Візантійський монументальний живопис та його іконографія

Болгарське мистецтво XIV ст. розвивалося у важких умовах. Боротьба з татарами, сербами, турками і візантійцями затримувала розвиток місцевої культури. Найбільшого розвитку болгарський живопис досяг за часів царя Івана-Олександра (1331-1371), коли провідна роль перейшла до тирнівської школи. Майже всі пам’ятники цієї школи зруйновані турками.

Для болгарського мистецтва XIV ст. характерні дві течії. Одну з них, демократичну і далеку від візантійських зразків, представляють фрески східної Болгарії. До іншої, придворної, пов’язаної з Тирнівським художнім центром, належать фрески Іванова, а також розписи церкви св. Георгія в Софії і Хрелєвої вежи Рильського монастиря.

Експресивність, яка характерна для візантійського живопису першої половини століття, виявилась у фресках печерного монастиря на березі річки Лом поблизу с.Іваново. Висока якість розписів, а також портрет царя Івана-Олександра свідчать, що тут працював майстер придворної школи, який добре знав столичні візантійські зразки і твори сербських і македонських художників. Проте він не скопіював, а творчо осмислив і переробив їх.

Система розпису й  іконографія зазнали тут оригінального  переосмислення з точки зору використання надбань античного і передвідродженського мистецтва. Увесь “Страсний” цикл прочитаний іванівським майстром крізь призму Перевідродження. [          с.75].

У євангельських і  життійних сценах, зокрема у розвиненому  страсному циклі, вражає надзвичайна  сміливість композиційних вирішень. Фігури подані у різноманітних і незвичайних поворотах, написані в широкій манері, обличчя виліплені енергійними соковитими мазками. Напівоголені фігури з міцними торсами і м’язистими руками примушують згадати образи античного живопису (Поцілунок Іуди). Не менш цікаві архітектурні і пейзажні фони. Будівлі зображені підкреслено об’ємно. Архітектурні куліси вирішені за античними зразками і складаються із стін, башт, портиків, павільонів, архітравів, які спираються на колони. Куліси композиційно тісно пов’язані з фігурами переднього плану, підкорені їх динамічному ритму.

Талановите, яскраве і  імпульсивне мистецтво майстра, який працював в Іваново, примикає до живописних традицій першої половини XIV ст. Не так залежний, як столичні художники, від догм і канонів, він більш вільно і безпосередньо тлумачить релігійні образи.

З ісіхазмом пов’язано  виникнення віддалених від світу  монастирів, кельї і храми яких були розміщені в природніх чи виритих печерах на березі річки  Русенскі Лом (Господев Дол, Сборната църква, Затрупаната църква). В усамітненні монахів-ісіхастів був виражений протест проти офіційної церкви. Окремі деталі, типи фігур, костюми, елементи архітектури фресок нагадують візантійські мозаїки. Однак форми раптово ламаються, з’являються різкі повороти фігур, драматизація образів, яких не було раніше в болгарському і візантійському мистецтві. Образи святих наповнені напругою і хвилюванням.

Тяжінням до правдивості  образів відзначений живопис  церкви Петра і Павла в Тирново, храмів Калотино і Беренде. Ці розписи репрезентують тирнівську школу.

Прогресивні за стилем фрескові цикли збереглись в Хрелевій вежі Рильського монастиря (1335-1342) і церкві св. Георгія в Софії (друга половина XIV ст.). в них наявні риси палеолозького мистецтва, багато спільного із стінописом храмів Сербії.

Складне світосприйняття  в болгарському живописі виявляється  в співіснуванні різних течій, в  тому, що потяг до експрессії існує  поряд з потягом до розповідності. Болгарським майстрам була ближче земна  сторона живопису, що і визначило провідну архаїзуючу орієнтацію стиля. Архаїчні традиції особливо читко виступають в розписах церкви Іоанна Богослова в монастирі Земен (після 1354 р.) і напівзруйнованої церкви біля Лютиброда (друга половина XIV ст.). форми жорсткі і важкі, іконографія виявляє ряд пережитків доіконоборницької епохи. Земенський майстер передає в лінеарній манері важкі, незграбні фігури народного типу. Колорит розписів близький до мініатюри (синій, жовтий, цегляно-червоний, оливковий, білий кольори з чорним контуром). Проте образи своєріднобезпосередні і виразні, а окремі сцени набувають іноді майже жанрового характеру (сцена приготування цвяхів для розп’яття Христа).   

        

 

      

 

 

 

 

 

ВИСНОВКИ

Однією з найважливіших  передумов успішного розвитку кожної культури є її здатність до спілкування з культурами інших народів, до переборення національної замкнутості, яка часто призводить до обмеженості і застою. Без урахування фактів взаємообміну духовними цінностями одного народу з іншим не можна скласти повного уявлення про джерела своєрідності, збагачення змісту і форми, прогрес тієї чи іншої культури.

Для південнослов¢янських народів чинником глобального впливу, який викликав докорінні зміни культури, було прийняття християнства. Приєднання південнослов¢янських народів до однієї  з найвпливовіших світових релігій вплинуло на всі сфери мистецтва, зокрема на розвиток сакрального монументального живопису.

На території Балканського півострова візантійська культура розвивається вже в IV ст. Слов’янські племена, які почали заселяти Балкани з VI ст, зустріли тут пам’ятники фракійської, давньогрецької і давньоримської художньої культури, а також ранньохристиянські, візантійські церкви і гробниці. Ці традиції і стали основою для розвитку мистецтва південних слов¢ян. в IV ст. мистецтво Константинополя лише виходить на самостійний шлях розвитку. В цей час ще існує різноманітність іконографічних форм і стилей на території Візантійської імперії. Дана обставина, а також гнучка політика Візантії щодо варварських народів, сприяли органічному укоріненню візантійської культури і мистецтва серед південнослов¢янських народів.

Стосунки Болгарії, Македонії, Сербії і Візантії були надзвичайно  складними і суперечливими. З  одного боку слов¢янські держави прийняли від Візантії офіційну християнську релігію, а з другого – їм довелося вести з Візантією виснажливу боротьбу за свою незалежність. Політика Візантійської імперії була спрямована на ослаблення слов¢янських країн, проте в кінцевому результаті зазнала краху. Звичайно, відносини з Візантією відбилися на розвитку мистецтва, зокрема монументального живопису південних слов¢ян.

Головним форпостом  Візантії на Балканах була Македонія, на території якої візантійські традиції знайшли найсприятливіший грунт  і творчо злилися з місцевим мистецтвом. Важливий центр середньовічної слов¢янської культури, Македонія в різні часи входила до складу Візантії, Болгарської і Сербської держави. Саме тут в XI – XII ст. виникають значні пам¢ятники монументального живопису, які в XIIІ ст. вплинуть на формування болгарської і сербської самобутньої школи мистецтва (фрески св. Софії в Охриді, фрески Нерезі).

Візантійське панування  на Балканах в XI – XII ст. позначилось посиленням візантизуючого струміню у мистецтві південних слов¢ян. У великих монастирях – розсадниках візантійського мистецтва виникають фрескові цикли, які наслідують константинопольську традицію. Проте, участь місцевих майстрів у оздобленні храмів не могла не привести до появи місцевих особливостей. Так, характерні для загальнослов¢янської культури мужність образів, важкість фігур, енергійність облич, суворість колориту даються взнаки вже в цей ранній період.

Якщо до XIІІ ст Болгарія, Сербія і Македонія виступають як запозичуюча сторона, що сприймає досвід візантійських майстрів, то з  XIІІ ст розпочинається істотно новий період розвитку південнослов¢янського мистецтва. Сприйнявши уроки Константинополя, слов¢янські національні школи живопису розпочинають власний шлях розвитку. Провідне місце на Балканах належить сербській школі живопису, яка переживає надзвичайне піднесення (розписи Студениці, Мілешева, Сопочан). Прогресивні фрескові цикли були створені на території Македонії.

Значно консервативнішим характером відрізняється монументальний живопис XIІІ ст, в якому, проте, також з¢являються риси національної своєрідності (фрески Боянської церкви і церкви Сорока мучеників у Тирново).

Монументальний живопис  Сербії зберігає провідне значення на Балканському півострові і в XIV ст. В Болгарії також виникають передові фрескові цикли (розписи Іваново, Хрелевої вежи рильського монастиря), проте місцеве населення надає перевагу культивуванню архаїчних традицій (розписи Земена).

XIV ст. характеризується зближенням південнослов¢янського і візантійського мистецтва, чому сприяли широкі суспільно-релігійні течії (ісіхазм).

Головною рисою південнослов¢янського мистецтва є співіснування візантійських і місцевих традицій. Поряд з пам¢ятниками, які наслідують константинопольські монументальні цикли, завжди існують архаїзуючі, які живляться народними джерелами.

Зівштовхуючись із смаками  південнослов¢янських  народів, класична стриманість константинопольського мистецтва у роботах місцевих майстрів поступається схвильованим, експресивним і трагічним образам. В них виявляється більше земної людяності, ніж абстрактної догми. Саме тому тут зазнають зміни візантійські ортодоксальні канони живопису.

Звичайно, візантійські впливи були глобальним фактором розвитку південнослов¢янського мистецтва. Проте, можна говорити лише про впливи, а не вірішальний чинник. Адже для того, щоб зерна передових цивілізацій могли дати рясні сходи в новому середовищі, вони мали потрапити в добре підготовлений грунт. Таким і постав культурний грунт південних слов¢ян, збагачений впливами сусідів.

 

 

Література :

1.Васильев А.А. Византия  и крестоносцы Cпб . 1923

2.Успенский Ф.И. Византийский писатель Никита Акоминант ( Хониант ) из Хон спб 1874

3.Заборов М.А. Современники  хронисты и историки крестовых  походов 

4.Заборов М.А. Введение  в историографию крестовых походов 

5. Успенский Ф.И. История  крестовых походов 

6. Матвеев А.C. Крестовые походы: взгляд западных и восточных историков .

7. Анна Комнин(а) "Алексиада" пер. c греч. М.1996

8. Никита Хониант ( Акоминант ) , фрагменты перевода .М.1967