Течії в європейській літературі й мистецтві

Б. Шоу — представникінтелектуального театру. (Створюєособливий тип «драми-дискусії», героїякоївиступають як носіївідповідних тез, ідейнихпозицій.)

Особливістьп'єс Бернарда Шоу. (Головну увагу драматург приділяє не зі­ткненнюхарактерів, а протиборствуточокзору, концентруєувагу на супереч­кахперсонажів, щоторкаютьсяфілософських, моральних, сімейних проблем.)

Найвагомішийелемент у «драмах-дискусіях» Б. Шоу — блискучийпара­докс. (За допомогоюсвоїхблискучихпарадоксіввінрозкриваєвнутрішнюфальшпануючих догм та загальноприйнятихістин.)

Гармонійнепоєднанняміфологічноїоснови та сучасності у драмі-дискусії «Пігмаліон». (Драматург відтворює в назвіантичнийміф про Пігмаліона, щозакохався у створену ним статую й оживив їїсвоїмиблаганнями. Про­те, будуючи сюжет на цікавійоснові, Б. Шоу створюєконфліктнуситуа­ціюстосунківміжтворцем та йогостворінням, міжзовнішньою культурою і духовнимицінностямилюдини.)

Утвердження у п'єсах Б. Шоу моральнихякостейпростих людей. (П'єса «Пігмаліон», де письменникпоказуєдуховнуперевагупростоїдівчини над аристократичнимсередовищем.)

Гострасоціальна критика у «драмах-дискусіях» Б. Шоу. (П'єса «Дім, де розбиваютьсясерця». Письменникнищівнокритикуєфальш та лицемір­ствоанглійськогосуспільства.)

 

 

 

Еміль Золя      французький романіст,У "Терезі Ракен" (1867) і "Мадлен Фера" (1868) письменник створив приклади натуралістичного роману.Майже 25 років він працював над епопеєю "Ругон-Маккари", в якій відображено історію французького суспільства з 1851 по 1871 рр.Одним із найкращих романів циклу "Ругон-Маккари", написаних на засадах експериментального методу, став роман "Жерміналь". У цьому творі Золя проаналізував найважливішу соціально-історичну суперечність національного життя Франції кінця XIX ст., що її сам письменник позначив як боротьбу "праці та капіталу". "Жерміналь" - грандіозна фреска, яка складалася з найдетальніших, імпресіоністичних за манерою описів шахтарського побуту та праці, що чергувалися з розлогими символічними картинами. тиль Золя суперечливий у своїй сутності. Перш за все — це стиль дрібнобуржуазний у надзвичайно яскравому, послідовному та завершеному вираженні, — «Ругон-Маккари» не випадково є «сімейним романом», — Золя дає тут дуже повне, безпосереднє, дуже органічне, у всіх своїх елементах життєве розкриття буття дрібної буржуазії. Бачення художника відрізняється винятковою цілісністю, ємністю, але саме міщанський зміст інтерпретується ним з найглибшим проникненням. Тут ми вступаємо в область інтимного — починаючи з портрета, що займає чільне місце, до характеристик предметного середовища (чудові інтер'єри Золя), до тих психологічних комплексів, які виникають перед нами, — все дано у винятково м'яких лініях, все сентименталізовано. Це — своєрідний «рожевий період». Роман «Радість жити» (Lajoiedevivre, 1884) може розглядатися як найбільш цілісне вираження цього моменту в стилі Золя.

 

Намічається в романах Золя і прагнення звернутися до ідилії — від реального зображення побуту до своєрідної міщанської фантастики. У романі «Сторінка любові» (Unepaged'amour, 1878) дано ідилічне зображення дрібнобуржуазного середовища зі збереженням реальних побутових пропорцій. У «Мрії» (LeRêve, 1888) реальне мотивування вже усунено, дається ідилія у оголеній фантастичній формі.

 

 

Гі де Мопассан  один із найвизначніших майстрів французького реалізму XIX ст.,Провідні теми творчості:

♦ війна; страждання і смерть, які вона несла людям;

♦ життя представників різних суспільних верств і прошарків;

♦ кохання; щастя чи нещастя у шлюбі;

♦ вірність і зрада;

♦ самотність людини; її ізольованість і приреченість;

♦ доля жінки у суспільстві і сім'ї;

♦ доля людей, які опинилися за межами суспільства;

♦ буржуазні й аристократичні звичаї у столиці та провінції;

♦ релігія та її вплив на людей;

♦ патріотичні твори про франко-прусську війну.

Гі де Мопассан створив новий тип новели, якого не знала європейська література. Аналізувати його твори досить складно, бо найчастіше сюжет і зміст у новелі не збігалися. Зазвичай автор відтворював лише окремий епізод людського буття без чітко визначеного фіналу — «шматок життя». Але кожен такий епізод був проявом глибинних процесів життя, побачити, зрозуміти й осягнути які автор запропонував читачеві. Сюжет став ніби верхнім ґрунтом, який приховував значний художній шар. Такий принцип зображення пізніше отримав назву «підтекст».

Твори: «Сповідь», «Мадемуазель Фіфі», «Два товариші»«Життя», «Монт-Оріоль» і «П'єр і Жан», 
 
 
Артюр Рембо французький поет-символіст, Вірші «Богема (циганерія),«Голосівки», Цикл «Осяяння» — вірші у прозі, ритмізована проза. сонеті "Голосівки" Рембо пропонує новий принцип формування образу, який будується на вільній асоціації між звуком і кольором, зорових враженнях. У "Голосівках" "поет-ясновидець" усе підкоряє своїй свідомості й здатен бачити природу та світобудову позбавленими об'єктивних закономірностей; причинно-наслідкових зв'язків. Як і більшість віршів Рембо, "Голосівки" мають безліч трактувань. Наприклад, одне з них пропонує розглядати вірш як символічну картину людського буття: від темряви (чорний колір А) до світла (білий колір Е), через бурхливі пристрасті й (червоний колір І) до мудрості (зелений колір У) і пізнання таємниці Всесвіту (синій колір О). Важливу роль у "Голосівках" відіграє Принцип контрастності: чорне - біле, смерть - життя; потворне - прекрасне, швидкоплинне - випадкове. Рембо використовує форму сонета, який традиційно складається з тези, антитези та їх синтезу, тобто в самій його будові закладене протиріччя, і це дозволяє розглядати "Голосівки" як зразок символістського пошуку "відповідностей" між різними началами життя, як панорамну картину Всесвіту.

 

 

Поль Верлен   француз  Найбільший поет-символіст 1870-1880-х років, П. Верлен - вождь поезіїсимволізму, хоча сам поет відхрещувавсявідсвоєїпричетностідосимволізму, а тимбільшелідерства у ньому. Якщопідсимволістичноюрозумітипоезію, яка обов'язковозверталася до символів, то справді у ліриці Верлена символівмайже не було. Справдіблизьким до символістівйогозробило те, щовінупершезвертаєувагу не на художньо-виражальніможливостіліричного слова, а на йогосугестивну, навивальну силу, тобто на смисловий ореол, якийпідказувавтічиіншінастрої, образи. Це одна з головнихособливостейлірики Верлена. Вірші: збірка присвячена тим, хто народився «під знаком Сатурна»Вишукані свята»«Романси без слів»

 

 

 

• Оскар Уайльд  ірландський поет, драматург, письменник, есеїст.Творчість : п’єси - Вера, илиНигилисты,Герцогиня Падуанская,Саломея ,Женщина, не стоящаявнимания,Идеальный муж ,Как важно бытьсерьёзным,Святаяблудница, илиЖенщина, осыпаннаядрагоценностями,Романы1890 — Портрет ДорианаГрея

Вже перша поетична збірка Уайльда - «Вірші» (1881) продемонстрував його прихильність до естетичного напрямку декадансу, якому властиві культ індивідуалізму, химерність, містицизм, песимістичні настрої самотності і відчаю.

 

 

Генрік Ібсеннорвезький письменник, один з найвидатніших драматургів XIX ст..Першою поставленою на сцені п'єсою Ібсена був "Богатирський курган", написаний під сильним впливом Еленшлегера. У 1851г. спільно с О. Вінье і Батен-Ганзеном почав видавати щотижневий опозиційно-сатиричний листок "Manden" (Людина). У цьому ж році Ібсен був призначений інструктором Бергенського театру із зобов'язанням щорічної постановки однієї своєї п'єси. Для Бергенського театру їм написані п'єси: "Ніч на Іванов день", "Фру Інгер з Естрота" [1855], "Бенкет в Сольхауге" [1856], "Воїни в Гельголанде" [1858] і "Олаф Лілієнкранц" [1857].Прихильник націоналістичного руху, направленого проти політичного гніту Швеції і культурного засилля Данії, Ібсен був одним з піонерів норвезької елітної мови. Написані в традиційній формі героїчної драми (віршована форма, просторовий монолог, заплутана інтрига), твори першого періоду вже носять в собі ті риси, які згодом стали відмітними в його творчості.

 

Питанням колізій компромісу і принциповості цілком присвячені відомі п'єси Ібсена наступного етапу його творчості: "Бранд" [1865] і "Пер Гюнт" [1867]. Герої цих драм - абстраговані носії цих ідей компромісу, з одного боку, і принциповості - з іншою.  Обидві ці п'єси, а також написана майже десять років опісля "світова драма" "Кесар і галілеянін" [1873], що призначалися самим автором лише для виразу його ідейного credo, мало сценічні, це - "драми для читання" знаменита – Ляльковий дім.

 

 

Бернард Шоуанглійський драматург, відомий своїми цитатами і висловами. Нобелівська премія з літератури (1925).Бернард Шоу — один із класиків світової драматургії XX століття. ( к

мистецтва проблемного, ідейного, заснованого на правді життя.)

Бернард Шоу — творець «драми-дискусії».

Б. Шоу — представник інтелектуального театру. (Створює особливий тип «драми-дискусії», герої якої виступають як носії відповідних тез, ідейних позицій.)

Особливість п'єс Бернарда Шоу. (Головну увагу драматург приділяє не зі­ткненню характерів, а протиборству точок зору, концентрує увагу на супереч­ках персонажів, що торкаються філософських, моральних, сімейних проблем.)

Найвагоміший елемент у «драмах-дискусіях» Б. Шоу — блискучий пара­докс. (За допомогою своїх блискучих парадоксів він розкриває внутрішню фальш пануючих догм та загальноприйнятих істин.)

Гармонійне поєднання міфологічної основи та сучасності у драмі-дискусії «Пігмаліон». (Драматург відтворює в назві античний міф про Пігмаліона, що закохався у створену ним статую й оживив її своїми благаннями. Про­те, будуючи сюжет на цікавій основі, Б. Шоу створює конфліктну ситуа­цію стосунків між творцем та його створінням, між зовнішньою культурою і духовними цінностями людини.)

Утвердження у п'єсах Б. Шоу моральних якостей простих людей. (П'єса «Пігмаліон», де письменник показує духовну перевагу простої дівчини над аристократичним середовищем.)

Гостра соціальна критика у «драмах-дискусіях» Б. Шоу. (П'єса «Дім, де розбиваються серця». Письменник нищівно критикує фальш та лицемір­ство англійського суспільства.)

 

 

 

Джек Лондонамериканський письменник, найбільш відомий як автор пригодницьких оповідань і романів.

1902 — Дочьснегов 1903 — Зовпредков 1903 — Письма Кемптона-Уэйса1904 — Морскойволк1905 — Игра / The Game1906 — БелыйКлык 1907 — До Адама 1908 — Железнаяпята / 1909 — Мартин Иден / 1910 — Время-не-ждёт / 1911 — Приключение1912 — Алая чума / 1912 — СынСолнца / 1913 — Лютыйзверь1913 — Лунная долина / 1914 — Мятеж на Эльсиноре 1915 — Межзвёздныйскиталец ( = Смирительнаярубашка ) 1916 — Маленькаяхозяйкабольшого дома

1917 — Джерри-островитянин 1917 — Майкл, брат Джерри 1920 — Сердцатрёх

Лондон по-своєму полемізував із тезою про невідворотну приреченість людської долі. На сторінках його «північних» оповідань діють люди, які утверджують себе завдяки енергії, винахідливості та сміливості. Вони ніби вирвані з понурих міщанських буднів. Цей домінуючий характер, що його часто називають «джеклондонівським», письменник, безумовно, наділив близькими йому автобіографічними рисами. Він нерідко поставлений в екстремальні обставини, зіштовхується зі смертельною небезпекою, коли необхідне напруження всіх фізичних і духовних сил, виявлення справдешньої людської суті. У його характеристиці рідкісними є півтони, барви помітно згущені, лінії дані рельєфно. Ці в чомусь виняткові герої — реальні і водночас дещо піднесені.

 

З перших же кроків у літературі виявилися характерні риси художньої методології Лондона. Він — прибічник реалізму, але не «приземленого», заснованого винятково на побутовій правдоподібності, а навпаки, натхненного романтикою, що ніби вивищує читача над понурою повсякденністю. Це, умовно кажучи, поетичний, романтичний реалізм. Новели Лондона, зазвичай, гостросюжетні та динамічні. У них багато дії, драматичних подій. Яскраві описи північної природи, з якою стикаються герої, надають їм неповторного романтичного колориту. У них можна виділити декілька визначальних тем і мотивів.

 

 

КнутГамсуннорвезький письменник, лауреат Нобелівської премії 1920 р.

 

«Голод» (1890)«Містерії» (1892)«Пан» (1894)«Вікторія» (1898)«Під осінніми зірками» (1906)«Беноні» (1908)«Мандрівник грає під сурдину» (1909)«Соки землі» (1917)«Жінки біля колодязя» (1920)«Остання глава» (1923)«Бродяги» (1927)«Аугуст» (1930)«А життя йде» (1933)«Кільце змикається» (1936)На зарослих стежках» (1949)

першій доповіді Гамсун піддав переоцінці норвезьку літературу попереднього періоду, перш за все «чотирьох великих» — Б. Бйорнсона. А. Х'єлланна, Г. Ібсена і Ю. Лі — останнього меншою мірою, бо він, на думку Гамсуна, створював досконаліші в психологічному розумінні характери. Ця література, як вважав Гамсун, розвивалася під сильним впливом В. Гюго Й Е. Золя, яка тут трактувалася як звернення перш за все до соціальних проблем. «Вона за своєю суттю матеріалістична, оскільки змальовує суспільство, — писав він, — вона більше цікавиться звичаями, аніж людьми, суспільними питаннями, а не душею», зображує «найзагальніше у людині», але цим загальним є «душа, яка для наших авторів є майже невідомою країною». Гамсун не заперечує необхідності суспільного змісту літературного твору й образу, але він за те, щоб індивідуальне, неповторне в образі, його глибинна психологія були поставлені на перше місце. Найменше такого психологізму Гамсун знаходить в Г. Ібсена, котрий зображує «найпростішу психологію характерів». Вони настільки «непохитні» у нього, що з ними не може трапитися нічого випадкового — вони позбавлені нюансів. Особливе враження справила на нього в цей час книга Е. Хартмана «Психологія позасвідомого» (1871), статті і твори шведа А. Стріндберга. Через Стріндберґа він познайомився з працями філософа-містика Е. Сведенборґа. Стрінберґівське сприйняття жіночого характеру також справило помітний вплив на жіночі персонажі Гамсуна.