історія правової думки Риму

Суспільно-побутове красномовство - це влучне, гостре або урочисте слово з приводу якоїсь важливої події у приватному житті або певної гострої чи цікавої ситуації.

Теоретики Греції та Риму розрізняли красномовство залежно  від сфери його застосування. Пишні  церемонії, які відігравали велику роль у житті античного суспільства, не мислилися без риторики. Урочисте красномовство, згідно з античними класифікаціями, часто ідентифікували з політичним.

Урочисте красномовство  від початку містило в собі жарти й іронію. Так, Горгій виголосив  промову на "захист" міфологічної героїні Єлени, яка зрадила свого чоловіка Менелая, що й спричинило Троянську війну: виявляється, Єлена, що втекла від чоловіка з Нарцисом, не заслуговує на осуд... Захист ґрунтується на софістичній тезі, що істина - річ "відносна"...

У пізній античності виділяється вже й суто побутове красномовство ("Нікомахова етика"), яке називали тоді гомілетикою (пригадаймо: грецький письменник римської пори Плутарх в "Застольних бесідах" називає гомілетикою вміння не пережартувати й не пересваритися під час бенкету).

Склалося також як особливий жанр надгробне слово, яке існувало в усній формі (пригадаймо промову Перікла, присвячену безсмертній пам'яті афінських синів, що полягли в бою). Віршова форма утворила в цій сфері особливий жанр лірики - епітафію ("У цій бо могилі лежить рятівник Симоніда з Кеосу. Мертвий живому добром відплатив за добро").

Таким чином, соціально-побутове красномовство виникало не лише у  вирі подій сьогодення, а живилося епідектичним та політичним красномовством: це природно, бо політика й побут  інколи невловимо переходять одне в одне.

Сьогодні жанрами  соціально-побутового красномовства  є:

ювілейні промови,

привітальне слово,

застільне слово (тости),

надгробне (поминальне) слово.

Тут найчастіше йдеться про величання, похвалу  тієї чи іншої особистості, групи  або явища, тобто можна сказати, що ці промови за своїм духом є панегіричними. Характерною рисою подібного красномовства є ритуальність (ситуація хрестин, весілля, похорону тощо), і це накладає певний відбиток на стиль промови.

Найчастіше  такі виступи бувають імпровізаціями, які не готуються заздалегідь. Це невеликі, лаконічні тексти, що не вимагають обов'язкової, звичайної для інших галузей риторики твердої схеми побудови (вступ, основна частина, висновки). Логічна основа тут може бути послаблена; панує емоційна стихія.

Ораторові не обов'язково демонструвати академічну ерудицію, знання законів або пропагувати  істини релігії (хоча окремі елементи такого роду тільки прикрашають подібне  слово). Зате оратор щедро черпає при  клади з життєвого матеріалу, з фольклору (наприклад, стихія анекдоту). Стиль може бути від урочисто-величального (наприклад, на похороні) до "зниженого".

Важко класифікувати  численні приклади гострого та переконливого  слова в побуті: це може бути "дискусія" про ціну краму на базарі, сварка двох сусідів чи залицяння хлопця до дівчини. Але очевидно, що сфера застосування красного слова тут справді безмежна.

Література

1. Томаc Іржі. Мистецтво говорити. – К., 1998.
2. Дейл Карнегі. Учись виступати публічно і впливати на широке коло людей. – К., 2000.
3. Культура ведення дебатів. – Харків, 1988.
4. "Історія світової культури" Л. Т. Левчук. – Київ: "Либідь", 1994 р. – ст. 168-192, всього 310 ст.
5. С. І. Радциг "Історія Давньогрецької літератури", Москва, у "Вища школа", 1999 р.
6. М. Гаспарова, В. Борухович "Ораторське мистецтво древньої Греції", Москва, "Художня література", 1985 р.
7. "Антична література", м. Москва, у "Освіту", 1986 р.
8. Історія красномовства. – к., 2000.
9. Українська та зарубіжна культура. Підручник. – к., 1999.