Загальні засади мовознавства

Лекція 1. Загальні засади мовознавства

1. Предмет мовознавства
2. Різні види мовознавства
3. Проблематика мовознавства
4. Методологічна основа мовознавства

Мовознавство, або лінгвістика (від лат. lingua – мова), – наука про мову в усій складності її прояву (про сутність, будову, функціонування і розвиток мови); про природну людську мову взагалі та про всі мови світу як індивідуальних її представників. На сьогодні мовознавство є сукупністю споріднених гуманітарних наук, які мають спільний предмет вивчення – мову, але розглядають її з різних точок зору або вивчають різні її компоненти.

Ця наука  є розділом культурології поряд з мистецтвознавством і літературознавством (і філософії поряд з літературознавством), а також галуззю семіотики, науки про знаки. Лінгвістика вивчає не лише існуючі мови (що існували або можливі в майбутньому), але й людську мову взагалі. Отже, предметом мовознавства є мова в усіх її проявах і аспектах. Мова є суспільним явищем, оскільки забезпечує потреби людини в обміні інформацією, спілкуванні, пізнанні світу. Існування суспільства і мови взаємозумовлені. Мова – це система фонетичних, лексичних і граматичних засобів, яка розвивається і забезпечує потреби людини у спілкування та пізнанні. За різними даними у світі існує близько 7000 мов. Однак ці підрахунки відносні, тому що не завжди вдається розмежувати мови й діалекти. У лінгвістиці є відносно багато мертвих мов (латинська, старослов’янська, давньогрецька, троянська…). Усі мови мають свою специфіку, але кожна з них є засобом спілкування певного народу чи народів, мовою людей, відображає реальний світ. Це можливо завдяки тому, що, крім відмінних ознак, мови мають також спільні ознаки, мовні універсалії, які характеризують людську мову взагалі. Мовні універсалії (від лат. universalis – загальний) характеризують мову взагалі і притаманні всім або багатьом мовам світу. Універсалії, які властиві кожній мові світу, називають абсолютними. Універсалії, які властиві багатьом мовам, однак не всім, - статистичними. У мовознавстві виокремився спеціальний напрям – лінгвістика універсалій, що вивчає спільні ознаки людської мови.

У мовознавчій  науці функціонують різні дисципліни, зокрема конкретне і загальне, теоретичне і прикладне мовознавство. Конкретне мовознавство вивчає окремі (конкретні) мови в їхньому етнічному прояві (україністика, полоністика, іспаністика, романістика та ін.), а також сім’ї і групи споріднених мов. Загальне мовознавство присвячене людській мові загалом. Воно вивчає загальні особливості, властивості, закономірності мови, а також вияви і реалізацію їх у конкретних мовах, формулює і розв’язує спільні проблеми мов, установлює загальні закони будови й розвитку мов на базі вивчення окремих мов. У конкретному і загальному мовознавстві виокремлюють теоретичне і прикладне мовознавство. Теоретичне мовознавство з’ясовує сутність і природу мови, її будову й організацію, функціонування і розвиток. Воно вивчає мову як явище. Прикладне мовознавство займається вирішенням завдань практичного використання мови.

Проблеми прикладного мовознавства:

• створення писемності для безписемних мов;
• створення мовних довідників та словників для загального користування;
• анотування й реферування інформації;
• розроблення методики вивчення мови;
• забезпечення спілкування людини з комп’ютером природною мовою.

Вступ до мовознавства – це початковий курс загального мовознавства.

Проблематика мовознавства:

• з’ясування сутності мови;
• з’ясування походження мови;
• дослідження особливостей і причин розвитку мови;
• вивчення структури мови;
• вивчення особливостей організації мови;
• з’ясування місця існування мови;
• встановлення джерела життєвої сили мови;
• класифікування мов;
• визначення оптимальних методів дослідження мови;
• встановлення зв’язків мовознавства з іншими науками;
• з’ясування практичної користі мовознавства.

Мовознавство, як і інші науки, послуговується певними  методологією і методами дослідження  мови. Методологією є основні засади і напрями дослідження. Мовознавча методологія спирається на діалектику – філософську науку про найзагальніші  закони розвитку природи, суспільства  і мислення. Отже, основою мовознавчої  методології є філософія. Методом  дослідження є спосіб пізнання предмета чи явища.

Описові методи оперують мовними фактами, які можна безпосередньо спостерігати. Вони призначені для переліку і класифікування досліджуваних мовних явищ. До описових методів належать експериментальний (найбільше його використовують при дослідженні фонологічного, рідше – інших рівнів мови), дистрибутивний (полягає в класифікуванні мовних форм за їх розподілом у тексті одна відносно одної) та статистичний (за допомогою спеціального математичного апарату досліджує кількісний аспект мовних явищ) методи. Реконструктивні методи дають змогу на базі мовних фактів, що піддаються безпосередньому спостереженню, відновити мовні факти, які неможливо безпосередньо спостерігати. До реконструктивних методів належать порівняльно-історичний метод (застосовують для відкриття законів, за якими розвивалися споріднені мови в минулому) та метод внутрішньої реконструкції (за відомими фактами певної мови дає змогу відновити давніші невідомі факти). За шляхом досягнення мети відокремлюють індуктивний (на основі окремих фактів формулюють загальні положення, роблять висновок про загальне) та дедуктивний (дає змогу на базі загальних положень, що мають достовірний характер (або сприймаються як такі), формулювати твердження, робити висновки відносно окремих фактів, інтерпретації їх). Індукція і дедукція тісно пов’язані між собою, взаємообумовлюють одна одну в діалектичному пізнанні дійсності. За способами дослідження мови виокремлюють синхронічний і діахронічний методи. Синхронічний метод забезпечує вивчення мови загалом чи окремих її компонентів на одному часовому зрізі. За допомогою цього методу встановлюють зв’язки досліджуваного об’єкта з іншим у межах однієї мовної системи, зумовленість цього об’єкта, мотивованість окремого (об’єкта) цілим (системою). Діахронічний метод полягає в дослідженні мови загалом чи її компонентів у процесі історичного розвитку і встановленні причинно-наслідкових зв’язків між попереднім і наступним станом досліджуваного явища. Опертя на систему, на мовну організацію для діахронічного методу не менш важливе, ніж для синхронічного методу.

Отже, основними  методами вивчення мови є описові  і реконструктивні, індуктивний  і дедуктивний, синхронічний і діахронічний.