Російський балет

 

 

 

 

 

Реферат

З Художньої культури

На тему: Російський балет.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Зародження балету

 

Слава російського балету була і залишається досить гучною. Імена великих балерин відомі всьому світу. Представлення першого російського балетного спектаклю «Балет про Орфея та Еврідіку» відбулося 8 лютого 1673 в селі Преображенському під Москвою, де була побудована "комедійна хоромина". Цей балет не мав істотного значення для розвитку російського сценічного танцю, так як був наслідуванням західноєвропейським балетним виставам.

Подія, яка стала першим кроком у становленні російської балетної школи, яка підкорила своїм мистецтвом весь світ - створення "Власної Її Величності танцювальної школи". Її головним танцмейстером і балетмейстером став Жан Батист Ланде. В школу приймали дітей з народу. Перші учні Ланде - 12 дівчаток і 12 хлопчиків.

Російський балет вже на порозі 19 століття справляв велике враження, він перебував у винятково сприятливих умовах. Виріс інтерес до хореографії та танцю в нових верствах населення, а так же попит на вчителів танцю. Кожна гімназія і кожен пансіон мали в своєму штаті танцмейстера. У Петербурзі постійно діяло три театри: Великий театр для широкої публіки, розташований на тому місці, де зараз Консерваторія; Малий театр на місці нинішнього Театру драми імені О.С. Пушкіна; Ермітаж діяв виключно для царської сім'ї, придворних та іноземних гостей.

Як правило, звичне уявлення про класичний танець для багатьох пов'язане з зовні традиційним виглядом балерини - у білій пачці, рожевому трико на ногах і в рожевих туфельках з міцним носком, які дозволяють танцювати "на пальцях". Але таке уявлення дуже поверхневе. Час змінювало життєві і театральні моди, естетичні смаки та театральні костюми. Зовнішність класичної балерини романтичної пори - це довгі прозорі туніки, абсолютно гладка, на прямий проділ зачіска, обрамлена білим віночком, крильця за спиною.

 Подальший розвиток  балету

 

Подальше розвиток і розквіт балету припадає на епоху романтизму.

Ще в 30-х роках XVIII ст. французька балерина Камарго вкоротила спідницю (пачку) і відмовилася від каблуків, що дозволило їй ввести в свій танець заноскі. До кінця XVIII ст. балетний костюм стає значно більш легким і вільним, що в чималому ступені сприяє бурхливому розвитку техніки танцю. Намагаючись зробити свій танець повітряним, виконавиці намагалися встати на коньчікі пальців, що призвело до винаходу пуанти. Надалі пальцева техніка жіночого танцю активно розвивається. Першою застосувала танець на пуантах як виразний засіб була Марія Тальоні.

Драматизація балету вимагала розвитку балетної музики. Бетховен в своєму балеті «Творіння Прометея» (1801) здійснив першу спробу сімфонізації балету. Романтичне напрям стверджується в балетах Адана «Жизель» (1841) і «Корсар» (1856). Балети Деліба «Коппелія» (1870) і «Сільвія» (1876) вважаються першими симфонізованими балетами. Разом з тим позначився і спрощений підхід до балетної музики (в балетах Ч. Пуньї, Л. Мінкуса, Р. Дриго тощо), як музиці мелодійної, чіткої за ритмом, що служить лише супроводом для танцю.

 

Поширення балету в Росії

 

Історія російського балету починається з 1738. Саме тоді, завдяки прохання пана Ланде, з'явилася перша в Росії школа балетного мистецтва - відома нині на весь світ Санкт-Петербурзька Академія танцю імені Агрипини Яківни Ваганової. Правителі російського престолу завжди дбали про розвитку танцювального мистецтва. Михайло Федорович першим з російських царів ввів в штат свого двору нову посаду танцюриста. Ним став Іван Лодигін. Він повинен був не тільки танцювати сам, але й навчати цього ремесла інших. У його розпорядження надійшло двадцять дев'ять юнаків. Перший театр з'явився за царя Олексія Михайловича. Тоді було заведено показувати між актами п'єси сценічний танець, який іменували балетом. Пізніше за спеціальним указом імператора Петра Першого танці стали складовою частиною придворного етикету. З відкриттям літнього театру в Літньому саду, зимового - у флігелі Зимового палацу кадети починають брати участь у балетних танцях. Викладачем танців в корпусі був Жан-Батист Ланде. Він чудово розумів, що дворяни надалі не присвятять себе балетному мистецтву. Хоча вони нарівні з професіоналами танцювали в балетах. Ланде, як ніхто інший, бачив потреба в російському балетному театрі. У вересні 1737 він подав прохання, в якому зумів обґрунтувати необхідність створення нової спеціальної школи, де дівчатка і хлопчики простого походження навчалися б хореографічному мистецтву. Незабаром такий дозвіл було дано. З челяді відібрали дванадцять дівчаток і дванадцять струнких юнаків, яких і почав навчати Ланде. Щоденний працю приніс результати, публіка була в захваті від побаченого. З 1743 колишнім учням Ланде починають виплачувати платню як артистам балету. Школа дуже швидко зуміла дати російській сцені прекрасних артистів кордебалету і чудових солістів. В історії залишилися імена кращих учнів першого набору: Аксенії Сергєєвої, Авдотьї Тимофєєвої, Єлизавети Зоріної, Афанасія Топоркова, Андрія Нестерова

Справжній переворот в балетної музики справив Чайковський, який вніс до неї безперервне симфонічне розвиток, глибоке образний зміст, драматичну виразність. Музика його балетів «Лебедине озеро» (1877),  «Спляча красуня» (1890), «Лускунчик»(1892) здобула поряд з симфонічної можливість розкривати внутрішній плин дії, втілювати характери героїв у їх взаємодії, розвитку, боротьби. У хореографії новаторство Чайковського було втілено балетмейстера Маріуса Петіпа і Л.І. Івановим поклали початок симфонізації танцю. Традиція симфонізації балетної музики була продовжена Глазуновим в балетах «Раймонда» (1898), «Панночка-служниця» (1900), «Пори року »(1900).

Початок XX століття ознаменувався новаторськими пошуками, прагненням подолати стереотипи, умовності академічного балету XIX століття. У своїх балетах балетмейстер Великого театру А.А. Горянський прагнув домогтися послідовності розвитку драматичної дії, історичної вірогідності, намагався підсилити роль кордебалету, як масового чинного особи, перебороти розділення пантоміми й танцю. Великий внесок у російське балетне мистецтво вніс М.М. Фокін істотно розширивши коло ідей і образів у балеті, збагативши його новими формами і стилями. Його постановки для "Російських сезонів "балетів «Шопеніана», «Петрушка», «Жар-птиця»та ін.. принесли славу російському балету за кордоном. Завоювала світову популярність створена Фокіним для Анни Павлової мініатюра «Вмираючий лебідь» (1907). В 1911-13 на ґрунті «Російських сезонів »утворилася постійна трупа «Російський балет Дягілєва». Після відходу із трупи Фокіна її балетмейстером став Вацлав Ніжинський. Найвідомішою його постановкою став балет «Весна священна» на музику Стравінського.

Російський балет Сергія Дягілєва

 

Російський балет Сергія Дягілєва або просто «російський балет» - Балет це компанія, заснована в 1911 р. російським театральним діячем і мистецтвознавцем Сергієм Дягілєвим. Виросла із «Російських сезонів» 1909 року і функціонувала протягом 20-ти сезонів до смерті Дягілєва в 1929 році.

Дягілєв мав талант знаходити обдарованих людей і розкривати їх здібності. В його команді працювали:

хорегографи Вацлав Ніжинський, Леонід Мясін, Михайло Фокін, Серж Лифар, Джордж Баланчин;

художники по костюмах декораціях Леон Бакст і Олександр Бенуа, з якими Дягілєв товаришував ще в об'єднанні «світ мистецтва», пізніше також Пабло Пікассо, Андре Дерен, Коко Шанель, Анрі Матісс, російські авангардисти Наталя Гончарова, Михайло Ларіонов, Наум Габо, Антуан Певзнер.

Композитори: Ріхард Штраус, Ерік Саті, Моріс Равель, Сергій Прокоф'єв, Клод Дебюссі та, особливо, Ігор Стравінський.

Сезони Дягілєва - особливо перші, в програму яких входили балети «Жар-птиця», «Петрушка» і «Весна священна» - зіграли значну роль в популяризації російської культури в Європі і сприяли встановленню моди на все російське. Наприклад, англійські танцівники Патрік Хілі-Кей, Еліс Маркс і Хільда Маннінгс взяли російські імена (відповідно Антон Долін, Алісія Маркова та Лідія Соколова), під якими і виступали в трупі Дягілєва.