Схема української історії Михайла Грушевського

У той час межа між вищеназваними групами селянства була ще досить умовною. Так, слуги, крім несення військової, «путної» чи «ординської» служби, платили різноманітні натуральні й грошові податки, косили сіно, ходили на толоку, гатили греблю тощо. До категорії слуг могли перевести тяглого селянина тощо. Також відносним був і поділ селян на «похожих» (особисто вільних) і «непохожих» (прикріплених до свого наділу). «Непохожий» міг покинути свого володаря, маючи когось, хто б заступив його й ніс відповідну службу, або ж продавши свою землю. Натомість «похожий» селянин, відсидівши десять років на чиїсь землі й не застерігши собі право виходу, міг бути його позбавлений.

Середньовічний корпоративний суспільний устрій наочно ілюструє життя українських міст Польської корони і Великого князівства Литовського. Протягом XIV–XVІІI ст. в містах Польщі та Литви складався окремий суспільний стан – міщани або містяни (з польс. mieszczanin), які переважно займалися ремісництвом і купецтвом. За соціальною структурою тогочасне міщанство поділяють на три групи: патриціат – міські багатії, які мали провід, середнє міщанство (бюргерство) та незаможне – плебс. Групи міщан різних національностей, віросповідання підлягали різним юрисдикціям (у євреїв у рамках їх громади – кагалу чи у вірмен).

Значна частина українських міст керувалась положеннями маґдебурзького права, на основі якого управління містом переходило з-під влади і суду феодалів до виборного маґістрату, очолюваного війтом. Вважається, що паралельно із німецькими колоністами, маґдебурзьке право ще за часів Галицько-Волинського королівства отримали міста Володимир-на-Волині (бл. 1324 р.) та Сянок (1339), в якому воно поширилося не лише на німецьки міщан, а на все населення міста. Одним з перших в Україні маґдебурзьке право прийшло в міста Закарпаття (з 1329 р. – Хуст, Вишкове, Тячів). Згодом таке право отримали: Львів (остаточно 1356 р.), Галич (1367), Кам’янець-на-Поділлі (1374), Берестя (1390), Дорогочин (1429), Стрий (1431), Кременець (1438), Житомир (1444), Мукачево (1445), Київ (1494), Луцьк (1497) та ін. З переходом українських земель під владу Польщі та Великого князівства Литовського, маґдебурзьке право надавали королі або великі князі. У XV–XVII ст. його отримала більшість міст України, в т. ч. Правобережної. Спершу воно було більш поширене в Литовсько-Руській державі, найменше – на Поділлі. У різний час маґдебурзьке право одержали Вінниця, Глухів, Дубно, Лубни, Козелець, Полтава, Стародуб, Чернігів та ін. Лубни перші на Лівобережжі одержали маґдебурзьке право у 1591 р.

Маґдебурзьким правом (від м. Маґдебурґ, Німеччина) визначають середньовічне міське право, за яким міста звільнялися від управління і суду великих земельних власників та створювали органи місцевого самоуправління. Воно закріплювало права міських станів – купців, міщан, ремісників, було юридичним виявом успіхів міського населення в боротьбі проти феодалів. Маґдебурзьке право встановлювало порядок виборів і функції органів міського самоврядування, суду, купецьких об’єднань, цехів, регулювало питання торгівлі, опіки, спадкування, визначало покарання за різні види злочинів тощо. Маґдебурзьке право активно поширювалося на територію Білорусі та України з Чехії, Угорщини, Польщі, Литви, у яких воно було значно розповсюджене протягом XIІІ–XVIІІ століть.

З проголошенням автономії Карпатської України Гітлер майстерно використовує українське питання як засіб тиску і шантажу у відносинах не тільки з противниками, а й із потенціальними союзниками У цей період в Німеччині, очевидно, не лише з пропагандистською метою вивчається питання про створення "Великої України". Однак про нацистські плани щодо України більше й охочіше говорили на Заході, ніж у самій Німеччині, ніби вказуючи напрямок основного удару. Протягом останніх чотирьох місяців 1938 р. в англійських газетах і журналах з'явилося понад 900 статей і заміток на українські теми. Аналогічна картина спостерігалася й у Франції. Лише у грудні 1938 р. в Парижі та багатьох провінційних містах було опубліковано понад 300 великих газетних і журнальних статей про Україну. Характерно, що західна преса подавала "українські" плани Німеччини як вирішену справу. За цих обставин позиція Гітлера була надзвичайно обережною: зваживши всі "за" і "проти", він обрав роль арбітра у вирішенні долі українських земель, що належали Чехословаччині. 2 листопада 1938 р за рішенням німецько-італійського арбітражу у Відні Карпатська Україна мусила віддати Угорщині 1856 км. кв. своєї території з населенням 180 тис. жителів, куди входили два найбільші міста: столиця Ужгород і Мукачеве. Це рішення було своєрідним авансом Угорщині, яку Німеччина намагалася перетворити на свого сателіта. Водночас, зберігши Карпатську Україну, Гітлер залишив у своєму активі серйозні засоби тиску не тільки на Угорщину, яка не отримала всього, чого бажала, а й на Польщу та СРСР, за рахунок територій яких могла з часом бути створена "Велика Україна". Така політика вимагала зміцнення позицій Німеччини у Закарпатті. Ще до віденського арбітражу 26 жовтня 1938 р. за рекомендацією Берліна уряд Чехословаччини усунув із посади прем'єр-міністра Бродія, який виступав за приєднання Закарпаття до Угорщини. Новим прем'єр-міністром став доктор теології А. Волошин.

 12 лютого 1939 р. відбулися вибори до сейму Карпатської України. У них взяли участь 92,5% населення, з них 92,4% проголосували за Українське національне об'єднання (УНО), яке очолював А. Волошин. Ще у вересні 1938 р. в Ужгороді було створено Українську національну оборону, яка після Віденського арбітражу вже у Хусті була реорганізована у "Карпатську Січ", очолювану Д. Климпушем. Січові гарнізони було створено в Королеві, Іршаві, Ставному, Перечині. Проте, незважаючи на існування таких атрибутів влади, як сейм і армія, державність Карпатської України була, як казав Гітлер, "нежиттєздатною", бо вона спиралася не на власну міць, а на нетривкий баланс політичних сил у Європі.

Зміна на рубежі 1938—1939 рр. акцентів у зовнішньополітичному курсі Німеччини призвела до падіння влади у Хусті. Вона була зумовлена, очевидно, тим, що Гітлер, пам'ятаючи уроки Першої світової війни, вирішив не ризикувати і не вести війни на два фронти. Тому було зроблено ставку на встановлення "нового порядку у відносинах на Заході", яке відсувало здійснення планів на Сході і проектів, що стосувалися України, зокрема, на більш пізній час.

Відхід від ідеї створення "Великої України" і взагалі від східної орієнтації демонструвався Німеччиною досить чітко. 6 березня 1939 р. Гітлер вирішив остаточно ліквідувати Чехословаччину, окупувавши Богемію і Моравію і давши дозвіл на окупацію Угорщиною Карпатської України,

У ніч з 13 на 14 березня 1939 р. угорська армія розпочала воєнні операції в районі Мукачево. Прем'єр А. Волошин віддав наказ видати резервну зброю Карпатській січі. Після зіткнень із чеськими військами під командуванням генерала Прхала, що намагалися роззброїти карпатоукраїнські війська, "Карпатська січ" бере під контроль територію країни, хоча в цей час угорські війська вже захопили перші українські села: Підгірний, Кольчино і Коропець. За цих обставин А. Волошин через Хустське радіо проголошує самостійність Карпатської України, направивши до Берліна телеграму, у якій зазначалося, що самостійність проголошується "під охороною Рейху". У відповідь Німеччина не тільки відмовила у підтримці, а й порадила не чинити опору угорським військам.

У такій критичній ситуації 15 березня о 15 годині розпочав роботу сейм Карпатської України. Він офіційно проголосив незалежність Карпатської України, обрав президентом А. Волошина, прийняв конституційний закон із 8 статей, у якому законодавчо закріплено синьо-жовтий прапор, герб, що містив тризуб, національний гімн "Ще не вмерла Україна", українську мову було проголошено державною.