Особливості територіально-політичного устрою Гетьманщини

Особливості територіально-політичного  устрою Гетьманщини 

Територія Гетьманщини наприкінці XVII ст. охоплювала Лівобережну Україну  та Київ з навколишньою місцевістю. Хоча п'ять слобідських полків очолювала  полкова й сотенна старшина, але  політично-адміністративну владу  у Слобожанщині в основному здійснював від імені царського уряду  воєвода Бєлгорода.

 До травня 1686 р. Запорозька  Січ підпорядковувалась адміністрації  Польщі та Росії, воля гетьмана до уваги не бралася. За договором про «Вічний мир від 1686 р., Польща відмовилася від протекторату над Січчю.

 Від середини XVII ст. і  до 80-х років XVIII ст. на Гетьманщині  й до 1765 р. на Слобожанщині зберігалися особливі збройні сили — козацьке військо. Найбільшу групу становили «городові» козаки, тобто ті, що проживали в населених пунктах. Кількість їх протягом другої половини XVII — XVIII ст. була різною: формально — від 20 до ЗО тисяч, фактично — до 55—89 тисяч.

 В 70-ті роки XVII ст. були  сформовані «охотницькі» (наймані)  полки, які використовували переважно  для придушення народних виступів.

 У липні 1765 р. маніфестом  Катерини II замість розформованих  слобідських полків були створені  чотири гусарських та один  уланський полки. 

 Тогочасна Гетьманщина  була старшинсько-козацькою республікою,  в якій старшина й козацтво  становили елітарну верхівку, що користувалася привілеями й перевагами республіканського правління. На думку деяких учених, вона стала своєрідним сплавом людей Речі Посполитої та сотенно-полкової системи козацької армії. Військовий характер держави зберігався майже до кінця XVIII ст., породжуючи численні проблеми.

 Хоча національні державні  інститути у формі гетьманського  уряду і полково-сотенного адміністративного  устрою існували з 1663 по 1714 рік (з перервами) і на Правобережній Україні, але прерогативи гетьманського уряду у підросійській Україні були значно ширшими й ефективнішими. Польська влада фактично не визнавала автономних прав правобережних гетьманів українського козацтва на території Волині, Київщини й Поділля.

 Територія Української  козацької держави з другої  половини XVII ст. на заході межувала  з Річчю Посполитою по Дніпру, починаючи від порогів і доходячи до низинної течії р. Сак. Орель окреслювала південну межу краю, а північно-західний рубіж володінь Війська Запорозького і Польщі простягався вгору по Дніпру до Чигирина, звідти до Чорного лісу.

 В окремі періоди  кордони змінювалися: наприклад,  у 1713 р. внаслідок російсько-турецького  договору про мир південний кордон Туреччини пройшов між річками Орель і Самара. Крім того, навіть у 1745 р. Колегія іноземних справ Росії визнала, що державні кордони з Польщею остаточно не встановлені.

 Суттєвим було й  те, що до 1754 р. існували внутрішні  кордони між власне Росією та Гетьманатом.

Наступ на політичну автономію  України. Правління гетьмана Івана Мазепи

Російський абсолютизм не міг змиритися з існуванням на території Лівобережної України  демократичних традицій військово-козацької  системи, зміцненням та розширенням  елементів Магдебурзького права. Тому неминучість ліквідації цих соціально-політичних інституцій і запровадження загальноімперських норм було лише питанням часу. Однак цей процес тривав значний історичний період.

 За умовами «Вічного  миру», укладеного між Польщею  та Росією у 1686 р., Москва зберегла за собою Лівобережжя, Київ з округою. Правобережжя відійшло до Речі Посполитої, яка пообіцяла не заселяти середньої Київщини польськими колоністами.

 Російська влада ще  до виборів гетьманом І. Мазепи (липень 1687 р.) ревізувала автономні  устої Гетьманату. До Глухівських  статей 1672 р. долучилися нові обмеження:  тепер не тільки гетьмана, але й старшину не можна було зняти з посад без дозволу царського уряду. Водночас, реалізуючи намагання старшини стати спадково-привілейованим станом, Москва підтвердила права на маєтки, одержані старшиною, звільнила її від податків на утримання війська, відмежувала козацький стан від міщан та селян. Коломацькі статті (міждержавний договір, укладений 1687 р. на р. Коломаці (тепер — Харківська область) між новообраним гетьманом І. Мазепою й козацькою старшиною, з одного боку, та Москвою — з іншого вперше заперечували державність України, але завдяки І. Мазепі цей пункт повністю не був реалізований.

 Мазепа Іван (бл. 1639—1709) — гетьман України, політичний  діяч і дипломат. Народився на  Київщині в шляхетській українській  родині. Освіту здобув у Києво-Могилянській  академії, згодом — у Варшаві  в єзуїтській колегії. Кілька  років жив за кордоном —  у Німеччині, Франції, Італії, Нідерландах, де вивчав дипломатію, військову справу та мови. У  1659—1663 рр. був на службі при дворі короля Польщі, виконуючи дипломатичні доручення. В Україну повернувся у 1663 р., а в 1669 р. став командиром особистої охорони гетьмана П. Дорошенка. У 1682 р. призначений генеральним осавулом при лівобережному гетьмані І. Самойловичу У 1687 р. на раді старшин його обрали гетьманом України. На по-чатках свого гетьманства зумів здобути прихильність московського царя Петра 1 та його двору Проте дбав про збереження у Гетьманщині прав і вольностей. Здійснював політику об'єднання українських земель на основі станової держави західноєвропейського зразка з одночасним збереженням традиційного козацького устрою. Дбав про інтереси козацької та аристократичної верхівки, що викликало невдоволення у нижчих верств населення. Незадо-волений політикою московських можновладців, потайки шукав союзу з Річчю Посполитою та Швецією, сподіваючись з їх допомогою відновити незалежність України від Московщини. При цьому жорстоко розправлявся з політичними конкурентами з числа козацьких ватажків. Після поразки шведсько-українського війська у Полтавській битві (1709) разом зі шведським королем Карпом XII відступив у землі, контрольовані турками. Помер у 1709 р. в передмісті Бендер. Похований у Святогорському монастирі румунського міста Галаца.

 Період правління І.  Мазепи був не простим для  українського суспільства. Бюрократ  і дипломат за характером, він  намагався підтримувати добрі стосунки з Петром І та структурами московського уряду. У внутрішній політиці придушував будь-які вияви козацького «вільнодумства» й водночас зміцнював кріпосницькі домагання старшини, її станові права. При Мазепі процес знищення автономії України і форм виборного козацького правління набирав темпів.

 Соціальна політика Мазепи, що насамперед враховувала інтереси старшини (хоча він намагався обмежити її апетити), не давала йому змоги розраховувати на масову підтримку українського населення в 1708 р., коли він змінив політичну орієнтацію. Напевне, мав рацію М. Грушевський, коли писав, що в народних масах Мазепа не мав популярності, його вважали в Україні панським гетьманом, старшинським вірним прислужником московського уряду, пильним виконавцем царських указів, що так важко падали на Гетьманщину.

 І. Мазепа, як зазначав  М. Брайчевський, реально служив  реставрації феодально-кріпосницьких  порядків у краї. Як відомо, земельна власність старшин існувала у формі рангових (гетьманські та царські пожалування, надані на період перебування на певній посаді) та приватних володінь. Дедалі виразнішою ставала тенденція перетворення тимчасових (рангових) фільварків на постійні. Генеральні й полкові старшини ставали власниками великих латифундій. Існували також козацькі й селянські господарства по 50—80 десятин, в яких було по 20—30, а то й більше голів великої рогатої худоби. Збільшувалася земельна власність православних монастирів: на початку XVIII ст. їм в Гетьманщині належало майже 300 сіл та хуторів. Старшина, шляхта й монастирська влада різними способами перетворювали козаків на своїх підданих. Цей процес подекуди супроводжувався насильством і зловживаннями. Поглиблювалась майнова нерівність серед козацтва, а 1698 р. вона була узаконена: козаків розділили залежно від майнового стану на виборних (несли військову службу) і підпомічників (надавали допомогу виборним при спорядженні їх на службу).

 Становище старшин  особливо зміцнилося на початку  XVIII ст. Реформи у сфері судочинства  та податків (за Мазепи податок  з волоки становив у середньому 1 крб. 20 коп. щорічно, а після нього — 2 крб. 88 коп.), опора на еліту свідчили про намір гетьмана створити в Україні прошарок національної аристократії, щоб за й підтримки зберегти оптимальний рівень автономії у складі Російської держави. Свої повноваження І. Мазепа захищав всіма засобами, в тому числі вдавався й до каральних експедицій, провокацій, страт, зближення із царем та його вельможами. Багато уваги доводилось приділяти запорожцям, які іменували гетьмана «вітчимом України». Наприкінці 1689 р. серед них зміцніла група козаків та старшин з пропольською орієнтацією. Гетьману вдалося з допомогою агентурної розвідки перехопити делегацію січовиків, яка прямувала до польського короля. На прохання І. Мазепи Петро І припинив постачання до Січі хліба й зброї, сукна та свинцю. Однак уже в травні 1690 р. запорожці били татар, допомагаючи Польщі, а протягом 1691—1693 рр. на службу до короля перейшло до 2 тис. козаків. Тоді гетьман змінив тактику й домігся, щоб січовикам цар сплатив борги одразу за два роки.

 Вербуючи прихильників, Мазепа своєчасно й щедро виплачував козакам кінних полків гроші, сердюкам (гвардії) — одяг та платню. На відміну від І. Брюхо-вецького, який хотів відокремити державні фінанси від гетьманського майна і передати перші під контроль царя, І. Мазепа об'єднав державні й гетьманські фінанси.

 Не сприяв підвищенню авторитету гетвмана його конфлікт з організатором визвольного руху на Правобережжі Семеном Палієм. Якщо Палій уособлював демократичну ідею суспільно-політичного ладу в Україні, то Мазепа — аристократично-панську. Не підтримували гетьмана й міщани, які постійно скаржилися на сваволю козацької старшини саме Петру І. Проти Мазепи працював і релігійний чинник, бо, знаючи про його службу при дворі польського короля, українська людність вірила чуткам про те, що гетьман — таємний католик. Незважаючи на те, що він пожертвував на будівництво й реконструкцію церков, монастирів, забезпечення колегіумів, допомогу спудеям величезні особисті кошти: більше мільйона золотих дукатів та мільйон злотих, 186 тис. крб.

 Ознайомившись з принципами  державного будівництва у Франції, Голландії, Італії, Німеччині, Мазепа став прихильником саме європейських засад державності, які тогочасне українське суспільство сприйняти не могло. Гетьман зробив ставку на «Лева півночі» — шведського короля Карла XII, бо з ним шукали союзу Англія, Франція, він був «Александром Македонським XVIII ст.», але цей вибір виявився не раціональним.

 Саме за Мазепи Росія  почала максимально використовувати  продуктивні сили, військовий потенціал  України для задоволення власне  російських, імперських апетитів. Посилилися  спроби русифікації населення,  особливо верхівки: гетьман і  старшина повинні були всіляко пропагувати змішані шлюби українок з росіянами, в офіційних установах російська мова почала витісняти українську, у важкому становищі перебувало національне книгодрукування.

 Майже щорічно російські  війська здійснювали походи в  напрямі Кримського півострова, бо Росія намагалася закріпитися  на Чорному морі. Мазепа теж  посилав козаків у такі походи, але вони воювали неохоче, розуміючи,  що після захоплення Криму  потреба в Запорозькій Січі та реєстровому козацтві зникне.

 З початком у 1700 р. російсько-шведської війни козацькі полки регулярно посилали на поля боїв у Балтії та Польщі. Нерідко їх підпорядковували офіцерам-іноземцям, які зверхньо ставилися до козаків, не звертали уваги на значні втрати в боях з вишколеними й краще озброєними шведськими військами. Козаки потерпали також від незвичного клімату, хвороб, незадовільного матеріального забезпечення.

 Війна вимагала величезних  коштів, тому гетьманська адміністрація  постійно запроваджувала нові  податки, а це збільшувало соціальну  напруженість в суспільстві. Люди  втікали на підпорядковану Січі територію, багато їх знайшло притулок на Правобережжі. Частина гетьманської старшини, невдоволена політикою Мазепи, слала на нього доноси до Москви. Але цар не йняв їм віри. Водночас Петро І виношував плани ліквідації козацьких полків, призначив князя О. Меншикова головнокомандувачем російськими та українськими загонами в Гетьман-наступ на політичну автономію України. Правління гетьмана Івана Мазепи 141

 щині на випадок  наближення до неї шведської  армії. Російські чиновники почали  контролювати витрати на утримання  козацьких полків, було реквізовано  значну кількість гетьманської  артилерії. Цілком ймовірно, що на посаду гетьмана готували О. Меншикова, а клопоти царя щодо надання І. Мазепі титулу князя Священної Римської імперії були зумовлені бажанням «компенсувати» втрату ним булави.

 І. Мазепа та його  прихильники добре розуміли, що будь-який результат шведсько-російського суперництва матиме для Гетьманщини тяжкі наслідки. Тому після довгих роздумів було вирішено звільнитися від московської опіки, перейшовши під протекторат Швеції. Раптовий поворот Карла XII восени 1708 р. в Україну (замість очікуваного маршу в напрямку Москви) суттєво змінив плани І. Мазепи, який опинився перед важкою дилемою:

 залишитися вірним  царю чи приєднатися до військ  шведського монарха. Політичний  вибір гетьмана став для Петра  І неприємною несподіванкою, тому  московська влада застосувала  полярні методи поводження з  українським народом: з одного  боку, суворо карала російських військовослужбовців за наругу над жителями Гетьманщини, ліквідувала деякі статті оподаткування, з іншого — жорстоко карала та знищувала прихильників Мазепи.

 Назавжди перейнявшись  недовірою до козацької старшини, Петро І влітку 1709 р., відкинувши після перемоги в Полтавській битві обіцянки про збереження «козацьких прав і вольностей», призначив резидентів (наглядачів) при гетьманському дворі. Вони повинні були стежити за переміщенням запорожців на кордонах Гетьманщини, боротися з «мазепинською» агітацією, контролювати зовнішньополітичну діяльність гетьмана І. Скоропадського тощо. Ясно, що це був перший крок на шляху до ліквідації гетьманської посади взагалі, що й сталося у липні 1722 р. Згодом настала черга втручання російських представників у кадрову політику Гетьмана-ч'У» уніфікації українських державних порядків до російських зразків, примусової інтеграції господарства Лівобережної України до російського. З 1712 р. утримання розквартированих в Гетьманщині російських полків було покладене на українських платників податків. Розпорошена й роз'єднана українська еліта виявилася не здатною опиратися імперській політиці царизму. Виступ І. Мазепи та його прибічників лише на короткий час загальмував інкорпораційні процеси, які після його поразки розвивалися з новою силою.

 Інакше й не могло бути. Адже з такого важливого культурно-освітнього центру, яким була Києво-Могилянська академія, головним чином поширювалась консервативна, промосковська і промонархічна тенденція у розвитку політичної думки. Саме вони, а не національно-патріотичні й автономістичні ідеї з середовища, близького до козацької старшини, формували суспільну атмосферу.