Основні техніки художнього оформлення Петриківським розписом

Основні техніки художнього оформлення Петриківським розписом

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ЗМІСТ

 

РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИЧНА ЧАСТИНА. ІСТОРІЯ ПЕТРИКІВСЬКОГО РОЗПИСУ

1.1 Історія виникнення та розвитку  Петриківського розпису

1.2 Визначні майстри Петриківського  розпису

РОЗДІЛ 2. ПРАКТИЧНА ЧАСТИНА. МАЛЮВАННЯ КАРТИНИ НА ДОЩЕЧЦІ

2.1 Вибір матеріалів та інструментів

2.2 Складання композиції твору

2.3 Технічні прийоми виконання

2.4. Технологічна послідовність виготовлення виробу

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ВСТУП

 

Українська традиційна народна культура завжди відігравала роль національної. І тому не варто забувати свою культуру. На нашу думку Петриківський розпис завжди актуальний. Петриківський розпис можна широко застосовувати в інтер’єрі, в побуті. Славним петриківським розписом цікавилися дуже багато визначних майстрів. Такі як Т. Пата, Н. Білокінь, Г. Прудникова та інші. За своє життя вони зробили великий внесок у розвиток петриківського розпису. Вони створили величні, монументальні композиції. Характерне сполучення елементів у петриківському розписі розгорнуті до глядача та профільне розташування.

Об’єкт – художній розпис по дереву.

Предмет – виконання дощечки з елементами художнього розпису.

Мета – розробити та виконати композицію з елементів орнаменту Петриківського розпису, згідно з законами композиції. Також зробити історичний ракурс та проаналізувати творчість видатних майстрів Петриківського розпису.

Завдання :

розглянути історію виникнення та розвитку Петриківського розпису;

проаналізувати внесок видатних майстрів Петриківського розпису;

розробити ескіз у кольорі та перенести на дощечку.

РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИЧНА ЧАСТИНА. ІСТОРІЯ ПЕТРИКІВСЬКОГО РОЗПИСУ

 

1.1 Історія виникнення та розвитку  Петриківського розпису

 

На Україні раніше були дуже поширені настінні розписи. Хати розписували там, де були білені стіни — готове тло для розписів. На півночі України, у поліських селах, у Карпатах, де всі будівлі робили з дерева, не обмазуючи потім глиною і не білячи, настінних розписів не було зовсім. В інших місцевостях вони були поширені нерівномірно. Особливо багато займалися ними в Хмельницькій, Одеській та Дніпропетровській областях, в різних районах розписи мали свої особливості, причому нерідко відрізнялися навіть розписи сусідніх сіл, і це свідчить, що на землях України вони побутували з давніх часів. У наш час розписи майже зникли. Однак традиції народного декоративного живопису живуть і успішно розвиваються і тепер. Адже, крім настійного розпису, існували також інші його різновиди: на Україні повсюдно розмальовували олійними фарбами дерев'яний посуд, головним чином тарілки; меблі — мисники, полиці, весільні скрині; вози, сани, кіпські дуги, навіть деякі сільськогосподарські машини, можливо, найнатуралістичніший з-поміж багатьох осередків декоративного малювання на Україні. І в минулому, і тепер майстри в Петриківці змальовували квіти, фрукти, ягоди такими, якими бачили їх на лоні природи. Від покоління до покоління передавалася любов до природної форми, до природних кольорів, а головне — до відтворення дрібних деталей. Тому так ретельно вималювані прожилки на кожній пелюстинці квітки, загострені краї листочків, усілякі вусики й пагінці. Це неодмінна ознака петриківських розписів. Але все це — не копіювання. Кожен майстер вкладав у розпис своє фантастичне бачення царства квітів. Ось чому у них не просто троянди, настурції чи мальви, а своєрідний синтез усього привабливого, що є у царстві флори. Деталізація відбувалася не шляхом відтворення родових, видових чи окремих рис, а типових, загальних подробиць, які мали декоративний характер. Умовність — одна з найважливіших прикмет декоративного мистецтва. З особливою силою вона виявляється в розписах.

Мальовниче село Петриківка на Дніпропетровщині славиться народними майстрами декоративного розпису. Мистецтво малювання має тут глибоке коріння. У XVIII ст. на ці землі прийшли запорізькі поселенці. Вони почали будувати світлі саманні та глиняні хати, побілені крейдою, підведені кольоровою глиною. Декоративний розпис на Придніпров'ї, як і скрізь на Україні, виник насамперед як мистецтво мальованої хати. Однак на Придніпров'ї йому притаманні особлива неповторність, самобутність, В його основі лежить образне, поетичне осмислення світу рідної природи, краси української землі. Недаремно квітка й калина є основними мотивами декоративного розпису Придніпров'я. В ньому легко пізнаються рожа і півонія, гвоздика й жоржина, айстри й горошок, навіть придорожній будяк - ймовірний прообраз славнозвісної петриківської "цибульки". Найранішою формою розпису на Придніпров'ї було настінне малювання.

Про його своєрідність дає уявлення ряд акварельних копій, виконаних художницею Є.К. Евенбах у 1911 та 1913 рр. на замовлення академіка Д.І. Яворницького. Стінопис був поширеним і в інтер'єрі (насамперед розпис комина печі), і в екстер'єрі (хата, клуня, льох), що утворювало єдиний декоративний ансамбль садиби. Виконувався розпис тонким пензлем, очеретинкою, трісочкою, пучками пальців по мазаному ґрунту стіни. Спочатку використовувалися рослинні та мінеральні барвники. Пізніше, коли розпис перейшов на папір, їх замінюють анілінові фарби на яєчній основі. Колорит розпису будується переважно на градаціях трьох кольорів: червоного, жовтого (жовто-зеленого) й синього. Стриманість декоративного начала і в той же час барвисте розмаїття квіткових форми визначає стилістичну систему придніпровського розпису. Проте можна виявити й стилістичні особливості його в окремих селах. Так, у селі Мишурин Ріг, де найбільш поширеним був розпис по дереву, гама більш сувора. В селах, розташованих біля річки Самари, Спаському, Василівці, малюнок крупний, з ясно виявленим трьохквіттям. Розпис Петриківки й близьких до неї Могилева і деякою мірою Шульгівки відзначається особливою конкретністю й різноманітністю декоративних мотивів, свідчить про наявність сталої художньої традиції. Подальшим етапом придніпровського розпису стала широко відома "мальовка" - розпис на папері. У ній, як і в декоративному стінопису, ясно виступає традиційна особливість - образне осмислення рідної природи і її декоративна інтерпретація. Репродукції найдавніших зразків декоративного розпису Придніпров'я, що експонувалися на першій ретроспективній виставці "Петриківський розпис. Джерела та сучасність", розкривають багатство й глибину тієї художньої традиції, на основі якої склалася своєрідність Петриківки - визначного центру художнього розпису України.

 

1.2 Визначні майстри Петриківського  розпису

 

Одним з найбільших осередків народного декоративного розпису здавна було село Петриківка на Дніпропетровщині. Тут займалися всіма видами народних розписів, перелічених вище, а місцеві народні художники малювали, крім того, олійними фарбами і сюжетні народні, картинки—«Весілля», «Наталка Полтавка з Петром», «Москаль-чарівник», «Цигани», «Побачення біля криниці» тощо. їх раніше можна було бачити у кожній хаті, а в багатьох вони збереглися і тепер. Ці сюжетні картинки-сценки мали неабиякий вплив на творчість петриківських майстрів народного розпису, зокрема на одну з найталановитіших майстринь Петриківки — Надію Білокінь.

У Петриківці було розвинуте також килимарство і ткацтво, всі жінки вишивали, причому, мабуть, у жодному селі не було створено стільки оригінальних малюнків для вишивки, зокрема рушників, як тут. Займалися і витинанками — вирізуванням і аплікацією з кольорового паперу.

Та понад усе славилася Петриківка своїми яскравими, життєрадісними мальовками. Петриківчанки цілими лантухами носили їх на базар. Найбільше мальовок продавали навесні, перед святами, коли всі білили й обновлювали свої хати. Петриківські базари у цей час — надзвичайне видовище. Усіма кольорами райдуги розцвітали намальовані на папері великі й малі квіти та цілі букети; ніби квіткові гірлянди, тріпотіли на вітрі вузенькі паперові «стьожки», вкриті орнаментальними фризами, що їх клеїли ні1 горизонтальні виступи печі у кожній петриківській хаті; майоріли зубчасті довгі розписані «лиштви», якими оздоблювали так звані зрубики — поперечні дошки стелі, від чого хата ставала особливо ошатною.

Інтер'єр петриківської хати був насичений яскравими чистими кольорами (адже мальовані квіти цвіли у петриківських хатах цілорічно). Завдяки цьому у жителів Петриківки виховувалася любов до декоративного живопису, і не тільки любов, а й уміння поводитися з фарбами, знання прийомів малювання і традиційних орнаментальних мотивів — розмаїтих квітів, пуп'янків, ягід, листочків тощо.

Цікаво про це розповідає найстаріша петриківська майстриня Параска Миколаївна Павленко (нар. 1881 р.)— мати відомих монстрів петриківського розпису, нині заслужених майстрів народної творчості УРСР Віри Павленко та Галі Павленко-Черничепко, що живуть і працюють у Києві. Коли Параска Миколаївна у .20-х роках робила «стьожки» для печі, то вона сама, розмічаючи орнамент на смужці паперу, малювала зелені листочки і стебла, старша Віра виводила червоні квітки, менша Галя «затикувала» сині ягоди винограду, а трирічний син Василько теж не сидів без діла — клав стьожки на черінь, щоб сохли. Тут, як і всюди у Петриківці, вся сім'я брала участь у малюванні, адже потреба в мальовках була така велика, що продавалося все, скільки б не зробили. У її розписах немає якихось живописних тонкощів, але є головне — вони щирі й безпосередні. Вона, малює так, як малювали у Петриківці в довоєнні роки й раніше її твори, навіть зроблені в останній час, є взірцем старої, традиційної петриківської школи розпису, від якої більшість сучасних петриківських майстрів відходить у своїй творчості все далі й далі.

У роботах Параски Миколаївни Павленко, як і в творах інших найстаріших майстрів Петриківки, зберігається ще багато спільного з давніми настінними розписами. Рослинні мотиви у них завжди легко лягають на білу поверхню паперу. Елементи розпису — квітки, які вона ніколи не робить завеликими, листки, пуп'янки, ягідки, грона винограду ніби «купаються» на білому тлі. Спокійна, врівноважена вдача Параски Миколаївни відчувається у характері оздоблення її хатини. Вона симетрично розташовує квітки на стінах, групуючи їх навколо великого паперового килимка, вікна, невеличкого панно з пташками, намальованого на фанері. Така ж урівноваженість і симетрія композиції та колірних плям притаманна і її роботам. Життєрадісний, лагідний, спокійний характер майстрині виявляється у них повною мірою. Незначну асиметрію вона допускає лише для поодиноких вертикально орієнтованих квіткових мотивів. Улюблена композиція Параски Павленко — горизонтальне прямокутне панно чи килимок з центральним полем і вужчою чи ширшою облямівкою. Якщо на килимку майстриня малює птахів, то вони сидять, повернуті головами один до одного, ніби дзьобаючи ягоди винограду,— традиційна, дуже давня композиція народного мистецтва. Якщо ж зображує на ньому лише квіти, то обов'язково вміщує у центрі більшу квітку (завжди круглу, вона взагалі полюбляє круглі квіти), навколо якої вже компонує трохи менші квіти, листя й пуп'янки. Характерно, що майстриня ніколи не з'єднує їх спільними стеблами, почуття цільності, єдності композиції досягається завдяки їх розміщенню. Параска Павленко уникає різких контрастів, а також великих локальних кольорових плям. Тому навіть найбільші квіти у неї ніколи не бувають важкими: вправно орудуючи пензликом, вона кладе мазки не щільно, між ними завжди проглядає біле тло, і це вносить у розписи майстрині мереживну прозорість і легкість. Колірні контрасти (Параска Миколаївна користується завжди п'ятьма чистими аніліновими фарбами — червоною, малиновою, синьою, зеленою і жовтою, ніколи не змішуючи їх) вона пом'якшує тим, що центр квіток робить жовтим. Відіграючи лише допоміжну роль, жовтий колір ніби поєднує елементи розпису, викопані теплою червоною і холодними зеленою, синьою та малиновою фарбами.

Коли хвалиш її роботу, Параска Миколаївна а притаманною їй щирістю і скромністю доводить, що вона звичайна собі майстриня, а от справді гарні майстри були Тетяна Пата та Оришка Пилипенко, що померли кілька років тому, та Надія Білокінь (1893— 1981), яка жила у сусідньому Радселі. Весело й дотепно вона розповідала, як серед усіх жінок, що виносили на базар мальовки, ніхто не міг продати свої речі швидше за Оришку Пилипенко чи Надію Білокінь. Звичайно, розповідь Параски Миколаївни викликала бажання поїхати і до Надії Аврамівни Білокінь. Коли збираєшся відвідати таких літніх людей, як Параска Миколаївна Павленко або ж Надія Аврамівна Білокінь, то бере деякий острах: чи залишилось у них щось від колишньої сили, енергії, таланту; чи не доведеться зустріти настільки немічну й далеку від усього того, чим були наповнені її молоді роки, людину, що нічого, крім болю за неї і жалю на руйнівну невмолимість часу, не відчуєш. Та в Петриківці, мабуть, клімат якийсь особливий, а може, це творча робота не дає старіти людям, але побоювання виявились марними. Більше того, зустрівшись з Надією Аврамівною Білокінь і познайомившись з її роботами останніх років, ми були вражені темпераментом і енергією, творчою наснагою, розкутістю і свободою письма.

За 1979 ріку майстриня виконала близько 100 великих, па повний формат ватманського паперу, малюнків, серед яких є і суто декоративні, квіткові композиції, і сюжетні сцени. Вже само число цих творів, зроблених протягом такого короткого часу, свідчить, що здатність творчо працювати у Надії Аврамівни Білокінь з роками не тільки не зменшувалася, а, можливо, навіть зростала, збагачена життєвим досвідом, багаторічною творчою практикою. Надія Аврамівна саме сиділа надворі біля хати і щось шила без окулярів. Висока, ставна, гарна жінка з уважними й гострими очима, досить стримана у поводженні і не дуже балакуча, вона виглядала значно молодшою за свої роки, і в рухах, і в розмові її відчувалася прихована, якась молода енергія. Хата на самому краю села, туди можна дістатися лише пішки — глибокі піски не дають проїхати легковій машині. Але місце там чудове — все близько: сосновий ліс, що напоює пахощами повітря, робить його цілющим, і зелені луки з невеличкими озерами-старицями, що весною вкриваються пишним різноцвіттям, а головне — навколо стоїть глибока тиша, просто дивовижна, як на наш механізований вік. Як і Параска Павленко, Білокінь прикрасила дві невеличкі кімнатки своїми малюнками. Але на відміну від хати Параски Миколаївни, що додержується традиційних петриківських «норм» оздоблення інтер'єру, тут розміщені густо одна біля одної не лише квиткові декоративні композиції, серед яких є дуже гарне і незвичне панно у: вигляді величезної розетки (с. 7), а й сюжетні картини із зображеннями закоханих пар, циган тощо. Відчувалося, що майстриня живе цим, любов до ясних, свіжих барв переповнює її єство, що спілкування з цим святковим світом просто необхідне їй, це частина її буття, її світу справжнього Митця. Надія Аврамівна Білокінь прожила нелегке життя. Початок війни застав її з п'ятьма дітьми неподалік від кордону у Бессарабії, куди її чоловіка у 1940 р. направили працювати. Його у перші ж дні війни мобілізували, з фронту він вже не повернувся, а Надія Аврамівпа з дітьми кілька місяців добиралася до рідних місць. За роки війни їй довелося близько ЗО разів змінити місце проживання і перебиратися з дітьми на нове місце. Та й у післявоєнні роки вона не відразу змогла придбати цю невеличку хатку, де жила до 1981 року. Тільки людина з надзвичайно сильним характером здатна вистояти у таких умовах, витримати, не заплутатись У матеріальних труднощах, у турботах повсякденного життя. На щастя, ця талановита майстриня, одна з найцікавіших представниць українського народного розпису, виявилася саме такою мужньою і міцною духом жінкою.

Малювати Надія Аврамівна почала зовсім маленькою дівчинкою. Розповідала, що ляльками гралася і для них – малювала. До школи її так і не віддали, сім'я була бідна. Мати ткала килими, дочка їй допомагала. Згадує, що килими мати робила чорні, з червоними квітками, а вовну для них вони фарбували самі. Надійна рано пішла в найми. Коли приїжджала додому, малювала цілі дні мальовки, навіть уночі сиділа при гасовій лампі. Які вони були, ті найдавніші роботи, ми ніколи вже не довідаємося. Однак відомо, що у перші голодні дореволюційні роки, коли мальовками, щоб прожити, займалася більшість жінок у Петриківці, цінувалися роботи саме Надії Білокінь та Оришки Пилипенко. Чим же вони так подобалися покупцям і, безсумнівно, іншим малювальницям? Адже якихось особливих тонкощів, детальної виписаності квітів і листочків у них не було. Явдоха Яківна Клюпа (нар. 1921 р.)., яка ще дівчинкою ходила до Надії Білокінь вчитися робити мальовки (це був-кінець 20-х-років), розповідає, що в той час і Білокінь, і Оришка Пилипенко малювали пензликами, зробленими з пір'їн, узятих з крил курки; ними робили тонкі лінії і дрібніші деталі, квіток, а рогозом малювали самі квіти та листя; ягідки «тикали» рогозом або пальцем. За словами Явдохи Клюпи, все намальоване рогозом було «наляписте і грубе». Звичайно, остання оцінка зроблена рже з позицій смаків сьогоднішнього дня, майстринею, яка досконально; володіє, як і всі сучасні майстри, у Петриківці, технікою письма м'яким пензликом з котячої шерсті, що дає найтонші, завтовшки майже в один волосок лінії, і саме в цій віртуозності, майстерності мазка, викінченості розпису Явдоха Яківна вбачає найвищий зміст, найвищу його якість. У той час, тобто наприкінці 20-х — на початку 30-х років, так, як Білокінь, рогозом і пір'їною малювала більшість майстринь, і тому оцінка їхніх розписів сучасниками, мабуть, виходила з якихось інших критеріїв, тим більше, що відсутність чи, навпаки, наявність; детальної, прямо-таки ювелірної розробки декоративних мотивів у петриківських розписах не може бути мірилом їхньої художності, швидше тут можна говорити про високу ремісничу вправність, що характерно для робіт петриківських майстрів останніх десятиліть. Так чим же все-таки могли вирізнятися з-поміж інших мальовки Надії Білокінь?