Соціальна-економічна політика Мазепи

2.3. Гетьман Мазепа і  духовне життя України

Не менш важливий, як у  царині матеріальної культури, був  вклад гетьмана Мазепи в духове життя  України-Гетьманщини, що саме за його гетьманування  досягає особливого піднесення, напруження та розцвіту, і то у всіх галузях  української культури – в освіті, науці, літературі, мистецтві, – і світ мазепинського ренесансу ще довго світив у сутінках московського панування над Україною після Полтавської катастрофи й поразки політичних планів Мазепи.

Мазепинська доба, однак, не прийшла на порожнє місце. Часи Руїни, що так страшно спустошили матеріальне життя України і, безперечно, наробили чимало шкоди і в сфері культурного розвитку, все ж не спроможні були вгасити того великого національно-культурного вогню, що був запалений революцією Хмельницького й відродженням української державності. Духове життя України в добу Руїни не тільки не завмирає, а виявляє гідну подиву активність і творчу наснагу, зокрема в царині науки, філософії (й теології), літератури, політики – менше в царині освіти та мистецтва, що з природи речей вимагали і більших матеріальних засобів, і більш спокійних умов для свого нормального розвитку.

Немає сумніву, що певний вплив  на це пожвавлення українського культурного  життя в добу Руїни мала саме ця Руїна, руйнація Української держави, створеної Хмельниччиною, але захитаної  політичними усобицями й роздертої  між Польщею й Московщиною (після  Андрусівської угоди 1667 р.), а згодом ще й Туреччиною та Кримом (після  Бучацької угоди 1672 р. й Бахчисарайської  угоди 1681 р.). В часи руйнації матеріальних підвалин людського життя, думка  людини, а надто ж думка інтелектуаліста – дослідника, вченого, філософа, поета, природно, звертається до   джерел буття, шукаючи там причин тих страшних, сумних і жалюгідних подій, що відбувалися перед його очима, а нерідко торкалися й його самого, наражаючи на нужду й біду. І в творчій думці та уяві виникають картини минулого і візії майбутнього, того, що було, й того, що мусить бути [23].

Був ще один чинник, що впливав  на українське духовне життя доби Руїни. Політичні події, а зокрема  перенесення осередку Української  держави на Лівобережжя на довгий час ізолювали українську культуру від її західних родичів та знайомих, і поставили віч-на-віч зі східнім  політичним та культурним світом. Московська політична домінація перед очима  київських і чернігівських інтелектуалістів (там були головні українські культурні  осередки тої доби) була фактом, що мав  свій вплив на їхню уяву і думку, формуючи там певні москвофільські (в дусі російської імперіальности) думки і концепції, або викликаючи почуття ідейного спротиву московській навалі на відроджене Хмельниччиною українське державне й культурне життя, або іноді навіть створюючи своєрідну, майже неймовірну, а тому й мало зрозумілу для пас, синтезу всіх цих думок, концепцій і почувань. А втім, московські впливи і українські контрвпливи, як реакція на них, були не одинокі. Залишалися ще поважні польські впливи (навіть на Лівобережжі) й де-не-де пробивалися впливи турецько-татарського світу, майже зовсім, на жаль, не досліджені.

Це ідейне (й ідейно-політичне) напруження українського духового життя  в добу Руїни мало особливе значення і вплив на розвиток української  культури мазепинської доби. Воно створювало відповідний духовий клімат, розбурхувало почуття й думки, стимулювало природну реакцію національного духу на чужі й ворожі йому події, явища, впливи. Саме в цій атмосфері духового та ідейного хвилювання, збурення й навіть бурі зароджувалися ті ідейні та культурні вартості, які потім, у відповідний час, за сприятливих умов матеріального добробуту й політичного спокою та стабільності,   за гетьманування Самойловича (1680-ті роки) і особливо Мазепи, розцвіли таким рясним і барвистим цвітом.

Але жадних реальних цінностей  доба Руїни створити, звичайно, не могла. Культурна творчість для свого  завершення й народження тривалих пам'яток людського духу вимагає певного  спокою й добробуту. В постійній  тривозі за своє життя, серед біди і злиднів, без матеріальної бази й певної незалежності від буденних турбот життя творчий процес не може знайти свого завершення, втілення в камені будов, на полотні картин, у друку та оздобах книги, в нотах музики і пісні – в усіх тих пам'ятниках людського духу, що переживають своїх творців і свою епоху й живуть своїм власним життям у просторах вічності, формуючи духовно наступні покоління.

Доба Мазепи вперше давала можливість українській культурній творчості пореволюційної доби знайти своє завершення й реальне втілення, створити свій власний стиль. Не можна  сказати, що ці можливості були ідеальні чи навіть цілком задовільні, що українська культура в часи Мазепи здобула якнайсприятливіші  умови для свого розвитку, як це часто-густо перебільшується в  сучасній історичній публіцистиці, тій  добі присвяченій, яка мало різниться  своїм змістом і тоном, а головне – своїми суперлятивами від панегіриків кінця XVII – початку XVIII ст. Ні, доба була бурхлива, вогнем і мечем позначена, умовний культурного життя були досить суворі – "внеуду брані, внутрьуду страхи", як казали сучасники, – і творити нові культурні вартості було нелегко. Й коли вони все ж творилися, а світ, запалений в них їхніми творцями, світив і промінював на цілі покоління, й ми з повним правом називаємо ті часи "добою мазепинського ренесансу", то українська культура завдячує цим насамперед творцям і меценатам тих пам'яток, серед яких, безперечно, чільне місце належить самому гетьманові Іванові Мазепі.

В особі гетьмана Мазепи була щаслива сполука творця, активного  учасника культурного процесу   і його мецената – багатого, могутнього і щедрого. Культура взагалі, а мистецтво зокрема завжди займали важливе місце в душі Мазепи, натури поетичної і разом з тим схильної до філософічної синтези. Мазепа був непересічний поет, і в палкій політичній поезії його "Думи" кожна думка проникнута глибоким чуттям і високим пафосом, а в поетичній прозі його листів до Мотрі Кочубей майже в кожному рядку не тільки відчувається, але й чується пісенна ритміка, увінчана нерідко навіть віршовою римою. Він кохався у слові – і в промові політика, і в товариській розмові, і в листуванні – чи то приватному, чи навіть офіційному. Він любив музику і спів (Гетьман мав свою капелу) і якщо сам не був музикою (хоч на це є вказівки) чи співаком, він мав дані для того, щоб ним бути: мабуть, жадна муза мистецтва не була йому чужа. А головне – йому властиве було почуття краси, яку він тонко відчував і пристрасно любив і в камені монументальних будов, і в металі старовинної зброї, і в діамантах гетьманських клейнодів, і в шкірі мистецької оправи книги, і в пергаменті історичного документа.

Але насамперед гетьман Мазепа був великим меценатом – щедрим Добродієм усіх визначних культурних починів і будов на Україні. Меценатство було старою українською традицією і навіть за тих бурхливих часів не було рідким явищем. Цікаво, що й люди, які мали загальну опінію ощадливих, а то й просто скнарів, як, наприклад, гетьман Самойлович чи полковник чернігівський Борковський, не шкодували ні грошей, ні часу, ні уваги для будови та оздоби церков. Але розмах і розміри меценатства Мазепи вражають навіть нас, а сучасники були справді захоплені ним.

Справді важко перелічити всі церкви й монастирі, фундовані, збудовані, перебудовані, оздоблені Мазепою. Монастирі – київські (Печерська лавра,   Пустинно-Миколаївський, Братський Богоявленський, Кирилівський, Золотоверхо-Михайлівський, Межигірський), Чернігівський Троїцько-Іллінський, Лубенський Мгарський, Прилуцький Густинський, Батуринський Крупицький, Глухівський Петропавлівський, Домницький, Макошинський, Бахмацький, Каменський, Любецький, кафедральні собори в Києві (св. Софія), Переяславі, Чернігові, церкви в Батурині, в Дігтярях, навіть у деяких селах, а поза межами України – у Вільні, у Рильську і в країнах Православного Сходу – мали в гетьмані Мазепі свого великого добродія. Навіть вороги (Петро І) визнавали, що Мазепа "великой строитель был святым церквам". На відміну від своїх сучасників – володарів Західної Європи, що будували багато палаців і мало соборів, гетьман Мазепа, навпаки, будував переважно церкви або публічні будови (приміром, будинок Київської академії) [23].

Ще важче подати докладний  реєстр усього того багатства й великого мистецтва, у вигляді ікон, хрестів, чаш та іншого начиння, митр, риз, дзвонів, богослужбових книг, зроблених, оправлених, оздоблених у золоті, сріблі, дорогоцінному  чи коштовному камінні, парчі, оксамиті, брокаті, шовку, що ним Гетьман щедро обдаровував православні святині не лише України, але й інших країн Сходу і Заходу. А вже зовсім неможливо вичислити донації й дотації Мазепи церковним і світським інституціям – храмам, колегіям, шпиталям тощо. Це були величезні суми – не тільки як на той час. На самі будови та оздобу Києво-Печерської лаври Мазепа, за його власними словами, видав більше ніж мільйон (золотих).

Хоч гетьман Мазепа як меценат  української культури не має собі рівних в історії гетьманської України, але не можна забувати, що в ті часи чимало інших представників  старшинської аристократії були визначними фундаторами й донаторами церков та монастирів. Досить згадати, наприклад, імена В. Борковського (Чернігів), М. Миклашевського (Київ, Глухів), В. Кочубея (Київ), К. Мокієвського (Київ), П. Герцика (Київ), І. Мировича (Переяслав), І. Іскри (Полтава), Д. Горленка (Густинський монастир), М. Бороховича, Лизогубів (Чернігів), Гамаліїв та інших діячів   мазепинської України.

Велике культурне піднесення України-Гетьманщини в кінці XVII – на початку XVIII ст. було б неможливе без активної участи і допомоги української церкви, а зокрема без тої гармонійної співпраці, яка весь час була в стосунках її й гетьмана Мазепи. Слушно каже Крупницький, що "ніхто з гетьманів не грав такої ролі в житті української Православної Церкви, як Мазепа". Глибокі і давні зв'язки в'язали гетьмана Мазепу з українською церквою. Мазепа був віруючий християнин і відданий син православної церкви. Його мати була ігуменею; його сестра й племінниця – черницями. Як голова Української держави, Гетьман добре розумів величезне політичне й культурне значення церкви й був її могутнім оборонцем і добродієм. Ідея гармонії церкви й держави завжди була близька серцеві Мазепи.

Хоч основні церковно-політичні  проблеми України були розв'язані  ще за Самойловича, коли українська церква опинилася під зверхністю московського патріарха (1686 р.), але залишалося ще багато нез'ясованих питань, не кажучи вже про поточні справи церковної  організації й церковної політики. Гетьман Мазепа, шануючи права  церкви й незалежність її від світської  влади і не втручаючись в її внутрішнє життя, міг лише посередньо брати участь у цих справах. Проте  він завжди сприяє інтересам церкви й допомагає їй в її потребах, а зокрема боронить її права і  привілеї супроти централізованої  та русифікаційної політики московського патріархату в кінці XVII ст. Не маючи  змоги змінити загальний статус української церкви, Гетьман повністю зберігає за собою вплив на заміщення  церковних посад і падання  церковних бенефіцій, а також  підтримує ті реформи, що мали на увазі  піднести значення, силу, добробут та авторитет  української церкви. Більше того. Шляхом рекомендації українських кандидатів на вищі ієрархічні та учбові посади в  московській церкві (як у центрі її, так і на далеких окраїнах, зокрема в Сибіру), Мазепа   намагався зберегти за українським  духовенством і взагалі за Україною провід церковного та культурного життя  цілої Східної Європи й російського  Сходу. Нарешті Мазепа дуже сприяв – правом і матеріально – діяльності тих освітніх інституцій та добродійних закладів, які провадила й утримувала церква [23].

Найбільш вражає в часи Мазепи розвиток образотворчого мистецтва, головне архітектури. Цей розвиток почався ще за гетьманування Самойловича. На думку В. Модзалевського, гетьман Самойлович став "одним з перших провідників в наше мистецтво нових ідей..." Найголовніше те, що Самойлович був не одинокий. У своїй культурній діяльності він мав повну підтримку з боку інших державних, а також церковних діячів, як, наприклад, полковник чернігівський (згодом генеральний обозний) Василь Дунин-Борковський, архієпископ чернігівський Лазар Баранович, ігумен Лубенського Мгарського монастиря Макарій Русинович та інші. Серед них, безперечно, був і найближчий помічник та дорадник Самойловича – генеральний осавул Іван Мазепа. Мазепинська доба залишила низку монументальних, прекрасних будов, які, можна сказати, змінили архітектурне обличчя України. У Києві, Чернігові, Переяславі і в багатьох інших місцевостях України-Гетьманщини, за ініціативою, коштом і мистецьким хистом та смаком гетьмана Мазепи, було збудовано або перебудовано низку величних церков.

В добу Мазепи відроджується  Київ як духовий центр України – і то не лише в рамцях козацько-гетьманської держави, а значення та вплив його, як це було за часів Петра Могили, поширюється далеко на схід і південь, в країнах Східної Європи і Православного Сходу. Головним культурно-науковим осередком Києва і всієї України знову стає Могилянська колегія, яка щасливо пережила скрутні часи Руїни. Зміцнення української державності в останній чверті XVII ст. створювало для Колегії відповідну матеріальну базу, а відновлення культурних зв'язків із Заходом і відкриття широкого поля культурної діяльності на Сході допомагало Колегії скупчувати видатні професорські сили, що здебільшого здобули підготовку в університетах Західної Європи,   і притягувало до неї широкі маси студіюючої молоді. Імення Варлаама Ясинського, Йоасафа Кроковського, Стефана Яворського, Теофана Прокоповича (1681-1736), мабуть, найвизначні­шого вченого-енциклопедиста (теологія, філософія, література, історія, математика, астрономія тощо) тогочасної України, що вперше почав викладати в Києві фізику (теоретичну) й математичні науки 100, та інших професорів Колегії свідчать про високий науковий рівень її навчання. Року 1690 в Колегії було запроваджено повний курс теології, року 1694 (царська грамота з 21 січня 1694 р.) вона дістала фактично права Академії і внутрішню автономію, а року 1701 (царська грамота з 7 жовтня 1701 р.) була офіційно визнана Академією.

Могиляно-Мазепинська академія була не єдиним високим учбовим закладом на Гетьманщині. Поруч з нею, під опікою й з допомогою гетьмана Мазепи, з'являється року 1700 і починає швидко зростати новий академічний осередок – Чернігівська колегія. Вона містилася при Борисоглібському монастирі й спочатку мала три класи – інфіми, граматики й синтакси, а з 1705 р., коли вона була вже в ширшому приміщенні, – шість клас ("училищ"), отже, ще аналогії, піїтики й риторики, що, властиво, закінчувала звичайний курс колегіальної науки. З повним правом Антоній Стаховський, префект Колегії, присвятив видане в Чернігові 1705 р. "Зерцало от писанія Божественного" (перше видання) гетьманові Мазепі, як меценатові чернігівських святинь і великому добродієві Колегії, що згодом (у 1730-х роках) неофіційно звалася "Академією Чернігівською" [23].

Передбачалося також завести  школу колегіального типу й при  новій єпископській кафедрі у  Переяславі, й, мабуть, лише події 1708-1709 рр. відсунули цю справу на майбутнє.

Поширюючи високу освіту на Україні і створюючи для цього  якнайсприятливіші умови, гетьман  Мазепа зовсім не мав наміру ізолювати  українську молодь од західноєвропейської  науки.

З діяльністю київського й  почасти чернігівського академічних  осередків безпосередньо пов'язаний розквіт української науки та літератури мазепинської доби. Поруч з академічними курсами (підручниками) теології, філософії,   піїтики (поетики), риторики, діалектики тощо, з'являються такі монументальні твори, як богословський трактат Адама Зернікав "De processione Spiritus Sancti" (Батурин, 1682) 105, як вінець української гагіографії – "Четьї-Минеї" Дмитра Туптала (1684-1705), праці Стефана Яворського, Теофана Прокоповича, Іоана Максимовича та інших учених теологів і філософів того часу.