Т.Шевченко-портретист

Т.Шевченко-портретист

 

"Т. Шевченко-портретист". В художественном наследии Шевченко  более 150 портретов. В этом жанре  он работал в разных техниках: рисунок, акварель, живопись маслом, сепия, офорт. Чрезвычайно разнообразны  портреты и по композиции - погрудные, поясные, в полный рост, а также произведения, которые стоят на границе портретного и бытового жанра. В них прослеживается стремление художника подчеркнуть гармоничную сущность человека.

ТАРАС ШЕВЧЕНКО — ПОРТРЕТИСТ СВОЄЇ ДОБИ

В історичному  та культурному розвитку України Тарас Шевченко — явище незвичайне, як за своєю обдарованістю, так і місцем у літературі та образотворчому мистецтві. Його художня спадщина – яскрава сторінка в історії української мистецької культури ХІХ ст.

 

Він змалку захоплювався малюванням. Першим, хто помітив у нього цей нахил, був його батько Григорій. Коли Тарасові минуло 14 років, його зробили дворовим слугою пана Енгельгарда. Перебуваючи зі своїм паном у Вільні (1828-1831), Тарас нарисував портрет свого батька. Як згадував пізніше, мандруючи з обозом слуг за своїм паном (Вільнюс— Варшава) він “крав по заїздах портрети різних історичних героїв війни 1812 р.”. Ці дешеві літографії та гравюри Шевченко мав намір на дозвіллі скопіювати1. Прикра історія трапилася з ним у Варшаві: тоді за копіювання портрету (а це він робив вночі при свічці) він був, за наказом свого пана Енгельгард, жорстоко побитий. Ця подія привела до дещо несподіваних наслідків: пані Енгельгарда, яка назагал відзначалася більш людським ставленням до слуг, при першій нагоді представила Тараса відомому (і модному у великопанських салонах) австрійському художнику-портретисту Й.Лямпі-молодшому. Останній саме у 1829-1930 рр. перебував у Вільні. За попередньою домовленістю між ним і панею Енгельгард Тарас двічі на тиждень мав брати уроки у Лямпі2. Покидаючи Вільно, Лямпі показав рисунки Шевченка відомому литовському художнику, професору Вільнюського університету (вірменину за походженням) Йонасу Рустему (Рустемусу). Як пізніше згадував Шевченко, саме у майстерні Рустема він вперше відчув себе вільною людиною. Підбадьорений Рустемом Тарас, почав відвідувати його лекції, що відбувалися в університеті. Сьогодні пам’ятна дошка на фасаді університету нагадує про перебування там Т.Шевченка.

 

З 1835 р. Шевченко був зарахований позакласним учнем малювальних класів Товариства заохочення мистецтв. Це було уже в Петербурзі під час праці у майстерні Ширяєва, а незабаром, викуплений з кріпацтва Тарас, стане учнем відомого художника К.Брюллова. Двічі за виконані ним роботи, Академія мистецтв нагородила Шевченка срібними медалями3. У 1845 р. він успішно закінчив Академію. Щоб бути делегованим за кордон до Італії, треба було отримати золоту медаль. Менш талановиті від нього учні Академії досить легко отримали нагороду потрібну для подорожі на державні кошти. Шевченкові медалі не дали. Чи не тому, що за своїми засадами російська школа все ще залишалася становою?

 

У 1847 р. Шевченко був затверджений на посаді вчителя  малювання Київського університету. Але несподівано того самого року він був заарештований і засланий до Оренбурзького окремого корпусу рядовим із ”забороною писати і малювати”. Саме таким було особисте розпорядження царя Миколи І4.

 

У мистецькому  доробку Шевченка до заслання найвизначнішою за художньою цінністю (та кількісно) частиною залишаються портрети. На сьогоднішній час відомо понад 150 творів5. Половина з них припадає на першу половину його творчості, тобто до заслання.

 

У портретному  жанрі Шевченко працював у всіх видах: акварель, олійний живопис, сепія, рисунок, олівець, офорт. Спочатку його вабила акварель.

 

Серед портретів, створених Шевченком у цей  період — портети-погрудні, поясні, у весь ріст, а також твори, які  стоять на межі портретного та побутового жанру. У них простежується прагнення  митця підкреслити гармонійну сутність людини. Для Шевченка людина — міра всіх речей, він бачить і виявляє в людині прекрасне і високе. Жодна тінь душевного неспокою, здається, не затьмарює обличчя портретованих. Часто це його знайомі, друзі, лагідні, шляхетно одягнені жінки. Образи ці оповиті своєрідним романтичним серпанком. І це не дивно: в європейському мистецтві панує епоха романтизму. Під впливом К.Брюллова портрети набувають більш розмаїтої і вибагливої композиційної побудови, як от портрет відомого художника-баталіста О.Коцеби. Віртуозне опанування технікою акварелі сприяло збагаченню кольорової палітри, ширшому використанню різноманітних нюансів одного кольору. Цим позначені портрети Є.Гребінки, М.Луніна, А.Лагоди, П.Енгельгарда.

 

У Петербурзькій  академії мистецтв Шевченко добре опанував техніку олійного живопису. У 1840 р. він був нагороджений медаллю другого ступеня за “першу спробу… в живописі олійними фарбами…”. Цей, відзначений академією твір “Хлопчик жебрак дає хліб собаці”, на жаль, не зберігся до нашого часу3.

 

Поступово Шевченко відходить від замріяних, осяяних облич, мінливої мерехливої гри світла на фраках і комірцях, романтичну зовнішність героїв він немов сплавляє з внутрішнім змістом. Так, з-під пензля Шевченка виходить своєрідний портрет представників демократичної інтелігенції.

 

З творів, написаних олійними фарбами, особливо цікаві жіночі портрети, створені у 1843-1847 рр. Це портрети Маєвської, Кейкуатової, Горленко, Ганни Закревської. З них  глибоким психологізмом позначені, зокрема, портрети Кейкуатової та Горленко, до певної міри — Закревської. За деякими свідченнями (зокрема, О.Афанасьєва-Чужбинського) відомо, що Шевченко любив “Ганну вродливу” (так він називав Закревську). Теплі спогади про неї він проніс через усе своє життя. З ім’ям Закревської пов’язано кілька поезій Шевченка (як от вірш “Г.З.”, поезія “Як би зустрілися ми знову” і, ймовірно, їй була присвячена поема “Сліпий”.

 

В одному із своїх перших листів, уже  з заслання (Лист до Варвари Репніної) він писав:“...заборона рисувати будь-що… а тут так багато нового, киргизи так мальовничо виглядають, такі оригінальні і наївні, що аж просяться під олівець. Попросту шалію, коли на них дивлюся. Дивитися і не намалювати це така мука, яку може зрозуміти лише справжній артист”.

 

Портрети часів заслання часто набувають яскраво вираженого жанрового трактування, романтична наснаженість їх помітно видозмінюється. Серед кращих робіт портрет Хоми Вернера — польського засланця, Агати Ускової — дружини коменданта Новопетровського укріплення (Усков, всупереч царській забороні, дав Шевченкові можливість писати і малювати), портрет Лук’яна Алексеєва — урядника Уральського козачого війська, який сам малював і був для Шевченка натурщиком.

 

Окрему групу, створених на засланні творів, складають портрети корінного населення. Серед останніх – казахський хлопчик біля грубки, байгуші і Шевченко, казах на коні, казашка Катя. Остання робота — своєрідний образ-символ степового краю, його юність: затуляючи рукою мінливе світло каганця, дівчина зображена на тлі надгробної стелли.

 

У 1857 р. Шевченка було звільнено із “солдатської тюрми” і він чотири роки до кінця своїх  днів (якщо не брати до уваги його короткі відвідини України) жив  у Петербурзі.

 

У творах цього  періоду, так само, як і на засланні, основним виражальним засобом стає не колір, а лінія (праці італійським олівцем та крейдою), вона точна і віртуозна, іноді легка, ніби повітряна. У цей же час він глибоко вивчає мистецтво офорту, досягає в ньому великих успіхів. Серед кращих робіт – портрети акторів Айри Олдріджа — відомого американського трагіка, Михайла Щепкіна, скульптора Клодта (саме він після смерті Шевченка знімав з художника посмертну маску), Ф.Толстого — віце-президента Петербурзької академії мистецтв, який клопотався про звільнення поета з заслання). Коротка і остання мандрівка в Україну дала прегарний портрет Афанасії Лазаревської — щасливої матері 6-х синів (двоє з них були йому дуже близькими), портрети Максимовичів – Марії та Михайла — відомого українського вченого, професора Київського університету.

 

У 1860 р. Шевченко малює портрет Ликери Полусмак, яка  на той час була його нареченою.

 

Окрему  сторінку в портретному доробку  Шевченка складають зображення дітей. Він добре відчував дитячу душу, легко вловлював настрій дитини і міг його передати в портреті. Діти і молодь були йому улюбленим товариством. Гуртував навколо себе молодих малярів-митців, піклувався про них, був їхнім другом і порадником.

 

У мистецькому  доробку Шевченка завжди помітне  місце займали автопортрети. На них  він зобразив себе у різні періоди життя, з різними настроями та неодмінно з щирим самоаналізом та психологічною наснагою. Вже у ранній своїй роботі — автопортреті 1840/41 рр. він показує себе справжнім майстром портретного жанру. В енергійному повороті голови, у погляді молодих жвавих очей, в різко окресленій лінії губ — і романтична піднесеність, і благородство поривань, і… навіть деяка богемність. Портрет виконаний у теплій колористичній гамі. Більш психологічними, але не позбавленими романтичного забарвлення, є його ранні графічні портрети (1843р. та 1845р.). Натомість глибоким драматичним звучанням відзначається один з найперших портретів періоду заслання (1847). Незмірне страждання та незламну волю передає він. Епіграфом до нього могли б служити відомі рядки: “Караюсь, мучусь, але не каюсь”.

 

Вже смертельно хворим, Шевченко не залишав роботи над офортами. Тоді він створив  кілька глибоко психологічних автопортретів  серед яких автопортрет 1860 р. Цей  твір пройнятий великим ліризмом, вражає виразом очей, якого раніше в автопортретах Шевченка не було. У них — сум, ніжність і тепле співчуття. У цьому ж році (за своїм малюнком 1845) він написав автопортрет зі свічкою.

 

Окреме  місце серед автопортретів Шевченка посідають автошаржі, вони були зроблені в альбомах, рукописах, листах. Ці мініатютюри свідчать про властиве поетові і художникові почуття гумору, що не покидало його і в найтяжчі роки життя. Так, відповідаючи на лист Варвари Репніної, а вона запитує, як йому живеться у цій страшній пустелі, він відповів: “Ось так” і нарисував важку, вайлувату карикатурну постать з рушницею за плечима і витягнутим вперед носком. Це був час, коли майор Мешков прикладав великі зусилля, щоб навчити Шевченка, цілком не придатного до муштрової виправки, тягнути носок при повній амуніції.

 

Останнім передсмертним твором став портрет 1861 р. Він відтворює образ безнадійно хворого художника. Густа мряка, з якої виступає освітлене бічним світлом обличчя. М’яка світлотінь близька до Рембрантівської, відтіняє обличчя з глибоко проникливим та сумним поглядом очей, звернених у вічність.

Література:

 

 

Зайцев  Павло. Життя Тараса Шевченка. —  К.: Мистецтво, 1994. — С.34-35.

 

Jerzy Jedrzejewicz. Noce ukrai¢nskie albo rodowod geniusza. Warszawa, 1972.

 

Нариси  з історії українського мистецтва. — К.:Мистецтво, 1977. — С.115.

 

Шевченківський  словник. У двох томах. — К., 19…  — С….