

 

РЕФЕРАТ

З української літератури

на тему:

Характеристика творчості

Миколи Костомарова (1817-1885)

на прикладі збірки

«Українські балади»

 

 

 

Учня 9 А класу

НВК «Сузір'я»

Коваленка Ігоря

 

 

 

 

 

 

Місто Київ 2013

 

Характеристика творчості 

Миколи Костомарова (1817-1885)

на прикладі збірки

«Українські балади»

 

 

 

Людина цікавої долі, величезної культури і освіти, історик і археолог, фольклорист і етнограф, поет і  прозаїк, Микола Іванович Костомаров був, перш за все, працелюбною людиною  і весь свій вік провів за письмовим  столом і в архівних пошуках документів, які давали йому можливість відкривати нові сторінки в українській історії. Він перший в той час звернувся  до вивчення історії України, що тоді, і, на жаль, до недавнього минулого, вважалося  недоречним. Саме М. І. Костомаров один з перших поставив питання про  узаконення мови українського народу, його історії, активно відстоював думку, що творцями історії є не цар і  їх наближені вельможі, а народ. Служіння народу було головним змістом життя  і праці М. І. Костомарова. До цього  необхідно додати громадянську позицію  М. І. Костомарова, його антикріпосницькі переконання, близькість до революційно-демократичним  рухам. Будучи одним із засновників  таємної політичної, антикріпосницької  і антицарською організації - Кирило-Мефодіївського братства, він засвідчив себе як передовий суспільний діяч свого  часу.

Збірка М. Костомарова «Українські  балади» – своєрідна спроба через освоєння народної поезії надати власній творчості рис народності. Словесний фольклор став матеріалом для реалізації філософії й теорії романтизму про «національний дух» та колективну душу народу. Оскільки народна поезія містить у собі не тільки найголовніші риси національного характеру, а й художній зразок, стилізація й літературна обробка пісенних, легендарних сюжетів та переказів, культивування фольклорних жанрів набувають чинності літературної теорії.

Народна поезія стала не тільки важливим формантом  нових жанрів, а й нового стилю  в українській романтичній літературі. Першим кроком до цього була народнопісенна стилізація, родові ознаки якої несуть у собі майже всі вірші збірки «Українські балади».

Найголовніше  в новій збірці – поява рефлективної лірики («Соловейко», «Кульбаба», «Дівчина», «Туга», «Хмарка»). Це здебільшого спогади про минулі події, що нерідко постають у зорових образах, осмислення уроків пережитих років, філософські роздуми про сенс людського життя, про особливе життєве призначення поета.

Філософську лірику Костомарова, як і інших поетів-романтиків, позначено мотивами світової туги, гіркими роздумами про одвічну загадку життя й смерті, неприйняттям «холодного сну могили», схиланням перед вічною красою природи. Для вираження філософських роздумів і ліричних рефлексій народнопісенна поетика стає вже тісною, і поет шукає нових барв, ритмів і тонів. За принципового тяжіння до традиційної народнопоетичної образності у цих творах звужується сфера застосування її як композиційних, так і лексичних засобів, відчувається відхід від наспівного вірша, з’являються образ-переживання, розгорнені метафори та нетрадиційні порівняння, домінують жанри елегії і медитації.

В інтимній ліриці Костомарова відбилося  як особливості його характеру, так  і вплив загальної романтичної  концепції кохання. Любов виступає як найвища духовна цінність, явище ідеальне, божественне, це – сама поезія, молитва серця, піднесення душі на небо, духовна єдність, позбавлена живої пристрасті. Звідси – неподільність любовного почуття, яке приходить єдиний раз і зберігається як духовна цінність на все життя.

Покровителем  кохання є найвища животворна сила – Бог. Християнська благосність  богоугодного почуття в любовній ліриці Костомарова перебуває в  повній гармонії з народнопоетичними  засобами малювання ідеального кохання  з його образно-символічним світом і душевною розчуленістю. Для поета кохання – явище швидше умоглядне, єднання двох безплотних душ, що, як дим з кадила, «в небо пішли, спарувавшись», палаючі гнотики в оливі панікадила. Під кінець життя, коли А. Крагельська й М. Костомаров, нарешті, з’єдналися шлюбом, з’являється вірш «Восени – літо» як знак реального осмислення розбитих любовних мрій і пізнього літа восени, в яке повернулася колишня «майова зозуля».

На  схрещенні ліро-епіки як схильності до подання явища в його історичній конкретиці та суб’єктної лірики з  її образом-перживанням народжується громадянська лірика Костомарова як іще один етап у художньому розвитку поета. Для другого покоління  українських романтиків типовим  було «загострення уваги на певних ідеологічних формулах, на доборі певних тем, на способах опрацювання цих  тем, що іноді радикально змінювало  звичайні жанри, наближаючи їх до типу громадянської лірики». Прикладом саме такої ідеологізації історичної теми, осмислення минулого в світлі нових ідейних настанов є в Костомарова поезії «Еллада» і «Давнина».

Ідея  рівності людей перед природою, що виступає в просвітників еталоном людської поведінки, в романтиків поширюється на цілі народи, які розуміються як збірні одиниці зі своїм індивідуальним лицем та історією. У зв’язку з цим змінюється й ставлення до античного світу і його культури як незмінного класичного зразка. Їх перестають розуміти як наднаціональні взірці й розглядають як конкретно-історичну життєдіяльність греків чи римлян. Античність як золотий час природної свободи й мистецтва втрачає свій магічний ореол і бачиться романтиками як конкретне суспільство. Таким проявом нового розуміння античності, її ідеологізації є у Костомарова «Еллада», де, звертаючись до стародавньої Греції, поет розвіює серпанок її ідеалізації класицистами.

Українські  поети-романтики другого покоління, до якого належить і Костомаров, у своїй ліро-епіці перебували переважно на «зовнішній», відстороненій позиції щодо персонажа, внаслідок чого авторська мова у них є адекватною мові персонажа. Вони не створили вагомий образ ліричного героя як організувального центру суб’єктних форм вираження авторської свідомості. Поетичний світ Костомарова, на відміну від Шевченка, не об’єднаний образом самого автора. Костомаров виступає здебільшого як епік, схильний до творення зорових образів-картин, а не до безпосереднього виявлення авторської позиції.