Кирило Григорович Розумовський (1728-1803)

   Отже, сценарій “обрання”  гетьмана, розроблений і санкціонований  у Петербурзі, почав втілюватися  у життя. Його режисером-постановником  в Україні став спеціальний царський посланець граф Гендріков, котрий прибув до Глухова з жалуваною грамотою на гетьманство. Заручившись повною підтримкою старшини, духовенства й козаків щодо бажаної кандидатури, він розпочав активну підготовку офіційної церемонії.

   У середині липня  1751 року новообраний гетьман К.  Розумовський із величезною свитою  прибув до Глухова, де йому  влаштували помпезну зустріч.  Нерозлучним супутником гетьмана  залишався Теплов, який прибув  із ним в Україну в чині  колезького радника. Незабаром  він очолив новостворену гетьманську  канцелярію і поступово прибрав  до своїх рук її адміністративну  діяльність. Користуючись необмеженим  довір'ям з боку гетьмана, Теплов  став негласним повелителем Лівобережної  України, що викликало невдоволення  матері гетьмана, старої Розумахи.

   К. Розумовський, як і попередні гетьмани, став найбільшим землевласником в Україні й одним із найбагатших поміщиків усієї Росії. Згідно з царським указом від 5 червня 1750 року йому дарувалися міста Батурин, Почеп і Ямпіль з повітами, значна частина Гадяцького замку з містечками й селами, а також чимало дворів з Шептаківської, Чеховської й Биковської волостей та інших маєтностей — загалом 10 107 дворів. Тоді ж у підпорядкування нового гетьмана, тобто “на уряд”, перейшли всі маєтності, що належали перед тим Д. Апостолу. Тільки у рангових володіннях К. Розумовського, що були мало не в усіх полках, перебувало 9 628 селянських дворів і бездвірних хат. Щоправда, це було вдвічі менше, ніж мали гетьмани Мазепа й Скоропадський (відповідно 19 654 і 19 882 двори). Власне, саме на це скаржився Розумовський в одному з своїх листів до Петербурга. Однак якщо врахувати володіння, подаровані йому царським урядом (тобто приватні), то навряд чи були в нього підстави для подібних скарг. Так, 1764 року, одразу після ліквідації гетьманства, К. Розумовському “пожаловали в потомство” до восьми тисяч дворів. Згідно з ревізією 1782 року в семи повітах Новгород-Сіверської губернії за К. Розумовський нараховувалося 74 177 кріпаків, а в російських губерніях — понад 45 тисяч (І. Мазепа, наприклад, мав у російських маєтках до 11 тисяч кріпаків).

   Маючи величезні прибутки, гетьман Розумовський значну увагу приділяв розширенню своєї глухівської резиденції, яка, за словами біографа родини Розумовських князя А. Васильчикова, була “миниатюрною копиею со двора петербургского”, а потім і батуринської. Зокрема, батуринський палац К. Розумовського являв собою величезний, як на той час, будинок, споруджений на петербурзький зразок. Кімнати гетьманського палацу прикрашали картини, оксамит, шовк, золотий посуд, безліч дзеркал, дорогі меблі, килими тощо. Тільки на утримання обслуговуючого персоналу, що складався з 261 чоловіка, щорічно витрачалося понад 60 тисяч карбованців. У гетьманському палаці в Глухові, а потім у Батурині був свій придворний штат: капелян, капельмейстер (усього понад 30 музикантів і співаків), сотник, конюший та ін. Козаки-бобровники, стрільці й пташники полювали на бобрів та всяку дичину, що йшла до столу гетьмана. Для охорони персони гетьмана й гетьманського прапора було утворено спеціальний кінний загін, члени якого вдягалися в зелені гусарські мундири. У гетьманському палаці постійно влаштовувалися бенкети, театральні вистави.

  Поступово родина Розумовських  встановила тісні стосунки, в тому числі й родинні (через шлюби), з багатьма старшинськими сім'ями. Зокрема, близькими родичами Розумовських стали Журмани, Жоравки, Кочубеї, Валькевичі, Апостоли, Ґалаґани та ін. Виконуючи бажання численних родичів, гетьман на підставі своїх універсалів (без царських указів) почав роздавати їм у володіння не лише окремі маєтності, але й цілі сотенні містечка з вільним населенням. Саме в цей час у гетьманських універсалах уперше з'явилося таке формулювання, як “в вечное и потомственное своє и наследников своих владение”. Зрозуміло, що представники старшини, і передусім численні родичі гетьмана, поспішали одержати вільні поселення, що подекуди ще збереглися. Щодо масштабів такого пограбування вільних маєтностей старшиною в період гетьманства К. Розумовського, то це можуть засвідчити наслідки офіційних ревізій 50-х — початку 60-х років XVIII століття. Так, за ревізією 1751 року із вільних маєтностей в усіх полках нараховувалося 2859 дворів і 26 бездвірних хат, в 1753 - відповідно 1723 і 1852, в 1764 - 963 і 367. Слід зазначити, що певна доля цих маєтностей дісталася й грузинським феодалам, котрі проживали в той час в Україні. Зокрема, на початку 50-х років за гетьманськими універсалами в чотирьох полках (Лубенському, Миргородському, Прилуцькому й Полтавському) їм було роздано 1113 дворів і 556 бездвірних хат.

   Після 1760 року гетьман під тиском феодалів спеціальним універсалом здійснив новий крок на шляху закріпачення українського селянства, заборонивши останньому переселятися на нові місця й забирати при цьому своє майно без письмового дозволу панів. У 1763 році цей універсал було підтверджено відповідним царським указом.

   К. Розумовський  почав призначати й полковників, хоча іще з часів Петра І такі призначення вважалися справою царського уряду. Немає сумніву і в тому, що під впливом гетьмана в Україні з'явився й царський указ від 13 січня 1752 року, який підтвердив усі попередні заборони щодо поширення на українців холопства з боку будь-кого. Новий указ у рішучій формі заборонив, “чтоб малоросиян никто, кто б какого звання и достоинства ни был... никакими образы в вечное холопство не укреплял... будет же кто на них хотя какие крепости и письма имеют, оным быть недействительными; а ежели кто от того времени дерзнет в противность оных указов с малороссиянами поступать, с теми будет учинено как явными преступниками и ослушниками указов...”.

   Без дозволу гетьмана  заборонялося арештовувати українців,  окрім карних злочинців. Щодо  цього показовим є розпорядження  К. Розумовського від 1760 року  про утворення при гетьмані особливої контори для прийому прохань, листів і документів.

   Подібна самостійність  українського гетьмана, який, незважаючи  на його близькість до імператриці,  розглядався не більше як один  із вищих чиновників Російської імперії, викликала невдоволення царського уряду й спонукала його до активного втручання у справи управління Гетьманщиною. Тож, уже в березні 1754 року, перебуваючи на той час у Москві, імператриця спеціальним указом заборонила гетьману самостійно призначати полковників до українських козацьких полків, залишивши за ним лише право його попередників — добирати кандидатів на цю посаду. Тоді ж офіційно було підтверджено становище, за яким українським гетьманам заборонялося вести самостійне листування з іноземними державами, а при гетьманах перебували російські радники-міністри. Відтак усе це безпосередньо стосувалося й К. Розумовського. Під особливо суворий нагляд були поставлені фінансові справи Гетьманщини. Указ від 1754 року вимагав, щоб гетьман надсилав до Петербурга докладні звіти щодо всіх прибутків і видатків. Розумовський просив звільнити його від подібного звітування, однак канцлер Воронцов повідомив, що імператриця категорично відхилила це клопотання й зобов'язала гетьмана неухильно виконувати царський указ. Того ж 1754 року з метою підірвати економічну незалежність гетьмана на Лівобережній Україні царським урядом були ліквідовані всі внутрішні митні збори, відомі як “індукта” та “евекта”. Тож увесь індуктивний збір, що припадав на долю гетьмана, у нього відібрали. Щоправда, трохи пізніше ця втрата частково компенсувалася у вигляді щорічної сплати К. Розумовському 50 тисяч карбованців з прибутків прикордонних митниць. Нарешті, на початку 1756 року вирішення всіх справ України-Гетьманщини було перенесено з Колегії закордонних справ до Сенату. І хоча це офіційно відбувалося за бажанням самого К. Розумовського, в якого на той час були складні особисті стосунки з головою російського уряду Бестужевим, відтоді факт безпосередньої підлеглості гетьмана вищій російській державній установі негативно впливав на його престиж. До того ж через деякий час додався й царський указ 1761 року про відокремлення від Гетьманщини і підпорядкування Сенату м. Києва. Об'єктивно це, по суті, були вже перші офіційні кроки царського уряду до остаточної ліквідації автономного ладу Лівобережної України. У посиленні централізаторської політики російського самодержавства щодо України-Гетьманщини в цей період, безперечно, відіграла роль й анонімна “Записка о Малой России”.

   Фактично паплюжачи  усі дії гетьманської адміністрації,  її автор намагався довести  необхідність радикальних змін  в Україні й зрівняння її  у правах з іншими на ціональними  околицями Російської імперії. При цьому чи ненайголовнішим об'єктом критики було існуюче на той час українське (“малоросійське”) право. Останнє кваліфікувалося ним “яко главный непорядок в Малой России”, оскільки “оно им вливает мнимую вольность и отличество от других верных подданных Ее Императорского Величества.,.”. Звідси випливала й теза (що незабаром лягла в основу позиції й самого царського уряду з даного питання), у якій, зокрема, йшлося: “Но права гражданские, касающиеся до свойства народа, управляемого самодержавним государем, яко в Статуте Литовском для республиканского правления учрежденные, весьма несвойственны уже стали и неприличны малороссийскому народу, в самодержавном владении пребывающему”. Питання, як бачимо, порушувалося, а згодом й вирішувалося досить однозначно — ніякої автономії України немає й не може бути.

Однак особисті позиції й  становище самого гетьмана К. Розумовського  на цей час залишалися досить міцними. Як і раніше, він користувався великою прихильністю імператриці Єлизавети. Часто приїжджаючи до Петербурга й Москви, він підтримував міцні зв'язки з багатьма найвищими царськими сановниками й вельможами. Саме в цей період К. Розумовський встановив дружні контакти з великою княгинею Катериною — майбутньою імператрицею Росії, а через неї і з майбутнім польським королем Понятовським. Так, згодом і сама майбутня імператриця Катерина II у своїх записках писала: “Років двадцять по тому я якось спитала його, що рухало ним, коли він, щодня долаючи по 40—50 верст, приїздив до нашого з цесаревичем тихого непримітного двору у Раєві, коли у нього збиралось вишукане товариство. Він відповів із запалом: "Закоханість у вас!" Я навіть думки не мала про це. Він же на той час був одружений з найбагатшою спадкоємницею роду Наришкіних”.

   На той час значно  активізувалася діяльність К.  Розумовського і як президента  Російської Академії наук. Як  відомо, Михайло Ломоносов, натхненний  і заохочений його підтримкою та допомогою з боку фаворита імператриці Івана Шувалова, розгорнув роботу по створенню й дальшому розвитку Московського університету та гімназії при ньому. Саме з ініціативи К. Розумовського кількість учнів цієї гімназії, котрі навчалися за державний рахунок, збільшилася утричі. За дорученням президента академії Ломоносов почав складати великий атлас Російської імперії.

   Треба зазначити,  що подібні просвітянські заходи  К. Розумовського не обмежувалися  лише Петербургом чи Москвою.  Гетьман пройнявся ідеєю створення  університету і в Україні, зокрема  в своїй резиденції Батурині. У 1760 році Г. Теплов, узявши за зразок статут німецьких університетів, створив проект батуринського університету, фундатором і протектором якого мав стати гетьман. В університеті передбачалося функціонування дев'яти кафедр (“професур”), зокрема з латинського красномовства, філософії, юриспруденції, історії, математики, теоретичної й практичної фізики, анатомії, хімії, ботаніки та природознавства. Професори університету, крім публічних лекцій для всіх студентів, могли (за бажанням студентів) читати ще й приватні лекції.

   За цим проектом  при батуринському університеті  передбачалося утворення підготовчої семінарії на 40 здібних учнів — вихідців із збіднілих шляхетських родин і “різних чинів”, яким надавалася спеціальна стипендія.

   Та, на жаль, проект  створення першого в Україні  світського вищого навчального закладу так і залишився на папері. Українська феодальна державність, що вже стояла на порозі своєї загибелі, не змогла забезпечити здійснення цього задуму, що об'єктивно відповідав соціально-економічним і культурним потребам усього українського народу.

   Разом з тим гетьман  Розумовський докладав зусиль  на поступове зміцнення центральних  і місцевих органів управління, що становили складову частину  української державності. Повернувшись  до Глухова після чергової тривалої поїздки до Петербурга й Москви, він відвідав усі полки Гетьманщини й переконався в необхідності радикальних перетворень у системі управління самого гетьманського адміністративного апарату. Передусім К. Розумовський почав з реформи судочинства, що відзначалося строкатістю і плутаниною своєї структури. На той час на Лівобережнш Україні існувало п'ять судових інстанцій: сотенний суд, полковий, Генеральний суд, Генеральна військова канцелярія і, зрештою, гетьман. Щоб піднести роль Генерального суду, який формально вважався вищою судовою іїістанцією, Розумовський водночас пильно стежив за політичним життям, яке вирувало в Петербурзі. І не просто стежив, а будучи досить впливовою особою при царському дворі, брав у ньому безпосередню участь.

   Зокрема, прибувши  наприкінці 1761 року до столиці  (в зв'язку зі смертю імператриці  Єлизавети), гетьман України незабаром  опинився в найближчому оточенні  нового імператора Петра НІ. Щоправда, цього разу його становище  при дворі значно погіршало. Якщо раніїпе він почувався незалежним і гордовитим вельможею, який більшість свого часу в столиці проводив у розвагах і бенкетах, то зараз він постійно перебував при особі імператора і не мав дозволу виїжджати з столиці. Як згадував князь Васильчиков, гетьман “сделался чем-то вроде шута и не мог при своем светлом уме, с первых же дней нового царствования, не понять жалкой роли, которую ему предоставил новый император”. До того ж Петро III змушував гетьмана особисто (як підполковника гвардійського полку) займатися військовим тренуванням і часто публічно насміхався з нього за виявлену незграбність. Тому К. Розумовський, як і багато хто з оточення імператора, змушений був тримати при собі досвідченого офіцера, в котрого кілька разів на день брав уроки прусської муштри, яку так полюбляв Петро III.

   Таким чином, при  всьому зовнішньому блиску свого  становища й, певною мірою,  особистій прихильності до нього  імператора, К. Розумовський фактично  перебував у принизливому становищі.

   Зростаюче серед  дворянства невдоволення політикою  Петра III (особливо зовнішньою) спонукало  К. Розумовського прилучитися  до змовників, очолюваних дружиною  імператора Катериною, і взяти активну участь у двірцевому перевороті, що стався в червні 1762 року. Ізмайлівський гвардійський полк, очолюваний гетьманом України, відіграв найвирішальнішу роль у скиненні з престолу Петра III і проголошенні імператрицею Катерини II. Усіх активних учасників перевороту нова імператриця щедро нагородила. К. Розумовський, зокрема, долучив тоді до своїх прибутків ще й пожиттєвий оклад у п'ять тисяч карбованців на рік. Окрім цього, його пожалували в сенатор-генерал-ад'ютанти імператриці. Протягом року він іще залишався при царському дворі, користуючись повним довір'ям і прихильністю Катерини II. І лише в червні 1763 року, остаточно зіпсувавши стосунки з фаворитом цариці Григорієм Орловим, гетьман виїхав в Україну. Як доповідав тоді з Москви прусський посланник в Росії граф Сольмс королю Фрідріху Великому, “гетману не нравилось, что человек (Григорій Орлов. — Авт.), который несколько времени назад стоял так значительно ниже его, сделался равным ему по чину”.