Громадянське суспільство і громадянська культура

1. Громадянське  суспільство і громадянська культура

 

Поняття громадянське суспільство застосовується для вивчення неполітичної частини суспільної системи.

 

Громадянське суспільство - сфера спілкування, взаємодії, самоорганізації та самоврядування вільних індивідів на основі добровільно сформованих асоціацій, яка захищена необхідними законами від прямого втручання і регламентації з боку держави і в якій переважають громадянські цінності.

 

Структурно громадянське суспільство є підсистемою суспільства як цілого, яка наближається до соціальної сфери суспільного життя.

Як підструктура суспільної системи громадянське суспільство, у свою чергу, має складну внутрішню структуру, до якої входять компоненти інституційного плану і певний тип культури. 

Інститутами громадянського суспільства є:

• добровільні громадянські організації та громадянські рухи, а також політичні партії, поки вони ще не задіяні в механізмах здійснення влади;
• незалежні засоби масової інформації, що обслуговують громадські потреби та інтереси, формулюють і оприлюднюють громадську думку;
• громадська думка як соціальний інститут;
• у певному аспекті — вибори та референдуми, коли вони служать засобом формування і виявлення громадської думки та захисту групових інтересів;
• залежні від громадськості елементи судової та правоохоронної системи.

 

Функції громадянського суспільства:

• самовираз індивідів, їх самоорганізація та самостійна реалізація ними власних інтересів;
• гарантування непорушності особистих прав громадян,  захист у можливому протистоянні з державою;
• формування “соціального капіталу”, тобто невід'ємних рис особистості, завдяки яким вона стає здатною до кооперації та ефективних солідарних дій;
• систематизація, впорядкування, урегульованість протестів і вимог людей.

 

Умови розвитку громадянського суспільства:

• наявність публічного простору, засобів і центрів комунікації, наслідком чого є формування сфери громадського (цивільного) життя і громадської думки;
• організоване громадське (публічне) життя вільних і рівних індивідів, права яких захищені конституцією та законами;
• незалежні від держави добровільні асоціації, автономність яких усвідомлена на індивідуальному і колективному рівні;
• зорієнтована на громадські інтереси та публічну політику діяльність, наслідком якої є кооперація та солідарність між людьми, спілкування на засадах взаємної довіри і співробітництва.

 

2. ПРАВА ТА  СВОБОДИ ЛЮДИНИ

 

Рівень розвитку політичної свідомості особистості, політичної культури суспільства, модель політичного режиму в цілому впливають на обсяги й рівень реалізації правового інституту, відомого як права та свободи людини.

 

Права та свободи людини - принципи відносин між державою і громадянином, що забезпечують останньому свободу діяльності чи отримання благ.

 

Правовий статус особистості визначається всією сукупністю прав людини і громадянина, відбитих у нормах всіх галузей діючого права.

Основні права й свободи  людини й громадянина - це його невід'ємні права і свободи, що належать йому від народження, що захищаються державою, що становлять ядро правового статусу особистості.

Свобода – це захищеність особистості від свавілля інших людей і влади. В преамбулі Загальної Декларації прав людини описані чотири свободи: свобода слова, свобода переконань, свобода від страху і свобода від злиднів.

Поняття "право" у більшій мері припускає для реалізації останнього якісь позитивні дії, послуги з боку держави або право людини на участь у діяльності певних суспільно-політичних або господарських структур. Права невіддільні від соціальної діяльності людей, вони є нормативною основою їх взаємовідносин, права визначають умови і способи життєдіяльності, об'єктивно необхідні для нормального функціонування суспільства та держави.

 

 

 

Ознаки  основних прав людини:

І) можливості (свободи) людини діяти певним чином або утримуватися від певних дій, спрямовані на задоволення потреб, без яких вона не в змозі нормально існувати і розвиватися;

2) можливості, що обумовлені  біосоціальною сутністю людини, належать їй від народження  і не потребують «дозволу»  з боку кого б там не було, у тому числі держави. Вони не можуть бути «відібрані» за свавіллям влади держави, оскільки не «дані» нею. Це природні невідчужувані права;

3) можливості, які не  обмежені територією держави  (позатериторіальні) і не залежать  від національної належності  людини (наднаціональні): вони належать їй вже в силу того, що вона є людиною. Вони походять від природи людини і покликані формувати та підтримувати в людині почуття власної гідності, її індивідуальність;

4) можливості, що є  залежними (у плані здійснення) від можливостей суспільства — рівня його економічного, політика-соціального, духовно-культурного розвитку. Зрозуміло, що рівень розвитку суспільства не залишається незмінним, так само, як і потреби самої людини;

5) можливості, що мають  правовий характер, оскільки внесені до законодавчих актів, які створені в межах держави і на міжнародному рівні. Визнання, дотримання, охорона і захист державами (у результаті угод) основних прав людини, закріплених на міжнародному рівні, є свідченням про те, що вони стали не лише об'єктом міжнародного регулювання, але й міжнародними стандартами.

Зміст і обсяг основних прав людини визначаються сукупністю таких соціальних чинників:

• інтерес людини, справедливо збалансований з інтересами суспільства;
• мораль суспільства, що переважає у даний період;
• мета прав людини і відповідність цим правам засобів, використовуваних державою (реалізація, забезпечення та обмеження прав).

Права людини і права  громадянина є тісно взаємозалежними, однак не тотожними поняттями. Громадянин — людина, яка законом визнається юридичне належною даній державі. Якщо права людини закріплені в міжнародно-правових актах, то права громадянина — у конституції певної держави.

 

Підходи до проблеми правового  статусу людини

Колективний підхід надає пріоритет не особистості, а колективу (суспільству, класам, об'єднанням). При такому підході головними є соціально-економічні права. При цьому розрізняються права громадян (людини) та права трудящих.

Ліберальна концепція виходить із того, що кожна людина від моменту народження наділена природою невід'ємними правами, обмеження яких можливе лише у зв'язку із забезпеченням охорони суспільного ладу, правопорядку, прав і свобод інших громадян, запобіганням насильству тощо.

Ця концепція визначила нові орієнтири у взаємовідносинах держави і людини — свободу, юридичну рівність, верховенство закону, універсальні права людини.

Основні права і свободи забезпечують різноманітні сфери життя людини - особисту, політичну, соціальну, економічну, культурну. Відповідно до цього вони структуруються за групами і найменуваннями.

Важко встановити, коли в  правовій теорії виникло розуміння  прав людини як окремої юридичної  категорії і як об'єкту правового  захисту. Серед перших джерел, в яких дається спроба обґрунтувати природність  і невід'ємність прав людини, праця Джона Локка "Два трактати про державу", надрукована у 1690 році. Локк вважав, що держава існує саме для того, щоб захистити права людини, а тому першорядними є права людини, а не права публічної влади:

"Якщо людина  в природному стані така вільна, як було сказано, якщо вона абсолютний господар своєї власної особи і володінь, рівний найбільш великим і нікому не підпорядкований, то навіщо розлучається вона зі своєю свободою, навіщо відмовляється вона від цієї імперії і підпорядковує себе владі і керівництву якоїсь іншої сили? На це є очевидна відповідь, що хоча у природному стані вона має таке право, все ж користування ним є дуже непевним і постійно відкритим зазіханню з боку інших. Адже, оскільки всі є панами такою самою мірою, як і вона сама, і кожна людина є рівною їй, а більшість людей не суворо дотримується рівності й справедливості, то користування власністю, яку має людина, є дуже небезпечним, дуже ненадійним. Це викликає в ній готовність припинити стан, який хоч і є вільним, та повен страхів і постійних небезпек; і тому не без причини вона шукає можливості і бажає приєднатись до суспільства тих, хто вже об'єднався чи має на думці об'єднатися заради взаємного збереження своїх життів, свобод і володінь, які я називаю загальним іменем "власність".

Ідея природності і  невід'ємності прав людини знайшли  свій розвиток у працях Монтеск'є ("Про  дух законів", 1748р.) і Жан-Жака Руссо ("Суспільний договір", 1762р.), які  послужили ідеологічною основою  для революційних перетворень суспільного  життя у багатьох країнах.

Теорія "суспільного  договору" між народом (нацією) і  урядом передбачає два суттєві принципи, - принцип поваги до природних і невід'ємних прав людини та принцип покладення на публічну владу обов'язків їх поважати, слугуючи всій нації. На цих постулатах побудована Декларація незалежності Сполучених Штатів Америки, написана Томасом Джефферсоном. Схвалена 4 липня 1776 року. Декларація проголосила:

"Ми вважаємо  самоочевидним ті істини, що всі  люди створені рівними, що вони  наділені своїм Творцем певними невід'ємними правами, серед яких право на життя, на свободу і прагнення до щастя;

... для забезпечення  цих прав між людьми створено  уряди, справедлива влада яких  ґрунтується на згоді керованих; 

... якщо будь-яка форма  урядового правління стає руйнівною для цієї мети, народ має право змінити або скасувати її і встановити новий уряд, закладаючи його основи на таких принципах і організовуючи його владу в такій формі, які, на думку народу, найбільш здатні забезпечити його безпеку і щастя."

Ідея захисту прав людини несе у собі революційний потенціал і покладається в основу політичних і правових документів того часу, які проголошували верховенство прав людини над інтересами публічної влади. Серед цих документів - французька Декларація прав людини і громадянина. Проголошена Національними зборами Франції 27 серпня 1789 року, Декларація являє собою відтворення філософської думки Ж-Ж. Рус

Близький за своїм духом і  змістом до французької Декларації Білль про права Сполучених Штатів Америки. Білль, який складається з перших десяти поправок до Конституції, вступив в дію після ратифікації десятьма штатами у 1791 році.

Закріплення ідеї поваги до прав людини в політико-правових документах того часу, мало революційний характер і  доленосне значення для всього людства. Ці історичні документи послужили  основною для розробки відповідних  положень в конституціях багатьох країн, а також в міжнародному праві у галузі прав людини.

Поняття "права людини" набуло поширення у міжнародному праві  після Другої Світової Війни. Причину  його появи слід вбачати у негативному "досвіді" людства, що був надбаний за роки війни. Міжнародне право у галузі прав людини виникає саме як відповідь на цей досвід "правового беззаконня", коли закони приймалися для узаконення порушень прав людини під час панування націонал-соціалізму в Європі. Цей процес розвитку міжнародного права у галузі прав людини супроводжується поширенням розуміння прав людини як мірила справедливості національних законів і політики окремих держав.

Положення про захист прав людини у міжнародному праві  вперше з'явились у Статуті Організації  Об'єднаних Націй, стаття 55 якого ставить перед ООН завдання сприяти дотриманню прав і основних свобод людини. Наступним кроком стало прийняття 10 грудня 1948 року Генеральною Асамблеєю Загальної декларації прав людини, в тридцяти статтях якої перелічуються фундаментальні і загальновизнані права і свободи людини.

Принципи поваги до прав людини, закріплені в Загальній декларації прав людини, були в подальшому конкретизовані і посилені в міжнародних договорах. Наступними за важливістю після Загальної декларації прав людини ідуть Пакт про громадянські і політичні права і Пакт про економічні, соціальні і культурні права. Обидва прийняті 19 грудня 1966 року, вони вступили в силу у 1976 році після їх ратифікації 35 державами, і є обов'язковими для виконання державами-учасницями. Разом із Загальною декларацією прав людини, ці два міжнародних Пакти складають, так званий Міжнародний білль (хартію) про права людини.

Запроваджене в Пактах розмежування прав людини на права "першого покоління" - громадянські і політичні, з одного боку, і "другого покоління" - економічні, соціальні і культурні права, з другого боку, має значення не лише для визначення структури міжнародних документів. Класифікація прав людини дозволяє конкретизувати характер зобов'язань держави, які кореспондують відповідним фундаментальним правам і свободам людини.

Права першого покоління, громадянські і політичні, становлять основу для інших прав людини, оскільки закладають фундамент для демократії. Ця категорія прав людини фактично відбиває протистояння між державою і людиною, і спрямована на приборкання свавілля публічної влади шляхом заборони зазіхання на інтереси особистості. Відповідні громадянські права людини покладають на державу "негативне" зобов'язання - не вчиняти неправомірних дій, утримуючись тим самим від їх порушень.

Друга категорія - економічні, соціальні і культурні права людини - покладає на державу "позитивне" зобов'язання, вимагає від неї вжиття усіх необхідних заходів для ефективної реалізації прав людини, що сприятиме сталості демократичного розвитку. За своєю суттю, це є колективні, а не індивідуальні права, оскільки "споживачами" результатів їх втілення виступають не окремі особистості, а групи людей.

Ця класифікація пізніше була доповнена "новим" поколінням прав людини. Третя категорія охоплює право на мир, право на розвиток і сприятливе навколишнє середовище. Зокрема, Африканська Хартія прав людини і народів визнає усі з перелічених прав третього покоління (статті 22-24). Віденська Декларація і Програма Дій, ухвалені Третьою Міжнародною Конференцією з прав людини 25 червня 1993 року, "підтверджують" право на розвиток "як універсальне і невід'ємне право і складову частину фундаментальних прав людини". Від реалізації цих прав залежатиме благополуччя не лише окремих осіб чи груп, а і народів, а їх реалізація вимагає глобальної співпраці, яка базується на міжнародній солідарності. Звідси і назва цієї категорії прав - "права солідарності".