Хліб у житті українців та пов’язані з ним народні обряди

     Значне місце у традиційній родильній обрядовості українців надається обрядам очищення, що стосується як породіллі, так і баби-повитухи. В різних місцевостях України побутували різні форми цього обряду. В більшості варіантів миють руки – так звані «зливки». При цьому породілля п’є також воду, а їй за пазуху кладуть окраєць хліба або сиплють зерно. Під час цього обряду повитуху пригощають і обдаровують: для неї кладуть на діжу хліб і сіль. Потім дають подарунки – полотно, намітку, мило, рушник тощо.

     Ім’я дитині за давнини надавала баба-повитуха. Згодом цю місію повністю перебрала на себе християнська церква. Але, зберігаючи традицію, до священика за отриманням імені дитині має йти баба-повитуха з хлібом-сіллю.

     З народженням малюка хліб продовжував виконувати важливу роль в обряді хрещення. Пекли калачі, які мали символіку числа сім (символ щасливої долі), їх укупі з полотном хрещені батьки дарували хрещенику, промовляючи: «Роди, Боже, жито-пшеницю, а в запічку – дітей копицю». [16, с. 215] Найпоширенішим в Україні є проведення обряду через тиждень після народження або під сороковий день уведення матері в храм. Існують певні регіональні відмінності і в обрядових дійствах, але спільним для всіх є використання хліба як чинного символу в обрядових церемоніях. Для того щоб охрестити дитину, запрошують кумів. Традиційно запрошує чоловік або їхні батьки. Той, хто запрошує, бере з собою хліб-сіль і йде до майбутнього кума чи куми. Звичай забороняє запрошувати в куми вагітних, а також тих чоловіків і жінок, які вже мають онуків. Так само з хлібом запрошують і гостей на хрестини.

     Кум і кума беруть із собою хліб, а кума ще й полотно на крижмо та хрестик. Тоді вже прийдуть, та й посадять їх за столом. А баба дитя вже приготовить: скупа, в пелюшки спов’є. Баба подасть за стіл дитину. Дадуть хліб куму під руку, свій дадуть, і пляшку горілки. А кума дитя за крижмо візьме… Прийдуть до попа: кум положить хліб на стіл, пляшечку поставить.

     Після охрещення дитини і всіх церемоній з передачею її батькам починаються гостини.

     Кума й куму к найшановніших гостей садять на покуті. По першій чарці наливає чоловік, по другій чарці наливає кум, а по третій баба-повитуха. На столі стоїть тарілка з хлібиною. Кожний хто вип’є чарку, кидає гроші в посудину. Баба перекидає ті гроші на тарілку з хлібом. Коли чарка обійде всіх, баба віддає тарілку кумові, і той іде перепивать до куми (породіллі), тримаючи в лівій руці тарілку з хлібиною і грошима.

     Слід зазначити, що до хрестин особливо ретельно готувалася баба-повитуха. Вона варили так звану «бабину» кашу (пшоняну чи гречану). На півночі України повитуха брала горщик з кашею, накривала його хлібом-сіллю або млинцем, ставила на стіл і пропонувала розбити горщик тому, хто покладе більше грошей. На прощання баба обдаровує всіх квіточками й калачиками, отримуючи навзаєм гроші. Загалом же калачі або пироги гостям вручали батьки дитини. Ці пироги вони звичаєм «відпивали». [16, с. 216-217]

     На другий день після хрестин – похрестини. Цього дня колись відбувався важливий очисний обряд – зливки, відомий усім слов’янським народам. Після виконання ритуального обмивання і всіх магічних дій баба-бранка вела породіллю й садовила на покуті на кожусі.

     Наприкінці похрестин породілля дякує бабусі за її працю і дарує їй чотири паляниці, хустки й гроші. То баба візьме тую миску з паляницями, та по хаті так до порога побіжить скоро, та тоді до стола. Як же що хлопчик: «Щоб мій онучок  швиденько ходив і говорив».

     Отже, щоб відвернути погані та привернути добрі сили, створити для них сприятливі умови для захисту родини і оселі, в народі вдавалися до найрізноманітніших засобів обрядового впливу, в яких хліб посідав одне з найважливіших місць.

 

 

2.3. Місце хліба у похоронно-поминальній обрядовості.

 

     В одному із давніх українських кантів говориться, що «коли час приходить, треба помирати, хоч яке багатство треба покидати. Час-година упливає, страшний суд ся приближає, готуємося всі». [16, с. 218]

     Смерть у свідомості народу постає як далека дорога в потойбіччя. А в далеку дорогу, як ми попередньо зазначили, людину проводжають хлібом. Тому біля небіжчика на столі звичаєво кладуть хлібину і ставлять воду.

     Над хлібиною священик відправляє заупокійну молитву. Хлібину на простеленому рушнику кладуть на віко домовини, коли несуть покійника, а самого небіжчика кухар посипає зерном. Потім найближчий із рідні небіжчика бере хлібину, яку потім віддає на кладовищі першому стрічному. Після того як труну опустять в яму і прикинуть землею, присутнім роздають хліб і цукерки.

     Коли ховають неодруженого, то випікають коровай. За дівчиною коровай і вінок кладуть на віко. За хлопцем хліб несуть на рушнику. Короваєм обдаровують присутніх безпосередньо на цвинтарі або під час поминального обіду. Близьких і родичів обдаровують обрядовими пампушками.

     Відразу ж після поховання небіжчика справляють поминальний обід, на який запрошують усіх присутніх на похороні. Страви, за звичаєм, готують тільки пісні.

     Основна обрядова страва – коливо або канун. В одних місцевостях це пшенична каша з медовою ситою, в інших – шматочки білого хліба у ситі. Причащаються коливом по три ложки, а потім приступають до обіду.

     Для покійного також ставлять коливо, кладуть ложку, хлібину або шматочок хліба і ставлять чарку.

     Під час відвідувань покійного на могилу приносять щось хлібне: булочку, печиво тощо. З хлібом ішли на поминальний обід. Розмаїті хліби, борошняні або круп’яні вироби були символічними в поховально-поминальних ритуалах. Маленькі хлібці клали небіжчику за пазуху. До цього часу в Україні віруючі дотримуються звичаю «годувати померлого» гарячим хлібом. [12, с. 219-220] Він пов'язаний із віруванням, нібито небіжчик підживлюється хлібним духом.

     Хлібні сходи пекли на «сорок день», символізуючи шлях душі на небо.    

     Кутя була (і є до цього часу) обов’язковою поминальною стравою. Вона вважалася символом єднання всіх близьких небіжчика, неперервності поколінь. В основі цього обряду – поклоніння зерну як знаку життя та плодючості.

     Коли людина завершували свій земний шлях, то хліб на вишиваному рушнику клали на віко труни.

     Отже, хліб  мав величезне значення також  і в поминальній обрядовості.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Розділ  ІІІ. Хліборобські обряди та трудові традиції.

3.1. Зажинки.

 

     Як же відбувалися зажинки?

     Коли жито, ячмінь і пшениця дозріють, то господиня бере хліб-сіль і громичну свічку та йде в поле зажинати жниву; вона жне серпом перший сніп пашні, несе його додому і, як де ведеться, в одних місцевостях ставлять той сніп на покуття під образами, в інших – у стодолі, де він стоїть аж до кінця молотьби.

     Пізніше цей сніп обмолочують окремо і зерно з нього святять у церкві, а перед засівом змішують їх із насінням. Соломою із першого снопа загодовують корів, щоб не хворіли.

     Часом зажинки робилися в присутності священика.

     На зажинки – головне свято родини, в якому сторонні участі не беруть, виходили в поле по-святковому вбрані, і першим за все влаштовували на межі трапезу: розстеляли скатерку, клали на неї хліб з сіллю та принесені з собою страви, сідали на хвильку, дякували Богам та святим душам праведним за те, що виростили хліб, лишали їжу недоторканою – для освячення Богами, Духами Поля, які охороняють ниву. Як тільки сонечко піднімалося над обрієм, приступали до жнив. Жали і зв’язували перший сніп, і хутчій сідали на нього і починали колядувати, «щоб у господарстві добро сідало», «щоб не захворіти». Кожен член родини зажинав снопа, складали з них «бабу», яка мала бути щонайменш з 9-ти снопів, і вже після цього влаштовували святкову трапезу для себе, споживаючи продукти, які лежали на скатертині. Інколи на зажинки брали з собою печиво у вигляді серпа і юрка. Його теж клали на скатертину перед початком жнив і з’їдали після колядування на першому снопові. Шматочки обрядового печива і крихти кидають на ниву через голову. Так частують Духів Поля, пригощають Предків, бо вони у нас за спиною, позаду. [6, с. 279]

 

     Крім зажинок, робили ще й закрутку, щоб рука лиходія і знахаря не могла зіпсувати хліба. Закрутка робилася, коли дозрівали хліби, тоді жінки йшли з піснями в поле, і одна з них взявши в жменю колосся, завивала їх вузлом – це й була закрутка. Інші в цей час співали хороводні пісні на завивання вінків, а потім усі разом з веселими піснями поверталися додому.

     Отже, обряди пов’язані з зажинками, мали сприяти вдалим та багатим жнивам.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

3.2. Жнива.

 

     Як же відбувалися жнива?

     Колись, не так і давно, з півстоліття тому, єдиними знаряддями для збирання хліба були серп і коса. Комбайни з’явилися лише в тридцятих роках ХІХ століття.

     Жнива розпочиналися за тиждень після дня святих Апостолів Петра і Павла ( 12 липня за новим стилем ). На полі з’являлися люди в широких білих штанях, у полотняних сорочках, з мантачками за поясом і з косами в руках, - косарі; вони вдаряли своїм гострим знаряддям по сухих стеблах дозрілого хліба, й довгий рівний покіс, як простелений рушник лягав стрічкою за кожною косою.

     Дівчата й молодиці виходили на ниву з серпами; жнучи, вони спритно клали сніп за снопом і, працюючи співали:

Хай я нивоньку дожну.

Ой, лане – ланочку,

Скажи ж мені правдочку,

Чи будемо ми в кінці,

Чи підемо ми в вінці?

Ой, будемо, доню, будем,

Лише нивоньку дожем!

     А як ниву вже дожинають, то співають:

Дивувалися ліси,

Де поділися вівси,

Женчики позжинали

Залізними серпами,

Біленькими руками.

     Увечері коли вже зайде сонце, натомлені тяжкою працею женці йдуть додому та й співають:

Ой, заспіваймо, хай дома почують,

Хай нам вечерю готують.

Утомила нас та широка нива,

Що нам тепер і  вечеря не мила.

Ой, не так та нива, як високої гори,

Ой, не так тії гори. Як велике жито,

А вже ж нам спину  як кілком перебило.

     Коли ж жнива закінчувалися і в полі дожинали останню ниву, дівчата співали:

Перепілочко мала,

Де ся будеш ховала?

Ми пшеницю дожали,

У снопи пов’язали,

В копи поскладали.

Одна копонька в стозі,

А друга в оборозі,

А третя в стодолі, – 

Нам горілонька на столі.

     Дожинаючи жниву, женці залишали трохи недожатих стебел з колосками « Спасові на бороду». [6, с. 287] Те недожате колосся вони з’ясували у пучок червоною ниткою або виплітали колосину китицю, ніби бороду, й пригинають колосся до землі – це і є «Спасова борода», яка в різних місцевостях називається по-різному.

     Так, на Підляшші її називають «перепілка», а на Поліссі «перепелиця» - це ніби останнє пристановище для цього птаха, як про це співається в пісні:

Не вилітай, сива перепілко,

Вже ми не підемо в твоє пілко!

     Але перепелиця – це вже, ймовірно.

     Пізніше додаток, бо суть «бороди» правдоподібно пояснюється тим, що це останній притулок польового Духа, який у слов’янській міфології уявлявся в вигляді кози. На Волині «борода» так і називається – «коза». [6, с. 289] Там, же на Волині та Підляшші, ту «бороду» оздоблювали стрічками із квітами. Потім обпалювали трав навколо «Спасової бороди», чи там «перепелиця», чи там «кози», - це вже робили скрізь, у всіх місцевостях.

     Далі виминають із колосся трохи зерна й закопують в землю або просто сіють зерно поміж стеблами тої «бороди». Подекуди, як ось на Чернігівщині, біля «бороди» кладуть окраєць хліба, соль, баньку з водою і співають:

Оце тобі «борода»,

хліб, сіль, вода!

     А потім ще й приказують: «Роди, Боже, на всякого долю: бідного і багатого!». [6, с. 300] Парубкам кажуть пролазити через ту «бороду». Щоб бути багатим.

     Молодиці ворожать про врожай, кидаючи назад себе серпа. Як серп, падаючи, вдариться гострим кінцем об землю, то в наступному році буде врожай, а як тупим або держаком, - то це погано прикмета. Так ворожать тричі.

     Отже, хліб мав велике значення і в обрядовості, які супроводжували жнива.

    

 

 

 

 

 

 

 

 

3.3. Обжинки.

    

     Після жнив відбуваються обжинки. Коли жнива закінчуються, в той день женці ходять по полю збирають колоски та плетуть один спільний вінок, співають пісень.

     На Поділлі, крім вінка, ще плететься «квітка» - це п’ять чи шість окремих невеличких снопиків або пучків, сплетені разом в одну цілісність так, що зовні не все справді нагадує квітку. Коли квітка та вінок готові дівчата та молодиці обирають поміж себе найкращу жницю, квітчали її вінком із колосків, дають в руки «квітку» і пускають поперед себе, а вже за нею на певній відстані йдуть женці в село до двору господарів та співають:

«Закотилось те сонце за зелений бір,

Ми підемо вечеряти у  багатий двір:

А в багатому дворі

Хліба – солі на столі,

І хліба, і солі

Всього доволі:

Вареники в маслі,

Горілонька в пляшці.»

     Коли ж доходять до хати господаря, то співають: