Молоде кіно України : Дмитро Лінартович – сучасний український актор

Сьогодні Київський національний університет театру, кіно і телебачення  імені І. К. Карпенка-Карого — це потужний високопрофесійний освітній заклад, в якому здійснюється підготовка кадрів з цілого арсеналу ліцензованих мистецьких спеціальностей і спеціалізацій. Навчально-методична, науково-дослідна, фахова підготовка і виховання майбутніх  спеціалістів здійснюється в університеті на двох факультетах — театрального мистецтва та мистецтва кіно і  телебачення за денною, вечірньою  і заочною формами навчання (по окремих спеціалізаціях). Організацію  цієї роботи здійснюють Вчена рада Університету, ректорат, три деканати, 14 кафедр, навчальний театр та навчальний кінотелекомплекс. (http://knutkt.kiev.ua/index.php?option=com_content&view=section&layout=blog&id=10&Itemid=57)

Викладачем Дмитра Лінартовича  в університеті був  Юрій Пилипович Висоцький, який народився 1950 року в Хабаровському краї в Росії. З 1952 року мешкав у Вінниці, де й закінчив середню школу. 1967 року вступив до Київського державного інституту театрального мистецтва ім. І.Карпенка-Карого на курс Михайла Михайловича Карасьова. Після закінчення працював у Донецькому обласному ТЮГу, що в місті Макіївка. З 1973 року — викладач КДІТМ ім.І.Карпенка-Карого Завідувач другою кафедрою акторського мистецтва та режисури драми, декан факультету театрального мистецтва, художній керівник та режисер-постановник ІІІ акторського курсу Національного університету театру, кіно і телелебачення ім.І.Карпенка-Карого. Юрій Пилипович Висоцький виховав студентів, які здобули право представляти театральну школу Європи на «Всесвітньому фестивалі драматичних шкіл».( http://www.ktm.ukma.kiev.ua/show_content.php?id=569)

Актор розповідає:«Юрій Пилипович Висоцький був представником старої кіношколи Це унікальна людина. Він мене навчив багатьом речам. Взагалі це мій другий викладач з акторської майстерності після батька. По-перше, це ерудована, високоосвічена людина. Він взагалі книжки не читає, а ковтає. В мене були поняття виходу на сцену. Але систематизувати ці знання допоміг він. Він нас няньчив як маленьких дітей і до 4 курсу йшов з нами пліч-о-пліч. Він вклав в нас дуже багато знань, навчив дуже добре робити аналіз п’єс та спектаклів. І я йому дуже вдячний».(3,стр 3 ) У 2003 році Дмитро отримав диплом про вищу освіту, закінчивши акторський факультет Київського університету ім. Карпенка-Карого. Постало питання про працевлаштування. Актор розповідає: «Річ у тім, що мій друг Юра, який навчався на курс менше за мене, зустрів мене і сказав: «Ось зараз відкрився новий муніципальний театр «Київ». Не хочеш піти? Там якраз ставиться «Тарас Бульба». Я пішов на прослуховування і мене взяли.»(1,сторінка 4-5)

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

                                Розділ ІІ.  Творчість

                   2.1 Театральні роботи

Про акторів  кажуть, що поганий той актор, який не хоче зіграти Гамлета.А чи було заповітною мрією Дмитра зіграти  Гамлета? На це питання він відповів так: «Ні, для мене це все забобони. Я, взагалі, не дуже таке люблю. Дуже багато хороших акторів вважають себе нереалізованими через такі речі. Я граю все, що здається  цікавим. Якщо сценарій хороший,то чого ж не грати?»(1,стор. 4)

Дмитро не  цурається жодних ролей. В Київському  муніципальному театрі «Київ» він грає роль «Дракончика» в мюзиклі Вітера «Як стати  справжнім бегемотом». Це спектакль  про Бегемотика, який одного разу підслухав батьків і дізнався, що у нього пропав апетит. От тільки що це, чи хто це, він не знає, а без нього йому ніколи не стати великим справжнім Бегемотом. Тож відважний Бегемотик спочатку заслухався, потім зарюмсався, задумався і вирішив відправитись на пошуки справжнього апетиту. На своєму шляху він зустрічає нових друзів – Вовка, найкращого слідопита і розшукувача усіляких загубленостей, маленьке Черепашеня, Їжачка і навіть Дракончика. Разом вони потрапляють у різні кумедні історії, чарівні і незвичайні пригоди, де Бегемотик вирішує здійснити «справжній подвиг». Але Бегемотик ще зовсім маленький і ніхто, навіть Дракончик, не уявляють собі такого героя, який міг би здійснити цей подвиг!(http://www.teatr-kiev.kiev.ua/vustavu/yak-stati-spravzhnim-begemotom.html)

 

Також Дмитро Костянтинович грає серйозні ролі. Наприклад, Родо у психологічній комедії Едуардо де Філіппо «Циліндр» у постановці Костянтина Лінартовича. На перший погляд - це легка комедія ситуацій: борги і злидні штовхають компанію на шахрайство – дотепне і винахідливе. Жінка зваблює довірливих перехожих, а узявши гроші, демонструє свіжий труп свого чоловіка... Звісно,  бажання випаровується, а гроші лишаються. От тільки гра з коханням і смертю може стати небезпечною, а виграш може обернутися програшем. І той, кого намагалися пошити в дурні, може затіяти власну гру. За скільки можна продати власну дружину? Де межа цинізму? І що таке тоді шляхетність – лише гарна форма, маска, або «циліндр»? Чи внутрішній стрижень, який штовхає нас на вчинки, навіть якщо доведеться піти і не вернутись...

Вистава Костянтина  Лінартовича за  цією п’єсою важко пробивалася у 80-і  роки – адже Захід неодмінно мав  загнивати, а міліонери бути злодіями. Нині вже зрілий режисер знаходить  у «Циліндрі» інші смисли і нову актуальність. Де гра у шляхетність, а де вона справжня? Питання, якого зазвичай уникають. Питання, якого неможливо уникнути.( http://www.teatr-kiev.kiev.ua/vustavu/tsilindr.html)

 

  З української класики актор грає Осавула в виставі «Тарас Бульба». Вистава презентує рідкісний на театральних теренах України напрямок - сучасний мюзикл із національною тематикою. Новий погляд на славнозвісний сюжет, який суттєво відрізняється від відомої опери М.Лисенка. Жанр вистави «Тарас Бульба» Муніципального театру «Київ» драматург Неда Неждана визначила як мюзикл про кохання, вичленивши з трагічної гоголівської історії любовну лінію Андрія та польської панночки. Але це не просто історія кохання, це – історія кохання братів-суперників до Марильці. Важливою є також містика: у виставі постають ангели, персонажі Вертепу, образи з української міфології – вовкулаки, козаки-характерники, а також червоний ворон в ролі фатального ката. Вистава – масштабне видовище із сучасною музикою, складним вокалом і модерним танцем, але водночас – це глибока драма, де історія однієї родини перетворюється на притчу про долю України…

 

  Багатонаселене дійство «Тараса Бульби» створює масштаб протистояння народів, боротьбу та війну. Музика Івана Небесного насичена яскравими емоціями, задає напружений ритм, енергетику непримиренності та пристрасті. Сценограф, він же й режисер Валерій Невєдров, який використовує відеозображення, допомагає публіці відчути широчінь українських степів. А контрастом прекрасному є діяння людей, нестримних у прагненні довести вогнем і мечем власну правду.( http://www.teatr-kiev.kiev.ua/vustavu/taras-bulba.html)

 

 

Не можна оминути геніального літератора і драматурга, визначного майстра слова - І. Франка, серед багатогранної  творчої спадщини  якого однією з вершин  є  драма "Украдене щастя".У цьому спектаклі актор грає Михайла Гурмана .У виставі Київського муніципального театру «Київ» намагалися вийти за грань трактування цієї історії в межах одного регіону. Драма має не лише українське, прикарпатське звучання – це загальнолюдська проблема.

    Проста, на перший погляд, побутова картина перетворюється на своєрідні символи, що позначають родові, людські взаємини, розкривають природу почуття та пристрасті. Це не просто традиційна для цієї п’єси розповідь про кохання, а історія людського болю, страждання, це спроба розібратися, знайти сенс того тернистого шляху, що назване Життям…

І ось тоді, коли герої вистави  зіштовхуються кожен зі своїми інтересами,  проявляється весь комплекс внутрішніх душевних метаморфоз..  Одвічний іспит  на людську зрілість – вміння пробачити.( http://www.teatr-kiev.kiev.ua/vustavu/ukradene-schastya.html)

 

   Дмитро Лінартович - чудовий  різноплановий театральний актор.  Дається взнаки його підготовленість,яку  він здобув в інституті у  чудового  

викладача Юрія Пилиповича Висоцького. Актор грає  настільки самовіддано  і талановито,що глядач з великою цікавістю дивиться в його виконанні і Дракончика  в спектаклі « Як стати справжнім бегемотом»,і серйозну роль Родо в психологічній комедії «Циліндр».

       Зараз, коли муніципальний театр «Київ» розформували,  Дмитро Костянтинович веде переговори з декількома колективами. Вже в січні-лютому буде відомо,де саме актор буде працювати.      

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

                                    2.2 Кінороботи

 

Перша велика роль Дмитра Лінартовича  була зіграна у 2002 році у режисера Михайла Іллєнка.

     У фільмі «Невелика подорож  на великій каруселі» Дмитро  Костянтинович зіграв Мартина-Землекрута. Актор згадує: «Я прочитав сценарій і мені сподобалось. Фільм нетиповий. Там досить цікава історія. Дуже багато видумок-придумок. Це ж класну ідею придумав Іллєнко! Землю крутить. Землекрут. Швидше крутить – швидше події відбуваються. Повільніше – повільніше Земля обертається. Михайло Іллєнко – він настільки іронічний чоловік. Якщо я сам буду розповідати про цей фільм, то це буде власне моє ставлення, суб’єктивне. Це кожна людина має побачити, знайти там щось своє.» (3, стр 3)

   Дмитро Лінартович так пройнявся сюжетом  цього фільму, що зіграна ним роль Мартина – Землекрута сприймається глядачем як достовірна. Публіка разом з головним героєм переживає всі перипетії його життя. Сприйняти цей фільм так близько до серця глядачеві допоміг неабиякий талант актора Дмитра Лінартовича.

    Крім  того, актор займається дубляжем  іноземних фільмів. Він озвучив фільми "Я-легенда" Віла Сміта(США), Джастіна Тімберлейка у "Часі"(США), Эштона Катчера в "Одного разу у Вегасі" (США).

Дмитро Лінартович тільки починає  свій творчий шлях в кіно; віриться, що його чекає багато значних ролей, а з ними – визнання і любов глядачів.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Розділ ІІІ. «ТойХтоПройшовКрізьВогонь»

        3.1Робота над фільмом

     У 2007 році режисер Михайло Іллєнко почав зйомки повнометражного художнього  фільму «ТойХтоПройшовКрізьВогонь». Сценаристами були:сам Михайло Герасимович та Денис Замрій і Костянтин Коновалов. Фільм заснований на реальних подіях. Він розповідає про долю хлопця    з Полтавщини, Івана Додоки, який стає радянським   військовим льотчиком, Героєм Радянського Союзу. Але доля складається так, що йому доводиться пройти німецький полон, радянські табори і, зрештою, волею долі потрапити до Канади, де він стає вождем тамтешнього індіанського племені.

      Прототип головного героя — льотчик-ас часів Другої світової війни Герой Радянського Союзу, гвардії старший лейтенант Іван Доценко, командир ланки 10-го гвардійського авіаційного полку 3-ї гвардійської  авіаційної дивізії 3-го гвардійського авіаційного корпусу авіації дальньої дії, уродженець села Чернечий Яр під Диканькою, який нібито після нацистського і радянського полонів потрапив у Канаду, де став вождем індіанського племені, що входило до конфедерації ірокезів. (http://uk.wikipedia.org)

 

     Зіграти роль цієї відважної людини Іллєнко доручив українському акторові Дмитру Лінартовичу. Актор згадує: «Мені зателефонувала асистентка і запросила на проби. Через кілька днів повідомили, що гратиму роль Івана Додоки. Перед тим я перечитав сценарій, який мені сподобався, і ми почали працювати. Хто, окрім мене, проходив кастинг на роль, я не знаю, але чув, що претендентів було чимало».( http://sumno.com/article/dmytro-linartovych-z-myhajlom-illjenkom-my-spilkuv/)

 

    Під час зйомок фільму  потрібно було говорити п’ятьма  мовами. Дмитро Костянтинович розповідає: «Мов нас вчили перекладачі-консультанти. А щодо знімань, то всі сцени  ми обговорювали з Михайлом  Герасимовичем. Крім того, ми багато  говорили про ту епоху, про  прототипа Івана Додоки – Івана  Даценка. Це – людина непересічна,  оскільки пройшла дуже багато  життєвих перипетій! Доля кидала  Івана з одного куточка світу  в інший, та він був колосально  мотивований тим, що треба повернутися  в Україну з індіанського поселення  і побачити сина та дружину.  Він – життєлюб, відчайдух, людина яка бореться за своє існування. І хай там як, не покладає рук, не зупиняється, рухається вперед. Окрім того, мені допомогли підготуватися до ролі розповіді діда, батька, я багато читав, дивився кінохроніку. Потім на підставі побаченого, прочитаного, почутого почав уявляти й існувати у тому вимірі часу. Мені легко працювалося з Михайлом Іллєнком, він – професіонал, знає напевне, чого хоче і вміє це пояснити.

    При зйомках фільму має працювати уява, вона – наш інструмент. Дещо свого і справді додавав. По-перше, я ж маю своє коріння: батька, дідуся, – психофізика залишається ж моя! Тому дещо додавав, але ми це обговорювали з Михайлом Герасимовичем. Хоча деякі сцени він давав мені, як кажуть, на відкуп. Відчував, що зможу, і не давав задач. Я входив у кадр та й працював. Це означає, що ми з режисером знайшли пташину мову і спілкувалися саме у такий своєрідний спосіб.» (http://sumno.com/article/dmytro-linartovych-z-myhajlom-illjenkom-my-spilkuv/)

    Більшість зйомок відбувалися в Україні впродовж 2008 — 2010 років. Знімали в Києві,Київській області, зокрема студентському містечку під Ржищевим та Кам'янці-Подільському та його околицях. Використовували руїни старих будівель, макет літака. Один епізод було знято в горах на кордоні Аргентини та Чилі, куди Михайло Іллєнко потрапив разом із командою яхти «Купава», з якою приплив з України.