Інтертекстуальність в пцбліцистиці

Вступ

Спрямованість сучасної лінгвістики на проведення комплексних функціонально-комунікативних і структурно-семіотичних досліджень тексту зумовлює великий інтерес до вивчення проблематики інтертекстуальності.

До недавнього часу численні дослідження, присвячені інтертекстуальності проводилися, в основному, у літературознавстві і філософії мови.

Дослідники відзначають, що текст існує, оскільки він опосередкований суб’єктом, що читає, та відкритий для взаємодій з іншими текстами. Таке існування тексту зумовлює його інтертекстуальність, тобто звучання в ньому нескінченного відлуння голосів персонажів, авторів й інших текстів. Але власне питання реалізації категорій інтертекстуальності в публіцистичному дискурсі залишилось осторонь уваги вчених. Актуальним, на наш погляд, видається розгляд цієї проблеми. Категорія інтертекстуальності є важливим параметром сучасного публіцистичного дискурсу і виступає яскравим соціокультурним феноменом сучасної культури і комунікації.

Об’єктом вивчення є публіцистичні тексти О.Забужко та І.Франка

Предметом вивчення є інтертекстуальні вияви в публіцистичних текстах О.Забужко та І.Франка.

1.1. Постановка  проблеми інтертекстуальності

Проблема інтертекстуальності  є актуальною у сучасному літературознавстві. При тому, що інтертекстуальність – явище вже звичне як для художньої літератури, так і літературної теорії, в теорії журналістики воно майже не вивчене. У запропонованому дослідженні ставимо за мету показати як інтертекстуальність проявляється в структурі публіцистичного дискурсу.

Традиційно  інтертекстуальність у ЗМІ розуміється  як порушення стилю публіцистичного  тексту. Але публіцистика – це науково-художня  літературна діяльність, а тому й  журналістика не може уникнути цих  загальнокультурних постмодерністських тенденцій. Якщо, наприклад, "цитатність" і пародійність – звичне явище в журналістиці, то інші засоби інтертекстуальності, такі як пастіш (порушення стильової єдності), використання ненормативної лексики, зміщення змістового центру тощо прийшли в неї не так давно. З точки зору культури мови такі засоби є порушенням правил і норм певного функціонального стилю, оскільки мова журналістики традиційно вважалася такою, що прагнула нормативності. З іншого боку, оскільки публіцистика – це різновид творчої літературної діяльності, то порушення норм є до певної міри процес закономірний, новочасною тенденцією.

Для початку з’ясуємо значення терміна «інтертекстуальність». Інтертекстуальність (фр. intertextualite — міжтекстовість) — міжтекстові співвідношення літературних творів. Полягає у: 1) відтворенні в літературному творі конкретних літературних явищ інших творів, більш ранніх, через цитування, алюзії, ремінісценції, пародіювання та ін.; 2) явному наслідуванні чужих стильових властивостей і норм (окремих письменників, літературних шкіл І напрямів) — тут мають місце всі різновиди стилізації.(літературознавчий словник ел.ресурс)

 Серед теоретиків, що стояли біля витоків методологічних  засад дослідження інтертекстуальності,  в першу чергу необхідно назвати  М. Бахтіна, який у роботі  “Проблема змісту, матеріалу й форми в словесній художній творчості” 1924 року починає розглядати художній твір як “... місце перетину текстових площин, як діалог різного виду письма, – самого письменника, отримувача (або персонажа) і, нарешті, письма, створеного теперішнім або попереднім культурним контекстом” [ Бахтин М.М. Формы времени и хронотопа в романе: Очерки по истории поэтики // Бахтин М.М. Вопросы литературы и эстетики. – М., 1975. – C. 234–407].

Ці ідеї були використані й певною міри переосмислені  Ю. Кристєвою, яка вважається фундатором філософсько-літературознавчих засад інтертекстуальності і якій, зокрема, належить сам термін “інтертекстуальність” (1967 р.), що розуміється як взаємодія різних кодів, дискурсів чи голосів, які переплітаються в тексті. Дослідниця стверджує, що “... будь-який текст будується як мозаїка цитацій, будь-який текст є продуктом усмоктування й трансформації якого-небудь іншого тексту. Тим самим на місце поняття інтерсуб’єктивності стає поняття інтертекстуальності, і виявляється, що поетична мова піддається як мінімум подвійному прочитанню” [Кристева Ю. Бахтин. Слово. Диалог и роман // Вестник Московского ун-та. Сер. 9. Филология. – 1995. – № 1. – С. 97–124.].

Класичним визначенням  понять “інтертекст” і “інтертекстуальність”  сьогодні прийнято вважати тлумачення, що належить Р. Бартові: “Кожний текст є інтертекстом; інші тексти присутні в ньому на різних рівнях у більш чи менш знайомих формах: тексти попередньої культури й культури оточуючої. Кожен текст являє собою нову тканину, зіткану зі старих цитат. Уривки культурних кодів, формул, ритмічних структур, фрагменти соціальних ідіом тощо – всі вони ввібрані текстом і перемішані в ньому, оскільки завжди до тексту й навколо нього існує мова. Як необхідна попередня умова для будь-якого тексту інтертекстуальність не може бути зведеною до проблеми джерел і впливів; вона являє собою загальне поле анонімних формул, походження яких рідко можна виявити, підсвідомих або автоматичних цитат, поданих без лапок” ( Барт Р. От произведения к тексту // Барт Р. Избранные работы: Семиотика. Поэтика. – М.: Прогресс, 1989. – С. 413–423.].

Схоже визначення пропонує І. Арнольд: “Під інтертекстуальністю  розуміється включення в текст  або  інших цілих текстів з  іншим суб’єктом мовлення, або  їхніх фрагментів у вигляді маркованих або немаркованих, перетворених або незмінних цитат, алюзій та ремінісценцій” [Арнольд И.В. Объективность, субъективность и предвзятость в интерпретации художественного текста // Арнольд И.В. Семантика. Стилистика. Интертекстуальность: Сб. статей. – СПб.: СПбГУ, 1999. – С. 341–350.].

Н. Фатєєва, спираючись на  надбання попередників і розглядаючи  інтертекстуальність як феномен, без  урахування якого смисл художнього тексту залишається незрозумілим, пропонує власну теорію            інтертекстуалізації. На думку вченої, дослідження тексту має  враховувати два види інтертекстуальності: авторську й читацьку. Саме такий підхід дасть можливість повною мірою розкрити характер “діалогу” двох концептуальних систем [Фатеева Н.А. Контрапункт интертекстуальности, или Интертекст в мире текстов. – М.: Агар, 2000. – 280 с.].

Теоретичні  та практичні проблеми інтертекстуальності  розроблені й плідно використовуються в роботах І. Ільїна, І. Смирнова, О. Жолковського  та Н. Фатєєвої та багатьох інших.

 Багата кількість учених,були змушені звернути увагу на значні розбіжності у визначеннях різних науковців,  які займалися питанням історії поняття „інтертекстуальність”. Науковець І. Ільїн зазнначає „концепція Кристєвої в сприятливій для неї атмосфері постмодерністських та деконструктивістських настроїв швидко отримала широке визнання та розповсюдження в літературознавців різноманітної орієнтації. ...Проте конкретний зміст терміна суттєво видозмінюється залежно від теоретичних та філософських передумов, якими керується у своїх дослідженнях кожний учений. Спільним для всіх служить постулат, що кожний текст є „реакцією” на попередні тексти” [Ильин И.П. Постмодернизм от истоков до конца столетия: Эволюция научного мифа. – М.: Интрада, 1998. – 256 с. с. 207].

Також слід звернути увагу на ще одне відоме визначення яке належить І. Смирнову: „Інтертекстуальність – це складник широкого родового поняття, так би мовити, інтер <...> альності, яке передбачає, що зміст художнього твору повністю або частково формується за допомогою посилання на інший текст, який відшукується у творчості того ж автора, у суміжному мистецтві, у суміжному дискурсі або в тій літературі, що передує йому. ...На відміну від теорії запозичень та впливів, новий метод ураховує та вважає головними семантичні трансформації, що відбуваються при переході від тексту до тексту та разом підпорядковуються певному єдиному смисловому завданню” [Смирнов И.П. Порождение интертекста. Элементы интертекстуального анализа с примерами из творчества Б.Л.Пастернака. – Спб, 1995с. 11].

Також слід звернути увагу на такі визначення поняття:

1. „Інтертекстуальність є мережею відношень, яка встановлюється між текстом, що створюється чи сприймається, та іншими текстами”, – визначення Р. Лафона [Кузнецова Т.Я. К проблеме взаимодействия устного и письменного текстов // Интертекстуальные связи в художественном тексте: Межвуз. сб. науч. тр. / Рос. гос. пед. ун-т им. А. И. Герцена. – СПб., 1993. – С. 91–96]. Л. Перроне-Мойзес пропонує визначити інтертекстуальність як „роботу тексту з поглинання та перетворення інших текстів”. „Інтертекстуальність відображає безперервний процес взаємодії текстів та світобачень у загальному ланцюзі світової культури. Вона реалізується як включення в текст або цілих інших текстів з іншим суб’єктом мовлення, або їх фрагментів у вигляді цитат, алюзій, ремінісценцій, або навіть лексичних та інших мовних включень, які контрастують за стилем з текстом, який їх приймає” [Арнольд И.В. Проблемы диалогизма, интертекстуальности и герменевтики: Лекции к спецкурсу. – СПб: Рос. гос. ун-т им. Герцена, 1995. – 59 с. ]

З вищезазначеного  ми можемо зробити висновок, що основними ознаками поняття „інтертекстуальність” у сучасній науці є широка популярність та не однозначність до його визначення, що може призвести до розмивання семантики, до втрати терміном чіткого значення.

Саме тому постає важливе питання про класифікацію інтертекстуальних елементів, оскільки конкретна систематизація елементів допоможе з’ясувати, які саме випадки слід відносити до інтертекстуальності.

Таку класифікацію інтертекстуальних відношень здійснив Жерар Женетт у своїй книзі "Палімпсести: література у другому ступені"[Genette 1982]. Він виділив п’ять типів відношень між текстами:

1) власне інтертекстуальність,  як співприсутність в одному  тексті двох або більше текстів (цитата, алюзія, плагіат тощо);

2) паратекстуальність, як відношення текстів до свого  заголовку, післямови, епіграфу  тощо;

3) метатекстуальність  як коментуюче і часто критичне  посилання на свій претекст;

4) гіпертекстуальність  як висміювання і пародіювання одним текстом іншого;

5) архітекстуальність, що розуміється як жанровий  зв’язок текстів (за структурою, типом побудови і под.)[ Ильин И.П. Постструктурализм. Деконструктивизм. Постмодернизм. — М.: Интрада, 1996].

Також одна із небагатьох спроб класифікації інтертекстуальних елементів і міжтекстових зв’язків, які їх пов’язують, належить П. Торопу. У своїй праці «Проблема інтексту» (1981) він так само, як і А. Попович пропонує будь-яке співвіднесення текстових елементів уважати метакомунікацією. Прототекст – це первинний текст, який у процесі створення метатексту стає основою для творення нового тексту («Текст, явлений якоюсь своєю частиною в іншому тексті, стає тим самим описуючим текстом, метатекстом» [Ильин И.П. Постструктурализм.]). Поняття інтексту він розуміє як семантично насичену частину тексту, смисл і функція якої визначаються подвійним описом. Класифікуючи інтексти, учений зважає на стверджувальний чи полемічний характер взаємодії метатексту з прототекстом, на рівень зв’язку (явний чи прихований), фрагментарність або цілісність метатексту.

На думку  Н. Фатєєвої, обидві класифікації дещо загальні, вони не враховують усіх можливих комбінацій диференційних ознак міжтекстових

взаємодій. Тому дослідниця запропонувала свою класифікацію, враховуючи не виділені у попередників принципи систематизації, хоча в основі її класифікації все ж лежать основні класи інтертекстуальних відношень Ж. Женетта і принципи, запропоновані П. Торопом, які стають вихідним пунктом для таких категорій, як атрибутованість-неатрибутованість запозиченого тексту чи його частини, явний або прихований характер атрибуції, спосіб і об’єм вихідного тексту в тексті-реципієнті. Авторка бере до уваги також розмежування І. Смирновим конструктивної і реконструктивної інтертекстуальності [Тороп П. Х. Проблема интекста].

Типологія інтертекстуальних  елементів і міжтекстових зв’язків у художніх текстах, яку подає російська дослідниця Н. Фатєєва у монографії «Інтертекст у світі текстів: Контрапункт інтертекстуальності» (2000, 2006, 2007), охоплює більше різновидів взаємодії текстів, розширюючи й доповнюючи попередні класифікації, описуючи особливі випадки міжтекстових взаємодій:

1. Власне інтертекстуальність, яка утворює конструкції «текст у тексті» –цитати й алюзії (з атрибуцією й без атрибуції), центонні тексти.

2. Паратекстуальність, або відношення тексту до свого заголовка,

епіграфа, післяслова – цитати-заголовки, епіграфи.

3 Метатекстуальність як переказ і коментативне покликання на претекст – інтертекст-переказ, варіації на тему претексту, дописування «чужого» тексту, мовна гра з претекстами.

4. Гіпертекстуальність як осміювання або пародіювання одним текстом іншого.

5. Архітекстуальність як жанровий зв’язок текстів.

6. Інші моделі та випадки інтертекстуальності, зокрема інтертекст як троп чи стилістична фігура, інтермедіальні тропи та стилістичні фігури, звуко-складовий і морфемний типи інтертексту та запозичення прийому.

7. Поетична парадигма. [11, 121 – 159]. Поняття «поетичної парадигми» розроблене

Н. Павлович. Суть його зводиться до того, що поетичні образи функціонують

не відокремлено, не випадково (лише в певному контексті), а в системі схожих образів, реалізуючи «загальну ідею», модель, зразок – парадигму [6, 104 – 117].

Свою типологію  інтертекстуальності розробляє  також Н. Пьєге-Гро. Вона наголошує на тому, що слідом за Ж. Женеттом розрізнятиме два типии міжтекстових зв’язків – відношення співприсутності двох або декількох текстів і зв’язки, які ґрунтуються на похідності. Крім того, для повного розуміння своєрідності форм інтертекстуальності дослідниця також уводить протиставлення між імпліцитними та експліцитними зв’язками.

Отже, Н. Пьєге-Гро  виділяє:

1) тип відношення співприсутності, куди відносить цитату, референцію, плагіат, алюзію і

2) тип відношення деривації, основними видами якої вважає пародію та бурлескну травестію, а також стилізацію [7, 84 – 110].

Також ми повинні  звернути увагу на функції інтертекстуальності.

Експресивна функція інтертексту проявляється в тій мірі, в якій автор тексту за допомогою інтертекстуальних посилань повідомляє про свої культурно-семіотичні орієнтири, а в ряді випадків і про прагматичних установках: тексти і автори, на яких здійснюються посилання, можуть бути престижними, модними, одіозними і т . д. Підбір цитат, характер алюзій - все це значною мірою є (іноді мимоволі) важливим елементом самовираження автора.