Кримінальне провадження медичного характеру

Якщо особа, щодо якої розглядається справа, викликана в судове засідання, суд вислуховує її пояснення, а потім висновок експерта (ч.3 ст.419 КПКУ). При цьому слід мати на увазі, що пояснення такої особи не можуть розглядатися як джерело доказів у справі і на них не можна посилатися в ухвалі суду для обгрунтування рішення по справі.

Після закінчення судового слідства висловлює свою думку прокурор, а потім захисник (ч.5 ст. 419 КПКУ). Отже, судові дебати в цих справах на відміну від інших кримінальних справ не відкриваються.

Заслухавши думку прокурора і захисника, суд виходить у нарадчу кімнату для винесення ухвали, де вирішує такі питання:

- чи мало місце  суспільне небезпечне діяння, з  приводу якого порушена справа;

- чи вчинено  це діяння особою, щодо якої розглядається справа;

- чи вчинила  особа зазначене діяння в стані  неосудності, чи захворіла Іона  після вчинення злочину на  душевну хворобу, яка виключає  застосування покарання;

- чи слід застосувати  до цієї особи примусовий захід  медичного характеру і якщо слід, то який саме (ст.420 КПКУ).

Передбачається, що такий підхід застосовується лише до осіб, які є суспільно небезпечними і вид його обирається судом залежно від душевного захворювання особи, характеру і ступеня суспільної небезпечності вчиненого нею діяння (ч.2 ст. 13 ККУ).

Про застосування примусового заходу медичного характеру суд виносить ухвалу. В описовій частині повинні бути викладеш встановлені судом обставини вчиненого, наведеш докази, дана юридична оцінка діям особи і наведеш мотиви прийнятого рішення.

В резолютивній частині ухвали вказується про звільнення особи від кримінальної відповідальності, в тому випадку якщо вона вчинила суспільне небезпечне діяння в стані неосудності, або від покарання (якщо особа захворіла душевною хворобою після вчинення злочину, але до винесення, вироку) і про застосування конкретного примусового заходу медичного характеру.

В ухвалі також повинно бути вказано, що питання про відшкодування матеріальної шкоди, заподіяної цією особою, підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства. Вирішення цивільного позову в цих справах не допускається.

Призначаючи примусове лікування, суду одночасно потрібно винести ухвалу про скасування з часу доставки неосудного до лікувального закладу запобіжного заходу, якщо останній був до нього застосований.

Питання про речові докази вирішуються ухвалою чи постановою суду, при цьому:

- знаряддя злочину, що належить обвинуваченому, конфіскуються;

- речі, вилучені  з обігу, передаються відповідним  установам або знищуються;

- речі, які не  мають ніякої цінності і не  можуть бути використані, знищуються, а у випадках, коли заінтересовані  особи просять це, можуть бути  передані їм.

Питання про речові докази вирішуються одночасно з вирішенням справи і дане рішення повинно міститися у постанові судді або в ухвалі суду о закриття справи.

Якщо питання не було розв'язано у вказаних документах, воно вирішується судом, який поставив ухвалу або постанову.

Суд також може винести ухвалу про направлення справи на додаткове обслідування або про закриття справи, коли визнає непотрібним посовувати примусові заходи медичного характеру або за наявністю обставин, що виключають провадження в кримінальній справі, а також у разі доведеності участі особи у вчиненні суспільне небезпечного діяння.

При закритті справи щодо неосудного суд повинен повідомити про це органам охорони здоров'я для здійснення необхідного лікарського нагляду, справу, закриту у зв'язку з недоведеністю участі неосудного у скоєнні Спільно небезпечного діяння, суд після набрання ухвалою законної сили направляє прокурору для вжиття заходів по встановленню особи, яка вчинила діяння.

При провадженні по застосуванню примусових заходів слід мати на увазі і такі ситуації:

1. Вчинене неосудним діяння, яке відповідно до кримінального закону можу бути визнано суспільне небезпечним лише за умови застосування до якого раніше за такі ж дії заходів адміністративного стягнення, не може бути визнано суспільно небезпечним, якщо при застосуванні таких заходів він також знаходився в стані неосудності, бо ці заходи щодо неосудних осіб застосовуватися не можуть, а помилково застосовані, юридичного значення мають. Така справа підлягає закриттю.

2. Якщо при розгляді кримінальної справи, що надійшла до суду в звичайному порядку, буде встановлено, що підсудний під час вчинення спільно небезпечного діяння був у стані неосудності або в подальшому захворів на психічну хворобу, яка позбавляє його можливості усвідомлювати якої дії або керувати ними, суд повинен винести про це мотивовану ухвалу і продовжити розгляд справи для вирішення питання про застосуванні примусових заходів медичного характеру. Факт неосудності підсудного під с вчинення суспільне небезпечного діяння, а також захворювання підсудного душевною хворобою після вчинення злочину встановлюється судом чи суддею, який одноособове розглядає справу, на основі висновку судово-психіатричної експертизи та інших доказів, досліджених в судовому засіданні, і констатується в ухвалі суду чи постанові судді.

З часу винесення такої постанови чи ухвали суддя одноособово чи суд розглядає і вирішує лише питання про застосування до особи примусових заходів медичного характеру не повертаючи справу на додаткове розслідування.

3. У разі вчинення суспільно небезпечного діяння кількома особами суд суддя одноособово має в одному судовому засіданні розглянути питання про винність одних осіб і про винесення ухвали чи постанови про застосування примусових заходів медичного характеру щодо інших, які шили суспільне небезпечне діяння в стані неосудності або захворіли певною хворобою після вчинення злочину.

Якщо спільний розгляд справи щодо цих осіб неможливий, матеріали про застосування примусових заходів медичного характеру виділяються в окреме провадження.

Після закінчення судового слідства суд чи суддя, який одноособово розглядає справу, вислуховує думку прокурора і захисника про застосування примусових заходів медичного характеру до одних осіб і проводить судові ати щодо інших, надає останнє слово підсудним. У нарадчій кімнаті вирішується питання про винність осудних І про застосування примусових заходів медичного характеру до неосудних.19

Отже, враховуючи всі ці ситуації, суддя повинен, керуючись законом, винести ухвалу або вирок.

3. Скасування або зміна  примусових заходів медичного  характеру та відновлення кримінальної справи щодо особи, до якої вони були застосовані

Скасування або зміна призначених судом примусових заходів юридичного характеру може мати місце лише за ухвалою суду чи постановою судді, який застосував ці заходи  або суду за місцем лікування.

Скасування або зміна судом примусових заходів медичного характеру вже мати місце тоді, коли особа, яка вчинила суспільне небезпечне діяння в ані неосудності, видужала або коли в результаті змін в стані її здоров'я відпала потреба в раніше застосованих заходах медичного характеру (ст.422 ПКУ).

Адміністрація лікарні ставить питання про припинення примусового лікування у випадку повного вилікування хворого від хвороби або при такій зміні психічного стану, коли попередня небезпека хворого повністю зникає або суттєво змінюється. Повторне обстеження хворих, які знаходяться на примусовому лікуванні, здійснюється не рідше ніж через шість місяців лікарськими комісіями, які складаються з лікарів психіатричної лікарні. В склад комісії обов'язково входить лікуючий лікар хворого.

Коли існує єдина думка всіх членів комісії про можливість припинення лікування або зміни міри медичного характеру, тоді відповідний лікувальний висновок направляється в суд. У висновку повинні бути вказані зміни, які пройшли в стані хворого і які потягли за собою його соціальну небезпеку, а також вказані рекомендації про подальші медичні заходи, які повинні бути проведені по відношенню до  хворого.

При виписці хворого по рішенню суду повинні бути обов'язково врегульовані питання трудової орієнтації особи або її пенсійного забезпечення, питання житла, опіки і т.д.

Примусове лікування може бути припинено або його форма може бути замінена судом, який призначив примусове лікування, або судом по місцю знаходження психіатричної лікарні, яка здійснює примусове лікування.

Примусове лікування в психіатричних лікарнях посиленого і суворого нагляду припиняється в такому ж самому порядку. Однак, враховуючи підвищену соціальну небезпеку хворих, які знаходяться тут на лікуванні, деколи практикується поступова зміна мір медичного характеру проведення хворих на примусове лікування в психіатричні лікарні з загальним наглядом з наступною випискою на опіку органів охорони здоров'я, родичів і опікунів.

В тих випадках, коли психічне захворювання ускладнюється хронічним алкоголізмом, перед зміною мір медичного характеру хворого (при відсутності протипоказань) рекомендується проведення курсу антиалкогольної терапії.

Примусове лікування припиняється на основі певних клінічних критеріїв, які свідчать про настання, покращення психічного стану і зменшення соціальної небезпеки хворого.

Хворим шизофренією примусове лікування припиняється при стійкій терапевтичній ремісії, в період якої маревні ідеї або повністю піддаються зворотному розвитку або блідніють, перестають носити систематизований характер, втрачають актуальність для хворого. Важливим показником є зникнення ефективної забарвленості цих патологічних переживань. Про покращення психічного стану свідчать також зникнення галюцинаторних переривань, синдрому Кандинського - Клерамбо з повним або частковим етичним відношенням до своїх психопатологічних переживань, протипоказано рішення питання про зняття примусового лікування хворим в період проведення активної терапії, а також хворим, які отримують великі дози нейролептичних препаратів, так як в цих випадках оцінити якість ремісії неможливо.

При знятті примусового лікування хворим епілепсією необхідно зарахувати частоту припадків зникнення сутінкових станів свідомості, вираженість і частоту розладу настрою, відсутність в період їх виникнення параноїчної настроєності. Зняття примусового лікування можливе тоді, коли розбірливо проявляється ефективність терапії, що відбивається у зменшенні або повному зникненні ефектної напруги, злобності, агресивності. Важливим є відношення хворого до лікування, так як позитивний ефект від лікування нерідко дає тільки систематичне застосування відповідних препаратів. Якщо хворий негативно відноситься до кування, то зразу після виписки з лікарні він, як правило, припиняє прийом карських препаратів, що нерідко призводить до підвищення припадків і їх еквівалентів.

Алкогольні психози, як правило, в умовах стаціонарного лікування порівняно швидко підлягають зворотному розвитку. Разом з тим пацієнти здатні до укриття своєї хвороби, так як досить швидко починають розуміти, з їх висловів оцінюються лікарями як хворобливі. В цьому відношенні особливу небезпеку являють ті хворі, в клінічній картині психозів яких є маревні ідеї ревнощів.

Порівняно раннє зникнення психопатологічної симптоматики, притаманне алкогольним психозам, ще не свідчить про наявність показань до припинення примусового лікування. Відомо що алкогольні психози никають на фоні хронічної алкогольної інтоксикації і після виникнення психічної симптоматики у хворих залишаються стійкі особистісні зміни у вигляді некритичного відношення до свого зловживання алкоголем, нестійкість настрою, негативне відношення до жінки і дітей.

Ці особисті зміни також потребують лікування із застосуванням медикаментозної терапії, реабілітаційних заходів і медико-педагогічних лір. Недостатній облік наявних особистісних змін і передчасна виписка хворого нерідко призводять до раннього рецидиву алкоголізму і повтору алкогольних психозів, які, як правило, протікають з ускладненням клінічної картини.

Значні труднощі виникають при рішенні питань припинення примусового лікування хворим з параноїдальними станами різного генезу. Впорядкована поведінка таких хворих, їх твердження про те, що вони раніше неправильно себе вели, обіцянка більше не займатися реалізацією своїх параноїдальних ідей, які нібито втратили для них актуальність, не завжди є клінічним показником видужання. У хворих з параноїдальними синдромами частіше ніж при інших формах психічних захворювань, спостерігається явище дисимуляції. Дисимуляція цих хворих обумовлена особливостями зміни особистості зберіганням інтелектуальних функцій, які при відсутності достатньої критичної оцінки своїх хворобливих переживань дозволяють сховати їх, щоб в подальшому після виписки з лікарні реалізувати їх. Складність розпізнавання дисимуляції заключається в тому, що паранояльні ідеї нерідко близькі по своєму змісту до реальних побутових мотивів і тому родичами не завжди рахуються як хворобливі.

Оцінюючи стан таких хворих у зв'язку з можливим зняттям примусового лікування, слід з особливою увагою аналізувати особливості клініки і динаміки параноїдального синдрому і підстави, на яких він виник. Зворотній розвиток синдрому проходить не ізольовано, а в сукупності з рядом інших психопатологічних ознак. Найбільш ранньою ознакою, яка свідчить про зворотній розвиток, є ефективних порушень і загальних реактивних явищ (налагоджується сон,  втрачається    ефективна    забарвленість паталогічних переживань, з'являються реальні плани на майбутнє).20