Історія політико правових вчень

Кращим законодавцем, на думку Татищева, повинен бути сам монарх Татищев розробив загальні правила «законописання», хоча розумів, що дати універсальний рецепт для складання законів не можна. Виступаючи проти заплутаності й казуїстичності петровського законодавства, мислитель вимагав від закону, щоб він: 1) був зрозумілий для кожного і відомий всім; 2) виконувався особами, яким він був адресований; 3) не містив суперечностей; 4) виражав наступність відносно старих законів і звичаїв. Мислитель гадав, що знання законів є обов´язковим для всіх підданих держави, особливо для поміщиків, оскільки вони - природні судді над своїми селянами. 

Вчення про державу і право І. Т. Посошкова

Найперше Посошков звернув увагу на становище станів і політику держави відносно кожного з них. Держава, гадав він, повинна точно визначити права та обов´язки кожного зі станів. Дворянство мислитель визнав вищим станом, який володів почесними привілеями і правом володіння землею та кріпаками. Не маючи можливості просто критикувати дворянське свавілля, Посошков все ж зробив низку критичних зауважень на його адресу. Селянство - стан, якому Посошков приділив значну увагу. Мислитель вважав, що необхідно видати спеціальний закон, який точно визначив би розміри селянських повинностей та межі панщинних робіт. Селянство, твердив він, слід звільнити від подушного податку. Як ідеолог і представник купецтва, Посошков показав його значення в житті країни. «Царство воїнством розширяється, а купецтвом прикрашається». Мислитель вимагав заборони заняття торгівлею для всіх станів, крім купецького. 

 
18). Погляди на державу і право Володимира Винниченка.

В. Винниченко був одним із авторів чотирьох універсалів та інших конституційних і політичних документів Центральної Ради, натхненником усіх селянських, військових і робітничих з´їздів 1917 р., активно обстоював ідею автономії України у переговорах з Тимчасовим урядом Росії. 

Державницьким ідеалом у творчості і практичній діяльності Винниченка 1917—1920 рр. була широка автономія України у складі демократичної федеративної Російської республіки. Закони України в межах цього союзу мав ухвалювати лише її власний сейм, а також він повинен наглядати за їх відповідністю конституції. Стрижнем суспільного і державного життя для мислителя має бути соціальна справедливість, яка передбачає рівність всіх громадян перед законом, соціальну рівність, поміркованість у споживанні і володінні майном. Національне, за Винничен-ком, повинне поступатися соціальним проблемам. Диктатури пролетаріату для України письменник не сприймав, але був готовий підтримати «державницький соціалізм» за умови відкидання «абсолютного централізму». У національному відродженні найбільш радикальним шляхом Винниченко вважав шлях «революційної демократії», який відкриває перспективи соціального розкріпачення, наділення селян землею і розвиток продуктивних сил, самоврядування на місцях і самоврядування націй. ця ідея, конкретизувалася в двох завданнях: досягнення національної державності і швидкий суспільний прогрес на шляху до моделі західноєвропейської соціал-демократії. Акцент ставився на першому завданні як передумові другого. Відродження національної державності Винниченко, слідом за Грушевським, вважав найбільш доцільним починати зі створення широкої національно-територіальної автономії України в складі демократичної федеративної Російської республіки. 
 
Такі теоретичні розрахунки пояснюють зволікання і непослідовність діячів Центральної Ради в здійсненні соціально-економічних перетворень, наївну недооцінку централізованого управління, регулярної армії і т.д.  
 
«Революційна демократія», за Винниченком, не терпить насильства. Він вважав передчасним курс більшовиків на соціалістичну революцію, а їх ідею диктатури пролетаріату — непридатною в селянській Україні. Водночас у Декларації Директорії 1918 р. проголошувалося: влада в УНР повинна належати класам трудящим — «робітництву й селянству, ... класи не трудові, експлуататорські не мають права голосу в порядкуванні державою». Такий ідеал «державного соціалізму» виключав верховенство права, прав і свобод людини в державі. Час розсіяв ілюзії Винниченко і відносно «демократичної федерації» у радянській Росії. Однак його всі роки не полишала віра у світле майбутнє України, у неминучий розпад СРСР 
 
Лише після Другої світової війни, за два роки до смерті, він написав твір «Заповіт борцям за визволення», в якому відобразив еволюцію своїх політичних поглядів на засоби й методи боротьби за незалежність України. Стисло їх можна викласти у двох політичних заповідях В. Винниченка. 
 
Перша заповідь полягає в тому, що незалежну Україну слід творити в Україні, а не поза її межами: Допомоги в боротьбі за національне визволення українського народу, вважав Винниченко, слід шукати не в зовнішніх силах, а в українському народі, йдучи назустріч його соціально-політичним прагненням.  
 
Друга заповідь цієї книги — необхідність орієнтації на розв´язання національно-державного питання України не через війну, а через мир, зближення протилежних соціальних систем. 
 
Філософсько-політична теорія В. Винниченка ґрунтувалася на його соціально-політичній програмі колектократії — системи всебічної (духовної, правової, фізичної й матеріальної, внутрішньої) гармонії між людьми планети. З цих позицій він розглядав перспективи розвитку капіталізму і соціалізму, проблеми їх відносин. Різні політичні системи, на його думку, не повинні ворогувати, а мусять порозумітися політично і зблизитися економічно шляхом докорінної реорганізації господарства. Ці думки В. Винниченка багато в чому збігаються з ідеями представників теорії конвергенції (Дж. Гелбрейт, П. Сорокін, Я. Гінберген, Р. Арон, А. Сахаров та ін.).