Поняття, суб'єкт, об'єкт, склад кримінально-правових відносин в науці кримінального права України

Таким чином, правильне вирішення проблеми об’єкта кримінально-правових відносин може сприяти подальшому зміцненню державної законності в сфері боротьби зі злочинністю та іншими правопорушеннями17.

3.2. Суб’єкт кримінально-правових  відносин

Виходячи з поняття кримінально-правових відносин, як такого, що регулюється нормами кримінального права фактично суспільних відносин, що складаються між державою та злочинцем з приводу вчиненого останнім суспільно небезпечного діяння – злочину, і кримінальної відповідальності винного за вчинене; суб’єктний склад розглянутого правовідношення, що складає у ньому злочинець, з однієї сторони, і держава – з іншої.

Суб’єкт – категорія філософська. Правова категорія суб’єкта кримінальних правовідносин, так як і суб’єкта злочину, являє собою специфічне поняття в кримінально-правовій науці загально філософської категорії суб’єкта, що вироблене діалектичним матеріалізмом.

Марксистсько-ленінська філософія розуміє під суб’єктом носія предметно-практичної діяльності і пізнання, джерело активності, що направлене на об’єкт. З точки зору діалектичного матеріалізму суб’єкт як носій діяння – це, перш за все, діяльно-практичне істота, що виступає з наявною йому самосвідомістю. Діалектичний матеріалізм розглядає суб’єкт не інакше як співвідносне з об’єктом поняття. Суб’єкт і об’єкт завжди знаходяться в такому співвідношенні, де на одній стороні виступає суб’єкт, а на іншій – об’єкт. Основою та змістом цього співвідношення є діяння, цілеспрямована, усвідомлена і активна предметно-практична і пізнавальна діяльність суб’єкта – умова, завдяки якій те чи інше конкретне явище, факти, предмети об’єктивної реальності виступають по відношенню до суб’єкта як об’єкт, наданий суб’єкту у різних формах його діяльності.

Об’єкт не наданий суб’єкту безпосередньо, він створюється активністю суб’єкта у знанні, засобами його предметно-практичної і пізнавальної діяльності. Характеристика, ознаки об’єкта надані не самі по собі, а проявляються засобами діяльності суб’єкта. Ця обставина отримує своє вираження в марксистській концепції практики як процесу предметно-перетворюючої діяльності суб’єкта, в розумінні людини не як пасивного продукту ззовні наданих йому об’єктивних обставин, а як творця власної історії18.

Тому під злочинцем як суб’єктом кримінальних правовідносин слід розуміти фізичну осудну особу, що досягла мінімального встановленого законом віку для притягнення її до кримінальної відповідальності, що вчинила злочин, яка має встановлені кримінальним законом юридичні обов’язки і наділена ним суб’єктивними правами учасника кримінальних правовідносин. Поняття злочинця як суб’єкта кримінальних правовідносин не можна, як це іноді роблять, ототожнювати з поняттям суб’єкта злочину. Ці поняття близькі, проте вони не співпадають.

Для визначення суб’єкта кримінальних правовідносин в літературі застосовується найрізноманітніші терміни і поняття: «громадянин», «особистість», «особа, що вчинила злочин», «особа, винна в скоєнні злочину», «суб’єкт злочину», «злочинець», а також спеціальні процесуальні поняття – «підозрюваний», «обвинувачений», «підсудний», «засуджений».

Більшість радянських авторів (М. С. Строгович, А. А, Піонтковський, Н. Н. Полянський, А, Н. Трайнин, М. Д. Шаргородський, Н. А. Бєляєв, Н. А. Стручков та інші) вважають, що суб’єктом кримінальних правовідносин є особа, що вчинила суспільно небезпечне діяння, яке визнається кримінальним законом як злочин.

Це визначення сутності суб’єкта кримінальних правовідносин у науці вважається найбільш правильним, оскільки воно засноване на об’єктивній логіці речей. Суб’єкт кримінальних правовідносин – це просто підозрювана або обвинувачена у вчиненні злочину особа, це навіть не підсудний і не засуджений, а особа, яка дійсно вчинила злочин, винність якого безспірно встановлена, визнана і підтверджена вироком суду, що вступив у законну силу, - злочинець. Безпосереднім, найближчим та визначальним джерелом, що формує зміст суб’єкта кримінальних правовідносин саме як злочинця, є юридичний факт, у зв’язку з яким виникають ці правовідносини – виконання особою суспільно небезпечного діяння, що визнається кримінальним законом як злочин.

Я. М. Брайнін вперше визначив поняття суб’єкта розглянутих правовідносин як «особи, що вчинила злочин», а також надав йому процесуальний зміст обвинуваченого і засудженого19.

Визнання суб’єктом кримінально-правових відносин злочинця зовсім не означає його участь у правовідносинах лише після винесення йому вироку і вступу останнього в законну силу. Злочинець, що дійсно вчинив суспільно небезпечне діяння, визнаний законом як злочинець вироком суду, що вступив у законну силу, вступає в кримінальні правовідносини з моменту настання юридичного факту – вчинення злочину.

Визнання суб’єктами кримінальних правовідносин обвинуваченого, підсудного чи засудженого, як це пропонують А. Л. Ривлін, Я, М. Брайнін та В. Г. Смирнов, практично означає, що кримінальні правовідносини виникають відповідно або з моменту пред’явлення особі, що вчинила злочин, обвинувачення, або з моменту передання його до суду, або, нарешті, з моменту винесення судом обвинувального вироку. У цьому випадку необхідно визнати, що до притягнення особи у якості обвинуваченого чи до передання його до суду, або до винесення судом обвинувального вироку існують лише кримінально-процесуальні відносини.

Отже, інтерпретація фізичного суб’єкта кримінально-правових відносин як злочинця логічно передбачає необхідність визнання того положення, що взаємні юридичні обов’язки і суб’єктивні права учасників цих правовідносин виникають з моменту вчинення суспільно небезпечного діяння злочинцем20.

Суб’єктний склад кримінальних правовідносин, як і будь-яких інших правовідносин, не випадковий, а внутрішньо взаємопов’язаний та єдиний. Більше того, однією із важливих специфічних особливостей кримінальних правовідносин є саме неможливість перекладання обов’язків, що виникають внаслідок реалізації кримінально-правової норми на інших осіб, як це можливо у багатьох інших правовідносинах.

Не дивлячись на особливості поглядів окремих авторів, розходження поглядів між криміналістами у визначенні другого суб’єкта кримінальних правовідносин можуть бути зведені в основному до того, що одні з них вважають таким суб’єктом державу, а інші – його окремі органи.

Н. Н. Полянський, який почав розробляти це питання ще в кінці 20-х років вважав, що при вчиненні злочину виникають кримінальні правовідносини між злочинцем, з однієї сторони, і «компетентними органами», «каральним апаратом держави», - з іншої21.

Характерним є те, що серед авторів, які вважають другим суб’єктом правовідносин різні органи держави, - всі ті автори, крім Н. Н. Полянського, які визначають першим суб’єктом обвинуваченого, підсудного, засудженого або як особу, притягнену до кримінальної відповідальності. А. Л. Ривлін, який підтримує цю думку, вважає, що держава «ні в які правові відносини зі злочинцем…не вступає» і що на другій стороні «суб’єктами кримінально-правових відносин…виступають слідчі, прокурорські та судові органи…».

Я. М. Брайнін, який розуміє кримінально-правові відносини як «засновані на кримінальному законі відносини між органом державної влади, що здійснює боротьбу зі злочинами, і особою, що вчинила злочин», на відміну від А. Л. Ривліна, обмежує коло протиставлених злочинцю суб’єктів кримінальних правовідносин «органом державної влади, що здійснює боротьбу зі злочинністю», якого він, проте, не конкретизує і не називає.

Інші автори виділяють протиставленому злочинцю суб’єкта правовідносин в кримінальному праві абсолютно конкретно – «спеціально на те уповноважений орган державної влади – суд».

Особливу позицію займає в цьому питанні В. Г. Смирнов. Він розширює коло протиставлених злочинцю суб’єктів кримінальних правовідносин до невизначеності, вважаючи, що такими виступають «…або суд, що постановив обвинувальний вирок, або державні органи, що здійснюють керівництво тими чи іншими галузями господарства, культури та освіти; або спеціальні органи – виправно-трудові заклади, інспекції виправних робіт, міліція; нарешті, громадські організації».

Таким чином Смирнов виключає з числа каральних органів держави, що можуть, на їх думку, виступати суб’єктами кримінально-правових відносин, слідчі і прокурорські органи, залишаючи тільки суд, якому також відводиться досить незначна роль суб’єкта правовідносин у справах приватного обвинувачення. Замість цього в перелік основних суб’єктів «вводяться» не названі автором конкретно «державні органи, що здійснюють керівництво тими чи іншими галузями суспільного життя», які знаходяться за межами розглянутих правовідносин і тому ніяк не можуть бути його суб’єктами.

Створивши і відстоюючи цю позицію, деякі з її прихильників виходять з того, що визнання держави суб’єктом кримінально-правових відносин означає, так би мовити, визнання концепції «карального права держави» або «право держави на покарання», що підтримувалися деякими буржуазними вченими.

Не можна не погодитись з тим, що концепція «правової держави», з якої випливає право держави на покарання з нереального припущення про те, що суд вирішує спір між державою та особою, що переслідується державою, у своїй основі незмістовна. Проте, як помітив М.С.Строгович, це зовсім не означає, що взагалі не можна говорити про суб’єктивне право лиш тому, що інакше, як вважає Н.Н.Полянський, право ніби то стає над державою.

Автори, що вважають суб’єктом кримінальних правовідносин окремі органи держави в особі слідчих, прокурорських, судових та інших закладів, вочевидь, не врахували в повній мірі і тієї важливої обставини, що сама по собі держава не являється чимось відокремленим, що її компетентні органи, що «мають право на покарання», або «органи державної влади, які здійснюють боротьбу зі злочинністю», як і інші органи, являються саме тими «складовими частинами держави», через які остання виступає і приймає участь в кримінально-правових відносинах22.

3.3. Склад кримінально-правових  відносин

Чинний КК України, так само, як і попередній, не містить загального поняття складу злочину. Склад злочину – це своєрідна юридична абстракція, що встановлена наукою кримінального права. Її формулювання базується на законодавчому визначенні підстави кримінальної відповідальності (ч. 1 ст. 2 КК), матеріально-формальному понятті злочину (ст. 11 КК) та теоретичному узагальненні ознак складів злочинів, що передбачені нормами Особливої частини КК.

Ст. 2 КК як підставу кримінальної відповідальності визначає факт "вчинення особою суспільно небезпечного діяння, що містить склад злочину, передбачений цим Кодексом"23.

Побудова складів злочинів підпорядкована певним закономірностям, які залежать від розташування елементів і ознак складу злочину між собою.

Виходячи з цих закономірностей, прийнято виділяти види складів злочинів:

За ступенем суспільної небезпеки розрізняють: основний; кваліфікований; особливо кваліфікований; склади злочинів із пом'якшуючими обставинами;

Залежно від способу описання злочину в законі розрізняють : простий та складний склади злочину;

Залежно від конструкції об'єктивної сторони розрізняють: матеріальний; формальний; усічений; формально-матеріальний.

Основний (простий) – це склад злочину певного виду без обтяжуючих (кваліфікуючих) та пом'якшуючих обставин. Такими є, наприклад, склади злочинів, що описані у ч. 1 ст. 115 КК (умисне вбивство), ч. 1 ст. 185 КК (крадіжка).

Кваліфікований – це склад злочину з обтяжуючими обставинами (кваліфікуючими ознаками), тобто такими, що обтяжують покарання і впливають на кваліфікацію. Це, наприклад, склад злочину, що описаний у ч. 2 ст. 115 КК (умисне вбивство при обтяжуючих обставинах), ч.2 ст. 186 КК (грабіж, вчинений повторно).

Особливо кваліфікованим – склад злочину з особливо кваліфікуючими обставинами (ознаками). У такому складі міститься вказівка на обставини, що додають злочинові особливої суспільної небезпеки. Такими є, наприклад, склади злочинів, що описані у ч.ч. З, 4, 5 ст. 185 КК (крадіжка, поєднана з проникненням у житло, вчинена у великих розмірах, вчинена в особливо великих розмірах або організованою групою).

Склад злочину з пом'якшуючими обставинами (інколи його ще називають привілейованим)- це склад злочину з обставинами (ознаками), що значною мірою знижують суспільну небезпеку даного виду злочину. До таких складів злочинів належать, зокрема, склади злочинів, описані у ст.ст. 116-118 КК (умисне вбивство, вчинене в стані сильного душевного хвилювання, умисне вбивство матір'ю своєї новонародженої дитини тощо)24.

Простий склад злочину містить опис ознак одного діяння, що посягає на один об'єкт, вчиняється однією дією і характеризується однією формою вини (наприклад, склад крадіжки, передбачений ч. 1 ст. 185 КК).

Складний склад злочину характеризується наявністю:

а) двох і більше безпосередніх об'єктів (наприклад, склад розбійного нападу - ст. 187 КК);

б) двох форм вини - складної (змішаної) (наприклад, склад умисного тяжкого тілесного ушкодження, яке потягло за собою смерть потерпілого - ч. 2 ст. 121 КК);

  в) двох або більше дій, що утворюють  об'єктивну сторону складу злочину (наприклад, ст. 357 КК - викрадення, привласнення, вимагання офіційних документів, штампів чи печаток або заволодіння ними шляхом шахрайства чи зловживання особи своїм службовим становищем).

Злочини з матеріальним складом – це злочини, в яких суспільно небезпечні наслідки є обов'язковою ознакою об'єктивної сторони. У таких складах об'єктивна сторона одержує свій повний розвиток тільки за умови настання зазначених наслідків і тільки з цього моменту злочин вважається закінченим. До злочинів з матеріальним складом відноситься вбивство (статті 115-119 КК), крадіжка (ст. 185 КК) та інші.

  Злочини з формальним складом  – це злочини, в яких суспільно  небезпечні наслідки не є обов'язковою ознакою об'єктивної сторони. Такі злочини вважаються закінченими з моменту вчинення зазначених у законі дій.

Різновидом злочинів із формальним складом визнаються так звані усічені склади злочинів, які у зв'язку з їх підвищеною суспільною небезпекою визнаються закінченими на більш ранніх стадіях вчинення злочину: готуванні або замаху. Момент закінчення злочину у таких складах переноситься на стадію попередньої злочинної діяльності.