Знак як основна семіотична категорія

Розділ І. Знак як основна семіотична категорія.

Загальні принципи знакових концепцій були витлумачені різними  науками, зокрема: філософією, математикою, психологією, лінґвістикою, біологією, соціологією. Центральною категорією у всіх цих різновидах знакових концепцій, звичайно є категорія «знаку», яка походить від грецького слова «sema» -  елементарний смисловий компонент. Існує і таке визначення знаку - як певного емпіричного матеріального об’єкту, який сприймається на чуттєвому рівні і виступає у процесі спілкування та мислення людей. Слід зауважити, що існують деякі відмінності у трактуванні знаку, наприклад філософією - знак як одиниця мислення, та лінґвістикою  - знак як поєднання поняття (концепту) і звукообразу. Ми ж визначатимемо знак – як те, що використовується для позначення чогось іншого. На мою думку, саме це визначення знаку і уникає суперечностей у розумінні, і надає найповніше уявлення про те «що є знак», і утримує в собі певну нерозкритість та втаємниченість такого цього феномену.

Одним із перших мислителів, який висловив ідею знака (signum) як універсального інструмента або засобу, на основі якого здійснюється повідомлення будь-якого виду чи рівня, був Августин. Правда, ще задовго до нього, знак не лише досліджувався, але й розвивався, зокрема, стоїки, у дебатах з епікурейцями, розвинули найтривалішу теорію знаку в античному світі.  На жаль, їхні думки вижили лише у фрагментах, переданих їхніми ворогами, в тому числі і Секстом Емпіриком.   Як зазначає відомий семіотик сучасності Джон Ділі у свої книзі «Основи семіотики»: « Саме Августин уперше запропонував «загальну семіотику», тобто загальну «науку», або «доктрину» про знаки, де знаки стають родом (genus), у якому слова (onomata) і природні симптоми (semeia) є уподібненням, рівними видові.» [стор.165] То що ж таке семіотика?

Добре відомо, що семіотика, якою ми знаємо її сьогодні, простежується, головно, від двох сучасних «першопрохідників»: одного – у галузі лінґвістики («континентальна», лінґвоцентрична теорія знакової системи Фердинанта  де Соссюра), іншого – у галузі філософії («англо-саксонська», логічна теорія знака Чарльза Пірса, відома під назвою «прагматизм»). Як зауважує Джон Ділі, « перша з цих двох традицій трактування знаку - європейська лінія знаків і значень, ближча до літературознавчо-риторичної традиції і пов’язана з іменем Фердинанта де Соссюра, частіше позначає свою ідентичність терміном «семіологія». Друга - представлена Чарльзом Пірсом, з переважанням логіко-прагматичних інтересів, найпослідовніше ототожнюється із назвою «семіотика».» Джон Ділі]

Фердинадт де Соссюр запропонував лінгвістичну модель конституювання знаку, або як її ще називають – дідичну (двобічну) чи білатеральну. За цією моделлю, знак становить собою поєднання концепта (поняття) і звукообразу. Ці два елементи умовної будови він назвав означуваним або сигніфікатом і означником або сигніфікатом. Структуру й обсяг означуваного (концепту) визначають через ситуацію, контекст. Взаємодія означника й означуваного в дискурсі властиво й породжує знак. «Відношення між означуваним і означником реферується як сигніфікація – процес встановлення взаємозалежності між двома компонентами знака у семіології.  У цьому відношенні одне існує через друге і це відношення є довільним, строго не фіксованим і морально не мотивованим, що й є засадничою тезою семіологічної теорії. Сигніфікація характеризує знак як динамічну мовленнєву сутність.

«Лінгвістичний знак не є зв’язком між річчю і назвою (іменем), але між концептом і звуковим патерном.»(Карась А.Ф.) Проте звуковий патерн не є насправді звуком, оскільки звук є чимось чисто фізичним. Звуковий патерн є слуховим психологічним враженням від звуку, який дається завдяки його чуттєвому свідченню. Цей звуковий патерн може бути названий «матеріальним» елементом лише тому, що він є репрезентацією нашого сенсорного враження. Звуковий патерн може бути увиразнений від інших елементів, що асоційовані з ним у лінґвістичному знаку. Цей інший елемент має загалом абстрактне вираження  -  концепт. Таким чином, за Фердинантом  де Соссюром, лінґвістичний знак є цілком імматеріальним, хоча, він не любив його називати «абстракцією».  Звук і думка є такими ж нероздільними, як дві сторони однієї монети. Соссюр подає цих два елементи знака як повністю взаємозалежні, а не як такі, що виступають передумовою для існування одного перед другим.

Довільність знака дає  можливість витлумачити його природу  через інтерпретацію і вагомість  тексту. Знаки мають радше множинне, а не одиничне значення. Соссюр заявляє, що цілісна лінґвістична система заснована на ірраціональному принципі про те, що знак є довільним.

«Сама ж концепція значення за Фердинандом де Соссюром, є структуральною і відностнісною, а не референційною: первинність надається відношенням скоріше, аніж речам.»(Бацевич) Вчений-лінґвіст вважає, що знаки первинно відносяться один до одного у лінґвістичній системі, яка і слугує передумовою генерування значення. Жоден знак не генерує значення з самого себе, а лише через відношення до інших знаків – значення ідуть від відношень між знаками. Звідси можемо визначити важливість синтаксичного рівня знакової системи у Фердинанта де Соссюра.

Як вище вже було сказано, довільна природа знака, за Фердинантом де Соссюром,  є принципом мови. Довільність знака є радикальною концепцією тому, що вона пропонує автономію відносно реальності. Соссюрова модель мови, з наголосом на внутрішній структурі в межах знакової системи, може вважатися такою, що підтримує погляд, згідно з яким мова не відображає реальність, а конструює її. Але якщо значення генеруються із самої знакової системи, лінґвістичної структури, а не з реальності, то звідси виходить, що ми тоді перебуваємо в стимуляційній реальності – коли терміни не відповідають реальності! Якщо ми допускаємо, що значення генеруються ззовні, то ми виходимо на проблему референції, про яку говорить Чарльз Пірс у своїй філософській концепції знаку. Знакова система і реальний світ існують паралельно, та первинність все ж знаковим системам: людина формує свій світ і дійсність.

Розглядаючи філософську  модель знаку за Чарльзом Пірсом, слід зауважити, що він притримується  такої думки, за якою « Ніщо не може бути знаком, якщо воно не піддається критиці, як знак.»[Джон Ділі] Навідмінно від Фердинанта де Соссюра, він дає трибічну модель. Варіанти Пірсової тріади часто подаються як «семіотичний трикутник», який побудований на гаслі: «Немає знака без інтерпретатора!»(Пірс). Звідси і виходить, що одним із трьох елементів «семіотичного трикутника» є інтерпретатор (інтерпретант), а також об’єкт (референт) і звукообраз (represantamen). Репрезентамен за значенням подібний до Соссюрового означника, тоді як інтерпретант є подібний за значенням до означення. Та все ж слід зауважити, що інтерпретант має також якість неподібну до означення: він сам є знаком у розумінні інтерпретатора (сенс зроблений знаком). Референт - об’єкт до якого знак відсилає, реферує. Взаємодія між репрезентаментом, об’єктом та інтерпретантом виводиться виводиться Чарльзом Пірсом як семіоз – дія знаків.

Ми маємо знати, що коли з’являється знак, то він з’являється для когось – для живої істоти. Знак – це те, що в певному сенсі для когось замінює інший об’єкт. Бути знаком, за Чарльзом Пірсом – означає потребу репрезентувати когось іншого ніж себе.  В ментальності цей знак як знак про інший знак. Саме другий знак є інтерпретантом. Тут не можна точно визначити що до ментальності, а що ні, бо знімається питання матеріального та ідеального: у Пірса одна єдина реальність. Знакова система і реальність взаємодоповнюють один одного. Звідси і референція, а не відношення, як у Фердинанта де Соссюра, оскільки значення не іде від відношення між знаками, а реферується з реальності, там де є об’єкти - об’єктна реальність. Об’єкти існують в ментальному просторі. За Пірсом навіть обмін між знаками є ментальним.

Якщо ж говорити про  знак в тележурналістиці, то слід підкреслити, що він безпосередньо пов’язаний із референцією, визначення якої дає саме Чарльз Пірс. Людська свідомість виділяє, виокремлює, сприймає через екран невизначену кількість знаків у інформаційному потоці. Сприйняття та виокремлення залежить безпосередньо від людини, яка виступає не лише «приймачем» знаків, але й їхнім інтерпретатором, «носієм» і «породжувачем» інтерпретанти. Оскільки, сама інформація не дорівнює знанню, бо одна і та ж інформація може дати різне значення, то вона і немає жодного відношення до значення. Значення існує на рівні свідомості, це і є в певному, феноменологічному розумінні – свідомість. Значенням наділяє щось сама людина, виводить із інформаційного потоку або не виводить, тому будь-яке значення пов’язане з референцією. Значення без знаку не можливе і з’являється там, де діє знак. Навіть більше, Чарльз Пірс наголошує, що мислення без знаку неможливе: первинним знаком є ідея, найширшим знаком, центральним знаком. Отже, вагомість самого знаку ми вже з’ясували, а зараз розглянемо ближче поняття «референції». Буття, яке дорівнюватиме Всесвіту і реальності (ці три слова використовуються як синоніми), ми поділимо на дві половини суцільною і штрих пунктирною лінією: суцільна лінія  - демаркація, а штрихпунктирна – органи чуття, які слугуватимуть певною «перепусткою». У першій частині будуть фізичні речі, світ інформації, а в другій – знання, об’єкти. Річ існує не залежно від того, знаємо ми про неї чи ні, знаємо ми її чи ні. Річ позначена перетворюється в об’єкт.  Позначення речі, її визначення, відбувається через наше сприйняття, тому органи чуттів і є певною «перепусткою» речей в другу частину буття, пройшовши певну трансформацію у своїй буттєвості. Сприйняття є обумовлене відносинами, які складаються між індивідами одного виду. Об’єкти створюють наш видосвіт – Umwelt, поза яким не існують. Це поняття об’єктивного світу, об’єктної реальності, або «Umwelt», започаткував балтійський німець естонського походження Ойкскюлль. Розвиток виду передбачає розвиток середовища, видосвіту. Сьогодні розвиток семіотики, залишивши позаду всі недомовленості та суперечності розвивається в напрямку «Umwelt» шляхом семіозу, як перспективи цілісного досвіду.

Так-от, так і інформація, пройшовши певну трансформацію  у людській свідомості, набуває «значеннєвість»  і переходить в Umwelt. Аналогічно відбувається і з екраном: із всього інформаційного потоку, який ллється з нього, ми впускаємо у свій Umwelt лише те, що сприймаємо. Відповідно, у наступному розділу я якраз і хочу розглянути максиму нашого сприймання тієї чи іншої інформації, тих чи інших знаків, які пропонує нам щоденно наш екран. Хоча, тут слід зупинись на з’ясуванні ще однієї грані знаку. Ми створюємо значення у процесі нашої творчості й інтерпретації «знаків». Згідно з Чарльзом Пірсом, ми мислимо лише знаками. Знаки набирають форм слів, образів, уяви, звуків, запахів, смаків, дій чи об’єктів, але такі речі не мають внутрішнього значення і стають знаками лише тоді, коли ми вкладаємо в них значення. Так, «по інший бік екрану» від нас, хтось вкладає певне значення у знак, але чи «вловимо» ми саме те значення, яке вкладає той «хтось» «по той бік екрану»? Чи не трансформує екран саму «настанову» знаку? Чи ми самі, вразі відсутності трансформації екраном «настанови», сприймемо її ідентично з тими хто її посилав? Для ідентичного розуміння нами «настанови» знаку (сенсу), той «хтось», хто знаходиться «по той бік екрану» від нас, використовує знаки, які мають свою значимість, є релевантними і утримують у собі «апріорно» певну «застосовуваність» у певному контексті. Це вирішить проблему «ідентичного розуміння», але не максиму нашого сприйняття, яке має суто суб’єктивну направленість. Екран буде для нас, ніби тією суцільною лінією, через яку ми або «витягатимемо» значення за допомогою сприйняття, або «не витягатимемо», або реферуватимемо значення із знаків, або ні.