Комунікативні ознаки культури мови. Типологія мовних норм

Багатство. Показник багатства мовлення - великий обсяг активного словника, різноманітність уживаних морфологічних форм, синтаксичних конструкцій. Звичайна людина використовує близько 3 тис. слів, добре освічена - 6-9 тис. слів, хоча розуміє в десять разів більше. Порівняймо: словник мови Т. Шевченка - понад 20 тис. слів. Багате мовлення

- це естетично привабливе мовлення, що відображає вміння застосувати  тропи, образно-емоційну лексику,  стійкі вислови, урізноманітнити  мову синонімами, знання синтаксичних  виражальних засобів. Мати "дар  слова" означає вміти так  організувати своє мовлення, щоб  воно вплинуло на людину не  лише змістом, а й своєю формою, чуттєвим моментом, щоб принести  задоволення тим, на кого це  мовлення спрямоване.

Виразність. Ця невід'ємна частина культури мовлення означає використання невичерпних ресурсів виражальних засобів української мови і лежить в основі мистецтва володіння словом. Виразність мовлення забезпечується виразністю дикції і чіткістю вимови. Великою мірою -це вміння застосовувати виражальні засоби звукового мовлення

- логічний наголос, видозміни  голосу, паузи, емоційну тональність,  що передає настрій, оцінку, викликає  потрібне сприйняття. Технічні чинники  виразності - дихання, інтонація,  темп, жест, міміка. Виразність мовлення - це "душа" мовлення, засіб самовираження.

Чистота. Мова тоді буде чистою, коли буде правильно звучати, коли вживатимуться тільки літературно-нормативні слова і словосполучення, будуть правильні граматичні форми. Що "каламутить" і засмічує українську мову? Зайві слова, слова-паразити, які заповнюють паузи у мовленні, коли людині важко чітко висловити думку. Найчастотніші з них: ну, от, значить, там, як це, чуєш, знаєш, так сказать, типу, розумієш та ін. їх можна легко позбутися, уважно стежачи за своїм мовленням.

Недоречним є вживання діалектизмів, надмірне захоплення просторічною лексикою, канцеляризмами, запозиченнями. Вживання цих слів може бути доречним у відповідному стилі чи ситуації, а вжиті без  потреби, вони роблять мову незрозумілою і важкою для сприйняття.

Не варто "пускати" у свою мову вислови жаргонні, особливо лайливі, треба поставити їм стійку перепону, основану на глибокому переконанні, що вони мають руйнівний вплив  на нашу мораль і духовність. І не тільки цуратися недобрих слів самому, а не дозволяти їх вживати у  твоїй присутності, адже втратиш  повагу до себе. Грубі слова, що звучать  в мові людини, можуть засвідчити лише одне: ти повівся не з тим.

Чистота мовлення - це відсутність суржику

Суржик означає штучно змішану, нечисту мову, гібрид української і російської мов, що, безперечно, є загрозою для існування рідної мови, соціальним злом. Назва сучасного терміна метафорична, адже первісне значення слова суржик - суміш зерна різних злаків і борошно з такої суміші, яке було невисоким за якістю і вживалося у важкі голодні роки. Примітно, що аналогічне мовне явище (суміш білоруської і російської мов) є в Білорусі. Воно має назву трасянка, так називали неякісний корм для худоби, в який до сіна додають ("натрушують") солому. Спільне одне - ці змішані субмови є низьковартісними.

На жаль, суржик - давнє явище. Ще наприкінці ХІХ-ХХ ст. звучало застереження інтелігенції щодо поширення цієї скаліченої мови Україною як "збитку і згуби  слов'янського добра". Характеристики суржику - лише негативні: "мішана й  ламана мова", "мовний покруч", "здеградована під тиском русифікації  форма українського мовлення", "мовний безлад", "низька мова", "напівмовність", "кровозмісне дитя двомовності", "бур'ян". Причинами такого всеохопного  впливу однієї мови на іншу науковці вважають цілеспрямовану мовно-культурну політику, тобто мовний тиск однієї мови на іншу, а також велику зовнішню подібність і тісну спорідненість лексичного складу й граматичної системи  української і російської мов9. Наприкінці XX ст. українські мовознавці, відчувши загрозу тотального розмивання норм української літературної мови, розпочали  рішучу боротьбу проти наступу суржику. Б. Антоненко-Давидович, Є. Чак, О. Сербенська, С. Караванський, О . Пономарів, М. Лесюк  у своїх працях подали практичні  поради щодо правильного слововживання, розподіляючи їх за мовними рівнями  та сферами функціонування, створили реєстри ненормативних слів і  словосполучень і їх правильних відповідників. Промовиста назва одного з посібників "Антисуржик" за загальною редакцією О. Сербенської свідчила про активне протистояння зросійщенню, занечищенню рідної мови.

Суржик охоплює всі мовні  рівні. Особливо потерпає від нього  усне українське мовлення, а отже, вимова слів. Мовознавець Л. Масенко зазначає, що 90 % лексики цієї змішаної мови становлять російські слова, які, однак, вимовляють по-українськи. М. Лесюк зауважує, що така цифра більше стосується мовлення східних українців, у Галичині ступінь  ураження може становити лише 30-40 % ,0. На фонетичному рівні ці "непрохані гості" відрізняються від автентичних українських своїм звучанням(ноль,регістратура, двойка.хожу, сижу замість нуль, реєстратура, двійка, ходжу, сиджу), запозиченим наголосом (одинадцять, чотирнадцять, новий, восємдесят замість одинадцять, чотирнадцять, новий, вісімдесят), порушують словотворчі закони (ан-глічанка, лікарство, зварщик, осінню, весною замістьанглійка, ліки, зварювальник, восени, навесні), мають російські граматичні форми (у продажі, два студента, по дорозі замість у продажу, два студенти, дорогою). Надзвичайно багато лексичних кальок, напр.: не дивлячись на, фамілія, учбовий, рахую, на рахунок, любий замість незважаючи на, прізвище, навчальний, вважаю, щодо, будь-який. Інколи мовець і не підозрює про своє ураження суржиком, хоч і послуговується ним тривалий час (всьо, здача, тоже, все рівно, куда, сюда, туда замість все, решта, теж, все одно, куди, сюди, туди). Але частіше - це ознака байдужості, адже той, хто промовляє слова вроді, вообще, mina, ладно, ужас, кашмар, прівєтік, добре знає, що це неправильно. "То як маємо трактувати наш суржик? - наголошує О. Сербенська. - Не як нашу вину, а як нашу органічну слабість, хворобу, яку треба лікувати. Нашою виною, моральною хибою є хіба загальне лінивство, крутійство та лизунство (1. Франко) і, як неодноразово підкреслював 1. Огієнко, небажання пильно й ненастанно вчитися рідної мови, невизнання того, що існує складна наука рідної мови"".

Потрібно усвідомити, що розмовляти суржиком - це ознака мов-леннєво-мисленнєвого примітивізму, неосвіченості, провінційності, байдужості до своєї мовної поведінки, а отже, неповаги до української  мови, свідчення неможливості професійного зростання.

До виділених комунікативних ознак  можна додати й інші, що свідчать про високий рівень культури, бездоганність  і зразковість мовлення, уміння використовувати  дар слова з усією повнотою:достатність, стислість, чіткість, нестандартність, емоційність, різноманітність, внутрішня  істинність, вагомість, щирість та ін.

Ставлення до мови, потреба розвивати  культуру мовлення формується передусім  в сім'ї. Батьки закладають найпевніші основи поваги й любові до рідного  слова. Школа додає теоретичних  знань і практики, а далі у рамках суспільних впливів, культурного оточення, навчання, засобів масової інформації приходить досвід користування словом, збагачується лексика, поліпшується чистота мовлення. Але за однієї умови - подолання лінощів і бажання наполегливо працювати над своєю особистістю.

Мовна характеристика - невід'ємна частина  індивідуальної характеристики людини, віддзеркалення її загальної культури. Рівень мовної культури людини свідчить про її духовність чи бездуховність, інтелект чи невігластво, повно-чи меншовартість. Володіння культурою мовлення - важлива  умова успіху у навчанні, праці, складова психології бізнесу. Високу культуру мовлення можна вважати найбільш надійною опорою та рекомендацією для фахового зростання.

Усі шляхи підвищення особистої  культури мовлення передбачають тільки наполегливу і самовіддану працю. їх можна визначити як тверді принципи і як звичайні практичні поради:

• свідомо і відповідально ставитися до слова;
• стежити за своїм мовленням, аналізувати його, контролювати слововживання, у разі потреби перевіряти за відповідним словником. Навчитися чути себе, таким чином виробляти чуття правильного мовлення;
• створити настанову на оволодіння нормами української літературної мови, на удосконалення знань. Для цього звертатися до правопису, посібників, довідників, учитися самостійно, стежити за змінами норм;
• читати художню літературу - джерело збагачення мовлення, записувати цікаві думки майстрів слова, вчити напам'ять афоризми, вірші. Таким чином можна збагатити лексичний запас, пізнати красу і силу слова, його змістові тонкощі, набути досвіду образно-стилістичного слововживання. Так проникають у скарби мови, шліфують стиль, підвищують словесно-естетичний рівень.
• оволодівати жанрами функціональних стилів. Потрібно однаково добре вміти написати вітальну листівку, заяву, доручення, лист для електронної пошти, підготувати науковий реферат чи публічний виступ та ін.;
• активно пізнавати світ, культуру, розвивати здібності до наук -це підвищує інтелектуальний рівень особистості і віддзеркалюється у мовленні;
• удосконалювати фахове мовлення. Для цього читати фахову літературу (наукові статті, фахові газети і журнали), постійно користуватися спеціальними енциклопедичними і термінологічними словниками, набувати практики публічних виступів із фахової тематики (використовувати нагоду виступити з рефератом чи з доповіддю на студентській науковій конференції);
• прислухатися до живого слова високих авторитетів на сцені, на трибуні, за кафедрою, у храмі та в інших сферах і наслідувати найкращі зразки;
• не піддаватися впливам "модних" тенденцій, аби прикрасити мовлення екзотичним чужомовним словом, "демократизувати" жаргонізмом; уникати мовної агресії;
• намагатися не впадати в крайнощі - не бути ні сором'язливим маломовним мовчуном, ні велемовним самовпевненим балакуном, а говорити тільки тоді, коли є що сказати.

Праця над своїм мовленням викликає повагу і, без сумніву, дає результати. Шляхів вдосконалення є безліч, а  процес триває усе життя.

4.Мовні норми. Типологія мовних норм.

Головною ознакою літературної мови є унормованість, для якої обов'язкова правильність, точність, логічність, чистота  і ясність, доступність і доцільність  висловлювання. Будь-яке мовне явище  може виступати мовною нормою. Зразком унормованості може бути звук і сполучення звуків, морфема, значення слова і його форма, словосполучення й будь-яке речення. Але слід пам'ятати, що мовна норма — категорія історична, оскільки піддається змінам разом із розвитком суспільства.

Сукупність загальноприйнятих, усталених  правил, якими керуються мовці  в усному та писемному мовленні, складає норми літературної мови, які є обов'язковими для всіх її носіїв.

Б. М. Головін пропонує розрізняти такі структурно-мовні типи норм:

1)норми вимови — регулюють  вибір акустичних варіантів фонеми  або фонем, які чергуються (напр., можна (лекц'ійа)—не можна (л'екц'ійа), можна (час) —неможна (ч'ас);

2)норми наголошування — регулюють  вибір варіантів розташування  і переміщення наголошеного складу  серед ненаголошених (напр., можна  адже і адже, завжди і завжди; не можна довільно атлас і  атлас, бо перше означає «зібрання  карт», а друге — назва тканини); треба кілометр, новий, старий, український);

 3)норми словотворення — регулюють вибір морфем, їх розташу вання і сполучення у складі нового слова (напр., можна материн, материнський, але не можна матеряний, можна спостерігач — не можна спостерігальник, спостережувач; можна прозовий — не можна (заст.) прозаїчний);

4)норми морфологічні регулюють  вибір варіантів морфологіч ної  форми слова і варіантів її  поєднання з іншими словами  (напр., можна матерів, не можна  доповідів (треба доповідей), можна  по- українськи і по-українському, не можна по-нашинськи (треба  по- наиіому); можна повен колос,  не можна повна колоса (тільки  пов ного), можна братів, не можна  сестрів, можна зелен, дрібен, не можна стар, молод);

5)синтаксичні норми регулюють  вибір варіантів побудова про  стих І складних речень (напр. , можна «Коли читаєш Шевченка, серце сповнюється болем за  долю кріпака» — не можна  «Читаючи Шевченка, серце...;»; не  можна «Іхтіандр врятував дівчину  від акули, з якою потім познайомився»,  можна «Іхтіандр врятував від  акули дівчину, з якою потім  познайомився»);

6)норми лексичні регулюють вибір  слова відповідно до змісту  І мети висловлювання (напр., можна  декораційний і не можна декоративний, якщо йдеться про лаштунки  на сцені; можна рятувальник  і не можна рятівник, якщо мовиться  про посаду; не друк, а преса,  якщо йдеться про сукупність  періодичних видань, бо друк —  це процес виготовлення друкованого  твору і т. д.);

7) норми стилістичні регулюють  вибір слова або синтаксичної  конструкції відповідно до умов  спілкування і стилю викладу  (напр., розрізняти, а не диференціювати — в розмовному стилі; море дуже глибоке, а не глибоченне море — в науковому стилі; у зв'язку з тим, що..., а не бо...— в офіційно-діловому стилі).

Із вище сказанного можно зробити  висновок, що мова займає велику частину людського життя. Кожна поважаюча себе людина повинна володіти високою культурою мовлення. Висока культура мовлення означає досконале володіння літературною мовою у процесі спілкування та мовленнєву майстерність. Основними якісними комунікативними ознаками культури мовлення є правильність, точність, логічність, змістовність, доречність, багатство, виразність, чистота. Уміння говорити красиво - Це найцінніший дар, він допомагає людині справляти враження, домогтися своїх цілей, легко адаптуватися до будь-якої ситуації. Правильна мова має майже магічний вплив і дуже сильно впливає на якість життя.