Війна в Вєтнамі

Війна у В'єтнамі - Один з найбільших військових конфліктів другої половини XX століття, який залишив помітний слід у культурі і займає істотне місце в новітній історії США і В'єтнаму. Війна почалася як громадянська в Південному В'єтнамі; надалі в неї втрутилися Північний В'єтнам - за підтримки СРСР і Китаю, а також США і ряд інших країн. Таким чином, з одного боку війна велася за возз'єднання двох частин В'єтнаму і створення єдиної держави, а з іншого - за збереження незалежності Південного В'єтнаму. У міру розвитку подій війна виявилася переплетена з йшли паралельно громадянськими війнами в Лаосі і Камбоджі. Всі бойові дії в Південно-Східній Азії, які проходили з кінця 1950-х років і до 1975, відомі як Друга індокитайська війна.

 Війну можна розділити на кілька періодів:

• Партизанська війна в Південному В'єтнамі ( 1955 - 1964).
• Повномасштабне військове втручання США ( 1965 - 1973).
• Завершальний етап війни ( 1973 - 1975).

 1. Передумови

 З другої половини XIX століття В'єтнам входив до  колоніальну імперію Франції. Після  закінчення Першої світової війни  в країні почалося зростання  національної самосвідомості, стали  з'являтися підпільні гуртки, які  виступали за незалежність В'єтнаму, сталося кілька збройних повстань. В 1941 на території Китаю була  створена Ліга за незалежність В'єтнаму - військово-політична організація, що об'єднала спочатку всіх супротивників французької колоніальної адміністрації. Надалі основну роль у ній грали прихильники комуністичних поглядів, очолювані Хо Ши Міном.

 Під час Другої світової  війни французька адміністрація  домовилася з Японією про те, що японці отримують доступ  до стратегічних ресурсів В'єтнаму  при збереженні колоніального  адміністративного апарату Франції. Це угода діяла до 1944, коли Японія  силою зброї встановила повний  контроль над французькими володіннями (це було пов'язано з погіршенням  для Японії стратегічної обстановки  на Тихоокеанському театрі військових  дій). У вересні 1945 Японія капітулювала. В'єтнам скористався тимчасовим безвладдям, щоб за допомогою вже сформованих збройних сил на чолі з Під Нгуен Зіапом взяти Ханой і інші ключові міста країни. 2 вересня 1945 Хо Ши Мін проголосив створення незалежної Демократичної Республіки В'єтнам (ДРВ).

 Проте Франція відмовилася  визнати втрату своєї колонії. Вона перекинула в Індокитай  експедиційний корпус, який восени 1945 року відновив контроль колоніальної  адміністрації в південній частині  В'єтнаму. Потім пішли переговори, які обидві сторони (і В'єтнаму, і Франція) використовували головним чином для нарощування своїх військових сил. Незважаючи на досягнуті домовленості про механізм надання ДРВ незалежності, в грудні 1946 Франція почала колоніальну війну у В'єтнамі. Після перших успіхів бойові дії зайшли в глухий кут. З 1950, отримавши значну військову підтримку від Китайської Народної Республіки, сили В'єтнаму перейшли в контрнаступ. До 1954 ситуація для французьких сил була практично безнадійною. Війна проти В'єтнаму була вкрай непопулярна у Франції, і останнім ударом для колоніальних амбіцій Франції в Індокитаї стало важке ураження в битві при Дьенбьенфу. У липні 1954 року були укладені Женевські угоди, що завершили восьмирічну війну.

2. Поділ В'єтнаму  і початок війни

Згідно Женевським договором, територія В'єтнаму була тимчасово розділена по 17-й паралелі (де була створена демілітаризована зона) на дві частини. Північний В'єтнам перейшов під контроль В'єтнаму, і, відповідно, став територією ДРВ. Південний В'єтнам залишався під владою призначеної французами місцевої адміністрації, причому Франція ще до угод встигла формально надати В'єтнаму незалежність. Тут при владі перебував профранцузьку налаштований імператор Бао Дай. Возз'єднання країни передбачалося здійснити після загальних вільних виборів, які повинні були відбутися не пізніше середини 1956.

 У цей час почала  різко зростати роль США у  в'єтнамських справах. Після перемоги  комуністів у Китаї адміністрація  США розглядала події у В'єтнамі  як частина комуністичної експансії  в регіоні і стала надавати  військову допомогу Франції в  тривала війні. Після Женевських  угод США взяли курс на заміну  Франції як противаги комуністичним  силам у В'єтнамі. Американська  адміністрація зробила ставку  на Нго Дінь Зьема, прем'єр-міністра  Південного В'єтнаму. У жовтні 1955 Зьем здобув перемогу на національному  референдумі, після чого проголосив  створення суверенної Республіки  В'єтнам. Таким чином, вибори виявилися  зірвані, а перспектива возз'єднання  В'єтнаму - відсунута на невизначений  термін. Зьем одноосібно приймав багато найважливіші державні рішення. На державні посади він призначав своїх родичів (наприклад, його брат Нго Дінь Нью очолював таємну поліцію) або тих, хто був особисто відданий йому. Однією з дуже грубих помилок Зьема було скасування сільського самоврядування, що порушувало багатовікові в'єтнамські традиції. Подібна політика викликала протести серед місцевого населення, і уряд Зьема втрачало популярність. З осені 1957 південнов'єтнамських комуністи розгорнули мало інтенсивне партизанську війну.

3. Початок повномасштабного втручання США (1964-1965)

2 серпня 1964 в Тонкінській  затоці стався бій між американським  есмінцем "Меддокс", що виконував  радіоелектронну розвідку біля  берегів Північного В'єтнаму, і  північнов'єтнамських торпедними  катерами, перший з двох так  званих " Тонкинских інцидентів ". Сам факт цього бою (на відміну  від подальших подій) не заперечується  ніким з дослідників, проте в  описі його деталей існують  значні розбіжності. За однією  з версій," Меддокс "вторгся в територіальні води Північного В'єтнаму і був перехоплений трьома катерами. Залишається дискусійним питання, хто першим відкрив вогонь, проте есмінець за підтримки літаків F-8 завдав катерам істотні пошкодження і змусив їх вийти з бою. Подібний інцидент повторився імовірно в ніч з 4 на 5 серпня, хоча майже відразу сумніви в його достовірності були висловлені представниками ВМС США (див. статтю Тонкінській інцидент). Існують різні точки зору щодо того, чи мало місце випадковий збіг обставин або ж навмисне введення в оману американського керівництва розвідувальними службами США. У відповідь на ці передбачувані нічні події палубна авіація США 5 серпня вперше нанесла удари по військових об'єктах Північного В'єтнаму ( операція "Pierce Arrow"). Конгрес США прийняв так звану " Тонкінській резолюцію ", яка давала право новому президенту США Ліндону Джонсону при необхідності використовувати військову силу в Південно-Східній Азії.

Джонсон не поспішав скористатися даним йому правом. Напередодні чергових президентських виборів в США (листопад 1964 року) він виступав як "кандидат світу", на противагу своєму конкурентові - Баррі Голдуотера, - вважався "яструбом". Така позиція багато в чому вплинула на впевнену перемогу Джонсона. Однак ситуація в Південному В'єтнамі продовжувала стрімко погіршуватися. Змінювали один одного уряду в Сайгоні були поглинені політичними інтригами і не могли зупинити завоювання НФОЮВ сільських районів країни. Більше того, з кінця 1964 року Північний В'єтнам почав відправляти на південь вже не "радників", а регулярні військові підрозділи. На цьому тлі 7 лютого 1965 партизани атакували американські військові об'єкти в Плейку, в результаті чого постраждали десятки американських військовослужбовців. Це було не перший напад на американські об'єкти, але цього разу Джонсон ухвалив рішення про нанесення удару по Північному В'єтнаму, вважаючи його відповідальним за розширення активності партизанів. Була проведена повітряна операція " Flaming Dart ". Після ще однієї військової акції НФОЮВ в Куїнн Джонсон затвердив довгострокову програму бомбардувань Північного В'єтнаму.

 У березні 1965 року для  охорони стратегічно важливого  аеродрому Дананг в Південний  В'єтнам було направлено два  батальйону Корпуса морської  піхоти. З цього моменту США  перетворилися в учасника громадянської  війни у ​​В'єтнамі, надавши їй  нового характеру. До кінця 1965 року  в Південному В'єтнамі знаходилося  близько 185 тисяч американських військовослужбовців  у складі двох повних дивізій  і декількох бригад. У наступні  три роки контингент був значно  збільшений, досягши на піку війни 540 тисяч осіб.

 Перший великий бій  за участю наземних сил США відбулося в серпні 1965 року в тактичній зоні I корпусу. Ще кілька битв відбулися восени, найбільш значним з них стала битва в долині Йа-Дранг у листопаді, в якій з обох сторін брали участь сили, еквівалентні дивізії.

 4. Американське втручання (1965-1973)

 4.1. Наступ союзників, 1965-1967

 З середини 1965 по середину 1969 сили США проводили великомасштабні  наступальні операції в Південному  В'єтнамі, спрямовані на виявлення  і знищення великих підрозділів  і частин НФВПВ і північнов'єтнамських армії. Ця стратегія "знайти і знищити" була розроблена головнокомандуючим американськими силами в цей період генералом Вільямом Уестморленде, який розглядав війну в традиційному стилі - як бойові дії між великими силами.

 З 1962 року територія  Південного В'єтнаму була розділена  на тактичні зони чотирьох  корпусів південнов'єтнамських армії.

I корпус - північні провінції  країни, найближче перебували до  Північного В'єтнаму.

II корпус - Центральне плоскогір'я.

III корпус - провінції, що  прилягають до Сайгону.

IV корпус - дельта Меконгу  і південні провінції країни.

У тактичній зоні I корпусу діяли підрозділи Корпуса морської піхоти (КМП) США. Закріпившись в кількох "анклавах" ( Дананг, Чула, Фубай), підрозділи КМП в середині 1965 почали поступово "очищати" прилеглі райони, маючи кінцевою метою створити єдиний масив очищеної від партизанів території на узбережжі. Операції, спрямовані на злиття анклавів, тривали в південних і центральних районах I корпусу протягом всього 1966. Але якщо в перші місяці бойових дій силам США протистояли виключно підрозділи НФВПВ, що просочується через демілітаризовану зону (ДМЗ) між Північним і Південним В'єтнамом, то в наступні роки армія США вже мала справу з армією Північного В'єтнаму.

 Для припинення північнов'єтнамських  інфільтрації через ДМЗ в липні 1966 року морська піхота провела  операцію " Hastings ", а в подальшому  була змушена приділяти постійну  увагу цьому району, створюючи  тут постійні військові бази. Однак спроби проникнення не  припинялися. Зіткнувшись з браком  сил для одночасного проведення  операцій навколо анклавів на  півдні та стримування противника  на півночі, морська піхота поступово  перекинула основну частину своїх  сил в район ДМЗ, залишивши  південні провінції I корпусу новоприбулим  підрозділам Армії США. Контхіен  восени 1967 року і Кхесань в  першій половині 1968 були піддані  цієї облозі значними силами  противника. У той же час постійно  збільшувалася армійське присутність  в південних районах, що залишаються  морськими піхотинцями: так, восени 1967 року тут була знову створена  Двадцять третя піхотна дивізія  США, розформована після закінчення  Другої світової війни. Вона стала  єдиною американських дивізій, заново  сформованої безпосередньо на  території Південного В'єтнаму.

 Бойові дії в тактичній  зоні II корпусу визначалися характером  місцевості і діями сил НФВПВ  і Північного В'єтнаму. Північнов'єтнамських  підрозділи проникали до Південного  В'єтнаму з території сусідніх  Лаосу і Камбоджі, проходили через  Аннамскіх гори вздовж кордону  і спрямовувалися до густонаселеним  рівнинним районам на узбережжі, насиченим рисом. У свою чергу, американські сили намагалися  зупинити противника в гірських  районах, а також виявити ті  підрозділи, які все ж зуміли  проникнути на узбережжі.

У 1965 році основні операції в II корпусі проводила американська 1-а кавалерійська дивізія, зупинила просування великих північнов'єтнамських частин до узбережжя в долині Йа-Дранг. З кінця 1966 року завдання перехоплення сил противника в гірських районах була покладена на 4-ю піхотну дивізію США, у той час як 1-а кавалерійська дивізія зосередила свої зусилля на провінції Біньдінь. У південних районах корпусу діяли в основному сили південнокорейського контингенту. Бойові дії в горах особливо посилилися в 1967 році і досягли кульмінації під час листопадового битви при Дактилі, в ході якого значні втрати понесла Сто сімдесят третій повітряно-десантна бригада США, проте, що зуміла за підтримки 4-ї піхотної дивізії зірвати плани противника по захопленню Дактилі.

 Однак помітний розмах  придбала партизанська війна. Основним  завданням американських сил  тут було забезпечення безпеки  Сайгона, що вимагало виявлення  і знищення противника на дальніх  підступах до міста. Американські 1-а і 25-я піхотні дивізії займалися  цим захід і північний захід  від міста, особливо в " військовій  зоні C "на камбоджійської кордоні. Велася також боротьба з місцевими  партизанами, зокрема, в" залізному  трикутнику "і" військовій зоні D ". схід Сайгона, в провінції  Фуоктуй, базувався австралійський  військовий контингент, а на південь  від міста - основна частина американської 9-ї піхотної дивізії.

 У 1965-1966 роках сили  США проводили операції зі  встановлення контролю над найважливішими  лініями комунікації в цьому  районі, особливо над дорогою  № 13, що йшла від Сайгона на  північний захід до камбоджійської  кордоні до Локнінь. З кінця 1966 року проводилися широкомасштабні  операції проти базових районів противника. Таким чином, основними супротивниками в дельті Меконгу були урядова армія і НФВПВ. Багата лісами, річками та каналами місцевість, висока щільність населення і величезні посіви рису робили цей район ідеальним для партизанської війни, надаючи повстанцям укриття, джерело поповнення людських ресурсів і прожитку.

 З середини 1965 і по  кінець 1967 року відбувалася постійна  ескалація бойових дій в Південному  В'єтнамі. Збільшувалися чисельність  урядової армії, сил Північного  В'єтнаму, угруповань США і їх  союзників. Відповідно збільшувався  розмах операцій, що проводяться  обома сторонами, і росли людські  втрати.