Шпаргалка по "Украинской культуре"

Реорганизовывается вся система высшего и среднего специального образования. В 1998 г. в Украине насчитывалось 204 учебных заведения III – IV уровней аккредитации, т. е. университетов, академий, институтов, 665 учреждений образования I – II уровней аккредитации, т. е. техникумов и колледжей. В этом же году государство начало новый этап практической реализации программы возрождения исторических памятников, возвращение к жизни символов веры украинского народа. Отстроен заново Михайловский Златоглавый собор. После нескольких лет дискуссий по поводу проектов работ отстроен Успенский собор Киево-Печерской лавры, который поднялся из руин и освящен 28 августа 2000 г.

В 2000 г. в составе Министерства культуры и искусств Украины создана Государственная служба контроля за перевозом культурных ценностей через государственную границу. Служба занимается государственной экспертизой культурных ценностей, возвращением краденных, незаконно вывезенных и невозвращенных произведений искусства. Состоялся Всеукраинский съезд работников культуры и искусств, на котором с программными речами выступили Президент Украины Л. Кучма и министр культуры Б. Ступка, определив пути развития культурно-творческого процесса государства.

Процессы, происходящие в обществе, широко охватили и литературу. Происходит переоценка общественных идеалов, исторических событий. Сегодня первое место занимает публицистика, которая освещает политические процессы и изменения, происходящие в обществе. Высоким гражданским пафосом наполнено творчество И. Драча, Д. Павличко, П. Мовчана, В. Яворивского, И. Дзюбы и др.Весомый вклад в возрождение исторической памяти и возвращение забытых имен деятелей культуры и искусства внесли Союз писателей Украины и ее издательские органы: газета «Литературная Украина», журналы «Звон», «Березиль», «Днепр», «Вселенная», «Слово и время», «Украинский исторический журнал», «Памятники Украины».Благодаря этим изданиям начали возвращаться в украинскую литературу ранее запрещенные имена писателей и их произведения, произведения искусства, творчество художников диаспоры, исторические исследования.Происходят изменения в украинском кино. Создаются украиноязычные фильмы. По произведениям классиков украинской литературы созданы многосерийные фильмы «Сад Гетсиманский» по мотивам произведений И. Багряного, «Ловушка» – И. Франко, «Царевна» – О. Кобылянской, «Роксолана» – П. Загребельного. В1991 г. создан Государственный фонд украинской кинематографии. Позднее создана Ассоциация молодых кинематографистов Украины (АМКУ).Возрождается в Украине музыкальное творчество, развивается современная украинская песня. Новые песни дарят слушателям О. Билозир, О. Билоножко, С. Ротару, П. Дворский, А. Кудлай, П. Зибров, Т. Повалий и другие мастера эстрадного искусства. Проводятся песенные фестивали – «Червона Рута», «Песенный вернисаж», «Таврические игры» и др.Таким образом, деятельность украинский народ возрождает и развивает национальную культуру. Культура – вечная золотая нить истории, которая соединяет поколения, эпохи, времена и направлена в будущее. Украинская культура создала великие ценности. Задача нынешнего поколения – сберечь и приумножить их.

49. И концепция Андерсона, и ее интерпретация, адаптированная к ситуации в Украине, важны для понимания того, что с нами происходит и что с нами может произойти.

Что такое нация по Андерсону? Это некий социально-исторический конструкт. Идея нации в Новое время стала играть ту же роль, какую в Средние века играла христианская вера: она позволяла людям объединяться в культурно-политические сообщества. Андерсон называет нации воображаемыми сообществами. Потому как большинство людей, относящих себя к той или иной нации, за всю свою жизнь никогда друг друга не увидят. Нация не семья, где каждый знает каждого. Однако какой бы «карликовой» ни была нация, она всегда, по мнению Андерсона, может рассматриваться именно как воображаемое сообщество. Указанные сообщества являются воображаемыми как нечто ограниченное и вместе с тем суверенное. Ограниченное - потому что нация всегда подразумевает существование других наций. Специфика ее феномена именно в противопоставлении другим нациям. Суверенное - потому что нации всегда стремятся к автономии. Залог этой автономии - суверенное государство.

Кроме того, нации являются сообществом, потому что «независимо от фактического неравенства и эксплуатации, которые в каждой нации могут существовать, нация всегда понимается как глубокое, горизонтальное товарищество. В конечном счете, именно это братство на протяжении двух последних столетий дает многим миллионам людей возможность не столько убивать, сколько добровольно умирать за такие ограниченные продукты воображения», - утверждает Андерсон.

Главную причину распада христианской наднациональной культурной общности Андерсон усматривает в кризисе латыни - сакрального языка, который вплоть до XVI в. объединял интеллектуальные элиты Европы. Решающим фактором, приведшим к вытеснению конфессионального типа воображаемой общности национальной общностью, исследователь считает «печатный капитализм»: распространение книгопечатания решительно изменило ситуацию в европейских странах, создав «поле коммуникации» на национальной основе.Андерсон предлагает трехзвенную типологию национализма. Наряду с «лингвистическим» национализмом (характерным для стран Центральной и Восточной Европы, где развитие идет не от государства к нации, т. е. не от политического единства к единству языка и культуры, а, напротив, от нации - к государству, т. е. от культурной, прежде всего языковой, общности к политическому единству) и «официальным» национализмом (национализмом имперского государства, пытающегося превратить многонациональное население империи в единую нацию; классические примеры - три последних империи Европы, разрушенные Первой мировой войной - Россия, Турция и Австро-Венгрия), он и вводит понятие «креольского» национализма - первого на шкале времени, получившего распространение в Латинской Америке конца XVIII - начала XIX вв. Его носителями выступили местные политические элиты, которые, с одной стороны, были отличны от аборигенного населения в культурном и этническом отношении, а с другой - страдали от непризнания элитами митрополии. Ущемленность «креолов» подтолкнула их к противостоянию с центром. Соорудив из административных провинций империй новые государства, местная элита, несмотря на культурную и языковую близость к европейцам, сделала ставку на сближение с низшими классами своей страны, сознательно (в том числе с активным использованием вновь созданных «национальных» газет) конструируя, таким образом, национальную общность.

Все эти процессы протекали достаточно сложно. «Креолы» взвешивали свои шаги и поступки почти исключительно на безмене прагматичности. Надо ли, скажем, полагать, что украинские «креолы» - люди исключительно образованные, грамотные и делавшие административную карьеру (ну, то есть этакие «внучатые племянники» собственных «прототипов» из Латинской Америки), а так называемые «советские» - это представители рабочего класса? «Креолы» ли - крымские татары, которые вернулись на родные земли после депортации, окончившейся в 1989 году? Каково расселение «креолов», если таковое вообще можно зафиксировать? Какой процент в Украине «креольского» бизнеса в сравнении с бизнесом «украинским» и «советским»? «Креол» или «советский» нынешний премьер-министр Украины? И так ли это важно для будущего страны? Возможно, больше всего в этом размытом перечне меня интересовал бы вопрос «креол ли я?» - то есть «креол» ли тот, кто родился в России, ходил в школу на востоке Украины, получал высшее образование в Пензе и Питере, и чьи предки, вообще говоря, были сербы, а фамилия в переводе с языка «родных осин» означает «Рождество»? И если все же «креол» (а не украинец, которым я себя чаще всего - хотя, к сожалению, и без особой гордости за страну - ощущаю), то насколько я типичен? И можно ли выписать портрет среднестатистического «креола», не имеющего бизнеса и не делающего административную карьеру в государстве, получившем независимость двадцать лет назад?

50.Переважна більшість прийнятих у вітчизняному суспільствознавстві дефініцій поняття «нація» ґрунтуються на припущенні, що нація є спільністю осіб, які об’єднані спільними ознаками: території, економіки, почуттів, мови, історії. Оскільки таку дефініцію можна застосувати і до інших суспільних феноменів (народу, племені), то вона є непродуктивною. Спроби теоретиків повернути спільнісній дефініції продуктивність призводять до тлумачення нації як: або спільності почуттів, або громадянської спільності, або уявної спільноти і т. п.

Прив’язаність теорій до дефініції нації як спільності здається фатальною. Зростання числа досліджень веде не до прояснення сутності феномена, а до зростання числа дефініцій одного поняття.

Теоретики називають це явище термінологічним плюралізмом. Однак правомірніше було б говорити про термінологічне мерехтіння, бо множина дефініцій є уявною. Жодна з них не є оригінальною, і всі вони зводяться до однієї дефініції — спільності.

Пояснення термінологічного мерехтіння множиною підходів до пізнання феномена не є переконливим. Якщо наукова парадигма допускає правомірність кожного підходу на власну версію однієї й тієї ж дефініції, то, за відсутності обмежень на допустиме число підходів, вона мусить передбачати необмежене зростання невизначеності терміну. А відтак, кожний автор, що вдається до власної версії єдиної дефініції, мав би обов’язком показувати величину невизначеності, що додалася вразі його дефінітивної ініціативи, і пропонувати компенсаційний механізм для уникнення остаточного розмивання терміну.

Маніпуляції із спільнісною дефініцією зумовили розчленування поняття «нація» на три поняття: «етнічна нація», «політична нація» і «модерна нація». Але це не є інтелектуальним винаходом наших суспільствознавців. То є запозичення з європейських теорій. Тож наші суспільствознавці «забули» ще дороге їм донедавна поняття «соціалістична нація».

Соціалістична нація [8] дефінітивно вельми схожа на вітчизняну модерну, бо витворена внаслідок індустріалізації, колективізації й ідеологічної кретинізації населення, що стало «заслугою» не тільки КПРС, а й діячів її ідеологічного цеху.

Дефінітивно політична нація близька до модерної (і до соціалістичної так само), і без великої шкоди її можна було б не згадувати. Спекулятивна цінність модерної нації в Україні така сама як і соціалістичної  — заперечувати існування української нації як цивілізаційного феномена етнічної природи.

Довільність спільнісної дефініції, розмиваючи саме поняття, призвела декого з теоретиків до висновку, що:

«універсальна, «вичерпна» дефініція нації неможлива хоча б тому, що в реальності не існує якоїсь «ідеальної нації» у вигляді абсолютного феномена, даності, незалежної від нашого сприйняття «об’єктивної реальності»»

Песимізм не є продуктивний, якщо тільки він не є констатацією смерті теорії. Думаю, що теорія нації може жити, якщо вона відійде від дефініції, що прийшла до нас з глибин тисячоліть, і понині тримає дослідників в полоні давньоримського дискурсу. Подолати фатальну дефініцію можна, якщо змінити метод  — не переносити в Україну історичний досвід метрополітарних націй Європи та їхні теорії, а спробувати вивести дефініцію з історичного контексту української нації, а її ідею  — з духу і бачення українських пасіонарів.

Подолати спільнісний підхід до розуміння нації ми зможемо за допомогою функціоналістського підходу в тому разі, коли розглядатимемо місію нації не як функцію життєдіяльності сконсолідованої культурою та іншими природними й соціальними чинниками психобіологічної маси, а як соціо-еволюційну функцію  — як функцію агента цивілізації. Нація, за такого підходу, є когерентною сукупністю регулятивних та iнтегративних інституцій народу, їх принципів і норм, що детерміновані психікою і життєвим середовищем. В такій якості нація є іманентною, внутрішньою структурою народу, що консолідує його і спрямовує волю до політичної самореалізації. Її авторитет живлять Віра і Моральний Закон. Психобіологічна маса постає не як об’єкт задоволення поточних потреб, а як суб’єкт, матеріал і соціокультурне середовище творчого процесу.

Нація, в наведеному вище розумінні, не виникає в наслідок історичних процесів. Вона народжується разом з народом, і разом з ним помирає. В історичному процесі нація модифікує свою структуру в залежності від реалій поточного часу, однак зберігає незмінною генеральну засаду своєї моделі суспільного буття. Цю засаду я називаю національною ідеєю. Її не треба вигадувати, тим паче не треба профанувати етнографізмом або кон’юнктурними міркуваннями. Українці знайдуть свою національну ідею, коли звернуться до еволюції свого звичаєвого права і своїх соціальних традицій. Щоправда, добратися до неї буде не так легко. Підневільні звичаї й стереотипи, що увійшли до складу культури як елементи стратегії виживання народу в умовах чужоземної тиранії, спокушатимуть дослідника позірною адекватністю. Але подолання ущербності власного духу дозволить дослідникові розчистити звалища фальшивих цінностей і добратися до здорової засади національного буття.

Агентами цивілізації є і політична (модерна, соціалістична), і етнічна нації. Розходяться вони в генезі їхніх цивілізаційних моделей. Однак цивілізаційні моделі, які реалізують нації, не є чистими. Їхні реальні структури детерміновані: в політичній нації — спротивом психологічних і звичаєвих чинників корінного етносу обраній за чужим рецептом моделі; в етнічній нації — необхідністю компромісу з зовнішнім світом та в середині суспільства між етнічними чинниками різних груп населення.

Українська нація існує стільки, скільки сягають наші історичні знання. З початком промислової революції для українців центральних і східних регіонів нічого не змінилось, бо їхнє існування було законсервоване в селі технологічно відсталої Росії. Разом з тим непорушно існувала неправедність по всій території України, і цей факт, хоч він придушував волю українців, тим не менш не припиняв породжувати невдоволення існуючим станом та бажання змінити його.

Історик Ярослав Грицак вважає, що лише в 19 столітті в Україні почалось формування модерної нації. [10] Насправді, модерною ставала не нація. Модерними ставали пошуки реалізації національної ідеї. На місце традиційних повстань з погромами приходили ідеї поступовства. На місце традиційних гасел «Землі» та «Волі» виходило гасло «Державності».

Промислова революція досягла і глибин Росії. Вона принесла нові, продуктивніші технології комунікацій. Зв’язки між українськими інтелігентами і їхнє ознайомлення з європейськими рухами інтенсифікувались. Це посприяло визріванню нових національних доктрин: еволюційної — мирного здобуття автономного статусу з подальшим переростанням автономії в суверенну державу, і революційної — силове розірвання підлеглих зв’язків з Росією. Були сформульовані й дві версії моделі майбутнього устрою: соціалістична і консервативна.

Жодна з цих версій не була реалізована через поразку національної революції. Тож настало критичне переосмислення методів боротьби за національну державу. Революційний напрям пошуку призвів до націоналістичної моделі боротьби.

51. Н.Яковенко «Вибір імені versus вибір шляху»

«Вибір імені versus вибір шляху (назви української території між кін. XVI –кін. XVII ст.)». Важливість цього питання зумовлена тим, що саме ім’я відіграє вагому роль у процесі усталення «свого» життєвого простору. Авторка зазначає, що саме протягом цього періоду крізь конкурс назв проявляються ознаки зародження такого простору на території сучасної України, тобто зародження “національної заклопотаності” у спільноті, яка до того позначала себе розмитим поняттям Русь. Характер цього процесу значною мірою визначався “поліморфністю” та “еластичністю” українського культурного простору XVI – XVII ст., зокрема його піддатливістю на асиміляційні впливи ззовні. Отже, вибір назви значною мірою визначався релігійно-політичною конкуренцією та впливом з боку інших спільнот, зокрема, католицької Польщі, православного світу та Московії. У своїй статті Н. Яковенко розглядає історію зародження та використання назви Roxolania (і тотожної їй Ruthenia), що була наслідком утвердження шляхетських вольностей у Польському королівстві XVI ст. та оформлення “сарматської” етногенетичної легенди, яка виступала інструментом легітимації руської політичної спільноти як рівноправного спадкоємця “сарматської спадщини”.