Узагальнення історії православної церкви Запорізької Січі

Узагальнення  історії православної церкви Запорізької  Січі

Запорізькі  козаки, ці специфічні парафіяни (що постійно воювали, ризикували життям, мешкаючи в дикому степу, не маючи сім'ї, спадкоємців), вже з огляду на такі неординарні  умови життя зверталися до "духовних правил спасіння", прагнучи задовольнити свої релігійні потреби й почуття.

Якщо починати розгляд історії православної церкви в Січі з будівництва культових  споруд, то багате на парадокси козацьке Запоріжжя підносить ще один: за перші 240 років тут побудовано тільки п'ять церков, причому в XVI ст. — лише одну. Близько 1576 р. побудовано першу запорізьку церкву — старосамарську святителя Миколая, що пізніше дала початок Самарському Пустельно-Миколаївському монастирю. Відомий історик запорізького козацтва Д.Яворницький писав, що з цього часу й починається історія церкви в межах Січі.

Причин  того, що за перші два з половиною  століття січовими козаками, релігійність яких широко відома, побудовано так  мало церков, на нашу думку, кілька.

• По-перше, домінуючий спосіб життя козаків у цей період — польовий, похідний, рухливий, без якихось постійних, довготривалих місць осідку, з якими аж ніяк не в'язалися будь-які стаціонарні бази, споруди, в тому числі й культові. Військові союзи з сусідами — Росією, Польщею, Кримським ханством, Туреччиною не гарантували тривалої стабільності.
• По-друге, варіант похідних церков у воєнний час, користування традиційними церквами в містах, селах, монастирях, періодичне відправлення культу в зимівниках, в слободах, очевидно, протягом тривалого часу цілком задовольняли релігійність козаків.
• По-третє, активне будівництво церков у період Нової Січі почалося вже тоді, коли на землях козацьких вольностей почали набувати сили політичні, економічні, соціальні, духовні процеси, які, на нашу думку, суперечили січовим першоосновам і з часом підірвали б козацьку республіку, козацтво як інститут і без царського погрому 1775 р.

Прискорено  почала здійснюватися колонізація  південних і південно-східних  земель, заселення їх. У зрілу  стадію ввійшов процес соціально-класового розшарування козацького товариства: цементуючі його в минулому ідеї рівності, братерства, незалежності, взаємодопомоги, колективного вирішення найважливіших питань на січових радах стали здебільшого спогадами, перетворилися під натиском життєвих реалій у неповторну минувшину. Давався взнаки міцніючий великоросійський абсолютизм, його військово-адміністративний і церковний тиск. Йшов фронтальний наступ на все те, що робило запорізьке козацтво унікальним, контрастуючим із самодержавною системою, неповторним; наступ, що мав за мету перетворити цей величезний острів на карті імперії в тривіальну й залежну провінцію.

Чим інтенсивніше проходили всі ці процеси, тим  менше козацька громада ставала  схожою на колишню вільну, наро-доправну попередницю XVI—XVII стст. Церкві з її могутньою, всепронизуючою структурою, чітким підпорядкуванням, дисципліною й багатовіковим досвідом впливу на народні маси в цих стратегічних планах великоросійського самодержавства щодо неспокійного, вільнолюбивого козацтва відводилася роль миротворця. Пригадаймо, що саме до ченців "козацького" Києво-Межигірського монастиря звернувся Петро І за сприянням, коли частина запорізьких козаків підтримала гетьмана Мазепу.

Саме через  церковні структури, духовенство всіх рівнів в Україні створювалася громадська думка, що засуджувала дії Мазепи та його прихильників. І в трагічному фіналі Запорізької Січі духовенство, церква зайняли неабияке місце; начальник січових церков закликав козаків скласти зброю перед царськими військами генерала Текелі, що оточили Січ на річці Подпільній в 1775 р. Аргумент запорізького архімандрита не чинити опір, оскільки "він (москаль) хоч і недруг, але все ж православної віри чоловік", відіграв не останюю роль у здачі Січі.

Отже, зовсім не випадково, а внаслідок  дії цілого ряду чинників і, не в  останню чергу, гострої зацікавленості російського самодержавства на Запорізьких  козачих Вольностях з 1734 р. велось активне  церковне будівництво. Брак цих чинників чи слабка вираженість їх певною мірою пояснюють повільність такого будівництва в попередню добу.

На величезній території Запорізьких  Вольностей площею понад 13 млн. десятин, за підрахунками Д.Яворнипького, в XVI—XVIII стст. стало не менше 47 церков. У цю кількість ввійшли культові споруди, про які збереглися бодай фрагментарні документальні згадки в багатостраждальному архіві Запорізької Січі або в інших джерелах.

Тривалий час церков у традиційному розумінні — як стаціонарних будівель культового призначення у православних козаків, ймовірно, не було. Умовам тогочасного буття запорізького козацтва з його постійною передислокацією, загрозами несподіваного нападу численних ворогів, неусталеністю структури й складу козацьких формувань тощо мала відповідати церква спеціального типу. Козацтво, що постійно було на марші, в поході, могло мати переважно тільки таку церкву — похідну. Звичайно, практикувалися й інші засоби задоволення особистісної чи групової релігійності — запорожцями влаштовувалися каплиці, скити, обладнувалися спеціальні місця поклоніння іконам, які, на думку "дніпровських молодців", мали чудодійні властивості. У період раннього козацтва, коли міграція ще досить сильно залежала від кліматичних умов дикого степу і козаки з настанням зимових холодів переходили ближче до міст, сіл, слобід, зимівників, реалізація релігійних потреб козацтва мало чим відрізнялася від віросповідної практики корінного, осідлого населення.

Вони відвідували місцеві церкви, монастирі, каплиці або мандрували до релігійних святинь Києва, Межигір'я, Чернігова, Переяслава, а то й Афону. Сюди нерідко транспортувалися поранені, тяжко хворі козаки. Тому таким доцільним був подарунок, даний "за рицарські відважні служби" козакам польським королем Стефаном Баторієм 20 серпня 1676 р., — запорожці отримали місто Трахтемирів з монастирем, який на тривалий час став і релігійним центром козацтва.

Православні церкви Січі й навіть цвинтарі поблизу них часто поділяли долю самих козацьких вольностей: їх знищували, спалювали, а коштовне церковне начиння грабували, дзвони знімали й переливали на гармати. Нерідко з однаковим завзяттям це робили чужинці-іновірці й свої одновірці. Під час погрому Січі царськими військами під командуванням Яковлева та Галагана в 1709 р. російська армія, за спогадами очевидців, творила "чого і в язичництві, за стародавніх мучителів, не водилося: мерців з домовин багатьох не тільки з товариства, але й (з) ченців відкопували, голови їм відтинали, шкіру знімали й вішали". Було зруйновано не тільки Січ, але й січову церкву Покрови. Не виключаємо, що саме у зв'язку з подіями 1709 р. втрачено назавжди документальні згадки про ряд запорізьких церков.

Рекомендована література

1. Голобуцкий ВА. Запорожское козачество. — К., 1957.
2. Грушевський М. Ілюстрована історія України. — Київ — Львів,1913,1991.
3. Грушевський М. З історії релігійної думки на Україні. — К., 1992.
4. Історія релігії в Україні. — К., 1999. — Том 3: Православ'я в Україні.
5. Наливайко Дм. Козацька Християнська республіка. — К., 1992.
6. Скальковский А. История Новой Сечи. — К., 1995.
7. ЯворницъкийДЛ. Історія запорізьких козаків. В 3 т.— Т.1. — К. Л990.