Антропоморфізм та соціоморфізм космосу. «Оприроднення» людини

 

Київський національний університет  ім. Т.Г. Шевченко

 

 

 

РЕФЕРАТ З ІСТОРІЇ МІФОЛОГІЇ НА ТЕМУ:

«АНТРОПОМОРФІЗМ ТА СОЦІОМОРФІЗМ КОСМОСУ. «ОПРИРОДНЕННЯ» ЛЮДИНИ»

 

 

 

Підготувала студентка першого  курсу

Спеціальність: культурологія

Бєляєва Анастасія Олегівна

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Київ

-2011-

ЗМІСТ

1. Вступ……………………………………………………………………….3
2. Антропоморфізм та соціомормізм космосу……………..……………..4
3. «Оприроднення» людини…………………………………….……………7
4. Висновок…………………………………………………………………...9
5. Список використаної літератури………………………………………...10

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ВСТУП

Міф є особистісною формою вираження світогляду, міфологічні феномени (речі, предмети, явища) співвідносяться не з реальністю, а з її творцем – людиною, колективом. Цим зумовлена ізоморфність у міфі космосу, людини та соціуму.

Для того щоб зрозуміти  світогляд первинної людини, нам  потрібно ознайомитися з такими поняттями  як антропоморфізм та соціоморфізм космосу, а ще розуміти те, як відбувалося «оприроднення» людини. Бо не розуміючи цих явищ ми не можемо скласти об’єктивного уявлення про первісний світ і міфологію зокрема.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

АНТРОПОМОРФІЗМ ТА СОЦІОМОФІЗМ  КОСМОСУ

Атрибутивними рисами міфологічного  світогляду є антропоморфізм і соціоморфізм.

Головні персонажі найбільш архаїчних міфів – звірі, людина в той же час займає другорядне по відношенню до них становище. Проте  на пізніх етапах розвитку релігії  бачимо зовсім протилежну картину. Тварини  відходять на задній план, бо витісняються антропоморфними персонажами.

В повній мірі це також відноситься  до хвилюючих нас уявлень про всесвіт. В результаті довгої і складної еволюції міфологічний всесвіт поступається місцем антропоморфному та соціоморфному космосу. Людську подобу отримують не тільки боги та духи, а і вся світобудова в цілому. Стародавні створювали «по своєму образу й подобі» не тільки богів і уособлення сил природи, за тими ж канонами вони «конструювали» і саму світобудову, яку вони уявляли єдиним організмом, настільки ж цілісним, як і людина.

Людина є учасницею  тендерних, родинних стосунків. Міфологічна  свідомість ще недостатньо розрізняє  особистість і те, що перебуває  за її межами у всеохопному лоні природного буття. Водночас людина не відмежована від нелюдського: її тіло співвідноситься з природним  ландшафтом, складові тіла тотожні  елементам Всесвіту (плоть — земля, кров — вода, дух — повітря). Вищий  сенс її буття полягає у зв'язку циклу її життя з життям Всесвіту.

Одна з закономірностей  розвитку міфологічного світогляду полягає у його поступовій антропоморфізації. Антропоморфізм космосу - це вимірювання всесвіту через себе. «Для первісної людини все є таким чуттєвим, як і вона сама» - О. Ф. Лосєв.

Розглянемо універсальну модель світу — «світове дерево», у слов'янських версіях — Вирій, райське дерево, береза, явір, дуб. Верх — священне, небесне; середина — земне, буденне; низ — небезпечно-магічне. Із трьома частинами дерева пов'язані різні живі істоти. Дерево можна співвідносити з людиною: хребет — аналог «світового дерева», як вважав М. Бахтін. Людина і світ дуже схожі, духовне і природне існує в єдності. Анатомічний код аналогічний космічному коду. Дерево моделює потрійну вертикальну структуру світу (небо, земля, підземний світ) і горизонтальну його структуру (північ, південь, захід, схід, яким відповідають чотири вітри), життя і смерть (зелене та сухе дерево).

Всесвіт — антропоморфний, мікрокосм дублює макрокосм, причому  людина не просто мала частка, а зменшена модель світу. Природні явища наділені людськими властивостями, психічними станами, поведінкою (сонце встає, місяць ходить). Дійсність у вигляді живої природи. Не одухотвореного не існує. Всі природні явища живі. Культурні предмети описуються як людина (ніжки столу, вушко ножиць і т.д.) Все отілеснюється. Ідеальна модель космосу – тіло людини.

Величезне число свідоцтв буквального олюднення всесвіту збереглося у фольклорі та мові різних народів. Як приклад можна розглянути свідоцтва, що стосуються землі, бо в  першу чергу вони стосуються саме її. І це зрозуміло, адже прямою попередницею подібних поглядів була концепція зооморфної всесвіту, як правило, обмеженої саме конкретним реальним ландшафтом. Так, стародавні греки називали землю-мати «широкогрудою». В Алтайському переказі долина поетично іменується «пахвою  блакитної гори». У бурятському  епосі, коли грізний герой скаче  на своєму чудовому коні, «тіло землі» зі страху здригається. За шорським повір'ям, восени «вуха гір» краще чують. В якутській легенді описується казковий палац, розташований на «високому хребті» землі, на її «широкій потилиці». Чимале значення в архаїчній міфології має й земна паща, яка пожирає мертвих. Нганасани говорили про небіжчиків: «Ми померлих в рот Моу-нями (матері-землі) кладемо». У той же час земля розглядалася як і всепороджуюче лоно, що виробляє все живе, як материнська утроба, що приймає мертве тіло, щоб упокоїти його в собі, а через якийсь час знову повернути до життя в новому обличчі. Саме цим пояснюється те, що багато народів ховали небіжчиків на боці і в скоцюрблений позі, що імітує положення зародка в утробі матері.

Мабуть, одна з найбільш древніх згадок про всесвіт в образі людини зустрічається у священних книгах Стародавньої Індії - Ведах. У найголовнішій з них, Рігведі, міститься широко відомий «Гімн Пуруші», де розповідається про те, як колись боги принесли в жертву гігантську космічну  першолюдину на ім'я Пуруша, розсікли тіло і з його частин створили видимий світ. З розуму Пуруші з'явився місяць, з ока - сонце, з рота - вогонь, з дихання виник вітер, з пупа - повітря, голова утворила собою небо, вуха перетворилися на сторони світу, а ноги стали землею. З різних частин тіла Пуруші народилися і представники різних каст - застиглих станів, відокремлених один від одного непрохідним кордоном: з вуст Пуруші вийшли брахмани - жерці, його руки перетворилися на кшатріїв - воїнів, зі стегон виникли вайш'ї - землероби, і нарешті, з ніг з'явилися шудри - найнижчій і пригнічений стан Стародавньої Індії. Подібна аналогія вельми примітна: соціальна ієрархія повторює космічну, тобто суспільство за своїм устроєм уподібнюється всесвіту, а це вже соціоморфізм.

Антропоморфізм — це уподібнення  людині, її фізичній і психічній  будові процесів, речей і явищ живої  й неживої природи, універсуму в  цілому й тих фантастичних істот, якими міфологічна свідомість населяє  світ. Соціоморфізм — таке ж уподібнення, але вже не окремій людині, а  тогочасному суспільству, мережі відносин між тогочасними людьми, системі  стосунків між міфологічно тлумачними істотами, речами, процесами і явищами.

Антропоморфізм і соціоморфізм постають не як просте, а як узагальнене уподібнення первісно родовому суспільству.

 «ОПРИРОДНЕННЯ» ЛЮДИНИ

Людина завжди шукала гармонії з навколишнім середовищем, з  соціумом та звісно ж з природою. Саме природа як вічна субстанція, уявлялася ідеальним втіленням  гармонії, безмежної свободи, добра  і краси. В той же час природа зумовлює спосіб життя.

У перетворенні природи, і  є сама суть способу існування  людини у світі. Діяльність людини протиставляється природі і одночасно людина –  частина матерії-природи, перебуває  у тісному зв’язку з нею. Людина живе природою і залишається з  нею у процесі постійного спілкування, щоб не вмерти. Фізичне і духовне  життя людини безперервно зв’язане з природою. Це говорить про те, що природа безперервно зв’язана сама з собою і людина є її часткою, тобто мова йде не лише про один фізичний, але й духовний зв’язок  людини з природою. Для людини природа  не лише природна умова існування, а  й поле її перетворюючої діяльності. Ставлення людини до природи –  це пізнавальне, оцінююче ставлення, що виражається за допомогою поняття блага, краси тощо.

Природа розуміється як зразок, абсолютно досконале, як щось більш  високе, що перевершує і культуру, й людство. Людині треба навчатися у природи, підкоритися їй. Міфологічно природа зображується як царство сліпих, стихійних сил, як хаос непідконтрольних для людського розуму явищ. Але природа сприймається і як царство, де панують розумні закони, торжествує природна необхідність і немає капризу і свавілля, що часто є у взаємовідносинах між людьми. Природа санкціонує, або забороняє людську поведінку. Перехід від міфу до філософії, коли понятійно-чуттєві образи міфу, що страждають неясністю логічних визначень і безкінечним перетворенням один в одного, поступово стають логікою, розуміння людини приводить до встановлення меж природного і соціально-людського.

Міф – важливий елемент  поєднання макрокосму і мікрокосму, природи та людини, елемент "оприроднення штучного" світу. У міфі свідомість гармонізувалася, налагодились відносини зі штучним світом.

«Гуманізація» («олюднення», «соціалізація») природи є одночасно  процесом «натуралізації» («оприроднення») людини. Чим ширшою та глибшою стає сфера «олюдненої» природи, тим  універсальнішою стає людська потреба  в природі. Первісна людина потребувала  лише незначної частки всього розмаїття  природного загалу, тільки того, що задовольняло її безпосередні біологічні потреби. Сучасна  ж людина потребує саме всього природного загалу.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ВИСНОВОК

Мікрокосм – це дублікат, або зменшена копія макрокосму. Тобто  розмірковуючи міфологічно можна  вважати що людина, або соціум –  це відображення всесвіту, а всесвіт, в свою чергу, є відображенням  людини та соціуму.

Для свідомості первісних людей характерними є антропоморфізм та соціоморфізм космосу, а також натуралізація («оприроднення») людини як такої.

Отже, підсумовуючи роботу можемо виділити такі характерні риси антропоморфізму та соціоморфізму всесвіту: людина переносить себе на космос; дійсність у виді живої природи, все отілеснюється; ідеальна модель космосу – це тіло людини; родове перемагає індивідуальне.

У міфологічному світогляді людина та природа безсмертні. Ми бачимо, що міфологічна свідомість втрачає з часом свій зміст, але форма її цілісних уявлень залишається недоторканою і до сьогодні.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. М. Ю. Русин, І. В. Огородник Історія української філософії. Підручник. Київ Академвидав. 2008р.
2. Тайлор Э.Б. Первобытная культура. – М.: Политиздат, 1989.
3. Лосев А. Ф. Античный космос и современная наука, — М., 1927. — С. 25—26.
4. Леви-Строс К. Структурная антропология. — М., 1983. — С. 192—193.
5. Міжнародна наукова конференція "Дні науки філософського факультету – 2011", 20–21 квіт. 2011 р. : [матеріали доповідей та виступів] / редкол. : А. Є. Конверський [та ін.]. – К. : Видавничо-поліграфічний центр "Київський університет", 2011. – Ч. 2. – 191 с.