Нестор розповідає
легенду про апостола Андрія
Первозванного, його подорож по Дніпру,
пророкування на Київських горах, де мав
бути збудований Київ. Цією легендою Нестор
виправдовував прийняття на Русі християнства,
яке заповів, мовляв, один з апостолів
Христа. Літописець наводить тут цікаву
побутову деталь із подорожі Андрія по
Русі: у Новгороді Андрій побачив лазні
і дуже здивувався, що тут мають звичай
митися в лазнях і мучаться, б'ючи себе
віниками. [7] У «Повісті» розширено легенду
найдавнішого зведення про трьох братів
— засновників Києва. Нестор вносить до
неї полемічний елемент, спростовуючи
твердження, ніби Кий був простим перевізником.
Нестор доводить, що Кий княжив у своєму
роді, що його з великими почестями приймав
грецький цар. Повертаючись із Греції,
Кий на Дунаї заснував містечко Києвець.
[8] Ця легенда виводила князівську владу
на Русі з старовинного руського роду,
ідеологічно утверджувала її.
Перша дата —
6360 (852) рік — у «Повісті» стоїть
після оповідання про хозарську
данину. [10]Цього року у Візантії
почав царювати Михайло. Нестор
вираховує основні дати біблійної,
візантійської і руської історії,
говорячи, що далі «по ряду
положим числа».
Під 859—862 роками
Нестор розповідає про запрошення
варязьких князів на Русь.
Варяги з-за моря брали данину
з чуді, словен, мері та кривичів.
Але словени прогнали їх, відмовилися
виплачувати данину. Та незабаром
почалися чвари, повстав рід
на рід. Словени вирішили пошукати
собі князя, який би правив
ними і судив по правді, пішли
до варягів за море і сказали:
«Земля наша велика и обилна,
а наряда в ней нет, да поидете княжить
й володети нами». Три брати-варяги з своїми
родами прийшли на Русь і стали княжити
— Рюрик у Новгороді, Синеус — у Білозері,
а Трувор — в Ізборську. Незабаром Синеус
і Трувор померли, і князем залишився один
Рюрик. [2] З того часу від варязького слова
«русь» і стала називатися руська земля.
Два воєводи Рюрика — Аскольд і Дір —
по дорозі до Царгорода зупинилися в Києві
і стали там княжити.
Нестор значно
поширив чимало оповідань своїх
попередників, надавши їм художньої
форми. Так, найдавніше зведення
передає звістку про смерть
Олега дуже лаконічно: «Иде Ольг
Новугороду и отьтуда за море, и уклюну
и змия в ногу, и с того умьре». [2] У «Повісті»
цей епізод переріс у цілу легенду про
смерть Олега від свого коня. Нестор перетворив
його у жваву розповідь, якою закінчується
цикл напівлегендарних переказів, зв'язаних
з ім'ям Олега.
Кілька цікавих
оповідань Нестор вмістив у
Володимировому циклі. Під 992 роком
записано оповідання про єдиноборство
руського юнака з печеніжином.
[3] Під час зустрічі на річці Трубіж полків
Володимира і печенігів ніхто не зважується
перейти річку. Печенізький князь запропонував
Володимирові вирішити зустріч поєдинком
двох найсильніших воїнів. Довго Володимир
не міг знайти воїна, що зміг би битися
з печеніжином. Нарешті до князя підходить
один старий воїн і каже, що в нього дома
є син, такий дужий, що коли він м'яв шкіру,
то розривав її руками. Хлопця привели
і вирішили випробувати, випустивши на
нього розлюченого бика. Юнак вирвав у
бика шкіру з м'ясом, скільки захопила
рука. Печеніжин, «велик и страшен», почав
сміятися, коли побачив середнього на
зріст супротивника. Юнак задушив печеніжина.
Печенізьке військо було розгромлено.
На місці битви Володимир заклав місто
Переяслав, «зане перея славу отроко ть»,
а юнака і його батька наділив почестями.[5]
на народні перекази, Нестор вніс до «Повісті»
оповідання про четверту помсту Ольги
над древлянами. Від кожного двору в Іскоростені
Ольга зажадала по голубові. Прив'язавши
до ніг голубів запалений трут, слуги Ольги
випустили птахів. Голуби полетіли до
своїх гнізд і підпалили Іскоростень з
усіх кінців.
Нестор увів до
літопису також документальні
матеріали — чотири договори
руських князів із греками
— договори Олега 907 та 911 р., договір
Ігоря 945 р. і договір Святослава
971 р. Важко судити, чи договори
ці внесені до «Повісті» повністю,
чи лише частково, але автентичність
їх не підлягає сумніву. Договори
з греками є важливими історичними
документами.
Несторові належать
три оригінальні твори, що ввійшли
до «Повісті». Це — оповідання
про перенесення мощів Феодосія
(1091), про напад половців на
Печерський монастир (1096) і про
похід Святополка з іншими
князями проти половців (1107).
Така обізнаність
із тогочасною писаною літературою
свідчить про широку начитаність
Нестора та інших авторів «Повісті».
Вони використовують твори іноземних
письменників тільки як історичні
джерела. «Повість» має глибоко
самобутній характер, створювалася
вона в часи посиленого інтересу
до рідної історії, тому візантійські
та інші іноземні джерела були
для її авторів тільки допоміжним
матеріалом.
У авторів «Повісті»
виробилася своя «філософія історії»,
їх найбільше цікавить проблема
походження добра і зла. Зло
на світі сіє диявол, добро
— бог і його слуги. Людина
має право вибору між добром
і злом. Бог дав людині «закон»,
дотримуючись якого, вона після
смерті потрапить у рай, якщо
ж піддасться диявольській спокусі
— буде приречена на вічні
муки. Всяке лихо людей — справедлива
кара за їхні гріхи. Отже, історія
людства — це прояв божественної
волі. Всім історичним фактам і подіям
літописець дає оцінку, керуючись цим
критерієм добра і зла.
Важливою справою
для літописця є моральна оцінка
вчинків героїв. Якщо князь, на
думку автора, вчинив правильно,
на користь руській землі, богові
і церкві, то він всіляко вихваляється;
якщо ж він діє всупереч
цим інтересам, то його неминуче
чекає тяжка кара. Так через
свою захланність загинув від
рук древлян Ігор; був убитий
печенігами Святослав, який не
послухав матері і поради Свінельда;
так загинув Ярополк Святославич, що захопив
княжий стіл у свого брата Олега і був
причиною його смерті під Овручем; як братовбивця
загинув і Святополк Окаянний.
У «Повісті» об'єднано
в одне ціле твори книжного
і фольклорного походження різних
жанрів. Усні оповідання, перекази,
легенди, прислів'я, історичні
пісні, воїнські повісті, житія,
ораторські промови, повчання, твори
перекладної літератури, давніші
літописні нотатки — все це
під рукою літописця-патріота
перетворилося в один монументальний
твір, основним завданням якого
було з'ясувати історію руської
землі, її походження, розвиток, боротьбу
з ворогами. Велич і слава Русі,
заклик до єднання, боротьба
проти княжих усобиць, уболівання
за долю рідної землі, її
народу — це провідні ідеї
і мотиви літопису.
Літописці ставили
перед собою й практичне завдання:
на прикладах добрих і поганих
вчинків князів у минулому
вони намагалися скерувати дії
сучасників на користь батьківщини.
У «Повісті» знайшли
відбиття настрої і думки різних
соціальних верств Київської
Русі. Коли вона остаточно редагувалася,
тобто на початку XII ст., Київська
Русь як політична єдність
вже похитнулася; окремі її
землі виділилися в незалежні
від Києва одиниці, та ця
феодальна роздробленість літописцями
ще не повністю усвідомлювалася.
Для них живішими здаються традиції
X—XI ст., коли Київська Русь була в усій
своїй величі і могутності.
Змальовуючи страшні
картини спустошення Русі нападами
половців, літописець не впадає
у відчай. Він пояснює це як
божу кару за гріхи, його
ніколи не покидає почуття
гордості за Русь, за її славне
минуле «Повість» стала епохою
не тільки в культурному житті
Київської Русі. Вона наклала
відбиток на все наступне літописання
східних слов'ян. Літописці майбутніх
поколінь, що не тільки були
свідками феодальної роздробленості
Русі, а й пережили ярмо татарської
неволі, починаючи свої літописні
зведення «Повістю», наголошували
на ідеї єдності руської землі,
ставили минуле в приклад сучасникам.
З Києва «Повість» поширилася
по всій Русі. Нею відкриваються
літописи, що виникли згодом у Новгороді,
Твері, Володимир-Волинську, Галичі та
інших містах.
Українське і російське
літописання XVI—XVII ст. у висвітленні
давньої історії Русі широко
використовувало «Повість» як
майже єдине джерело знань
про Київську Русь.
Безпосереднім продовженням
«Повісті временних літ» в
Іпатіївському списку є умовно
названий Київський літопис, що
охоплює події на Русі від
1111 до 1200 р. Складено його, очевидно,
біля 1200 р. у Видубицькому монастирі
на основі якихось інших літописних
зведень, що не дійшли до
нас.
У Київському літопису
основне місце посідає опис
боротьби за стольний град
між Мономаховичами — нащадками
Володимира Мономаха — і Ольговичами
— нащадками Олега Святославича
(Гориславича). У цій боротьбі князі всупереч
всіляким клятвам і праву старшинства,
намагаючись заволодіти Києвом, зверталися
по допомогу до поляків, угрів, половців,
тому ідея єдності Руської землі поступається
тут вузьким місцевим інтересам окремих
земель, князів і князівських родів.
Київський літопис складено
за тим самим принципом, що й «Повість
временних літ»,— шляхом порічних
записів, в які вплітаються літописні
оповідання, що об'єднуються в цикли.
У Київському літопису,
як і знов-таки в «Повісті
временних літ», також знайшла
відображення класова боротьба
на Русі. Простий народ виступає
тут великою силою, здатною
впливати на внутрішнє політичне
життя. Під 1113 роком описано
народне повстання у Києві.
Після смерті Святополка населення
Києва вчинило бунт, розгромило
двір тисяцького, лихварів. Під натиском
низів бояри запросили на київський
стіл Володимира Мономаха.
Починаючи з 70-х
років, Київський літопис подає
чимало звісток про половецькі
напади і про походи руських
князів на половців. Під 1185 роком
літописець детально розповів
про невдалий похід новгород-сіверського
князя Ігоря Святославича проти
половців, який став темою «Слова о полку
Ігоревім».
Зі сторінок Київського
літопису постає в деталях
складне й напружене життя
Русі у XII ст. Князі намагаються
захищати країну від половців,
але особисті інтереси, боротьба
за владу над Києвом перешкоджають
їм погодити дії, об'єднатися.
У міжусобній боротьбі 8 березня
1169 р. (у літопису—1171) зазнав страшенного
спустошення сам Київ. З болем
передає літописець картину руйнування
Києва військами Андрія Боголюбського.
Князі виступають уже як середньовічні
феодали, що над усе ставлять
свою зверхність, оберігають свою
князівську честь, мстять за
неповагу до себе. Автор літопису
проповідує своєрідний культ
князівської честі, інколи не
лише особистої, а-й державної
Усі ці перекази, які вплів
літописець у своє оповідання поруч
із гарними порівняннями та поетичними
образами, надають давньому літописові
мистецьку ціну. Попри мистецькі
цінності «Повість временних літ» має
високу ідейну вартість. У автора просліджується
гаряча любов до батьківщини, тривога
за добро й щастя рідної землі.
Висновки
Самі перші записи відносять
до ІХ століття, за часів правління
київського князя Аскольда, й сповіщають
як про важливі, так і незначні
події.
До кінця Х століття,
до часів прославленого билинами
князя Володимира Святославина, зібралося
багато записів та історичних оповідань,
у тому числі й билин. На їх основі
у Києві був складений перший
літописний звід, до якого увійшли
записи по роках за півтораста років,
а також усні перекази, які охоплюють
історію за п’ять століть.
Літописні зводи малюють
широку картину феодальних усобиць
середини ХІІ століття. Літописці
служили князям своїм пером, як дружинники
зброєю, вони намагалися в усьому обілити
свого князя, представити його завжди
правим, підтвердити це зібраними
документами. В цей же час вони
показували ворогів свого князя
клятвопорушниками, невмілими полководцями.
Тому у зводах зустрічаються іноді
протилежні оцінки одних й тих
самих людей.
Самим відомим серед руських
літописців є Нестор, монах Києво-Печерського
монастиря, який жив у другій половині
ХІ – на початку ХІІ століть.
Нестор вирішив
складати літопис, вже будучи
відомим письменником. Він вирішив
окрім літопису – опису подій
рік за роком – давати широке
історико-географічне описання до нього:
про слов’янські племена, виникнення
Руської держави, про перших князів.
Праця Нестора та інших
літописців була загально відомою на
протязі багатьох століть. Сотні
разів переписували історики «Повість
минулих літ», ставили її на початку
нових літописних зводів. За часів
монголо-татарського іга та феодальної
роздробленості «Повість» надихала людей
на визвольну боротьбу, розповідаючи про
колишню могутність Київської Русі, про
його успішну боротьбу з печенігами та
половцями.
Літописання увібрало
в себе не лише весь досвід
історичних знань, нагромаджений
на Русі в попередні часи, а
й досягнення європейської історичної
думки, традицій візантійської
християнської культури. Особливо
сильне враження справляє «Повість
минулих літ», де відтворено широку
картину світової історії, показано
місце слов’ян і Русі в системі
тодішнього світу, стверджено
прогресивну філософську ідею
взаємозв’язку і взаємообумовленості
історії всіх народів.
Саме діяння могутньої
феодальної держави, бурхлива
її історія, усвідомлення русичами
себе як великого народу, великий
рівень матеріальної і духовної
культури в епоху розквіту
Київської Русі сприяли зародженню
літописання.
Список використаних джерел
1. Білецький С.Т. Києво-Видубицький
монастир. // Радянська енциклопедія історії
України. Т. 3. / під ред. М.П.Бажана. – К.,
1971 р.
2. . Брайчевський М.Ю. Перший історик
східнослов’янських народів. –
К., 1956 р.
3. Грушевський М. С. Історія
України-Русі. Т. 1. – К., 1993 р.
4. Гурій І.О. Літописи. //
Радянська енциклопедія історії У12 Насонов
А.Н. История русского летописания ХІ –
начала ХVІІІ в. – М., 1969 г.
країни. Т. 3. / під ред.
М.П.Бажана. – К., 1971 р.
5. Дорошенко Д. Нарис історії України.
Т. 1. – К., 1992 р.
6. Марченко М.І. Галицько-Волинський
літопис. // Радянська енциклопедія
історії України. Т. 1. / під ред..
М.П.Бажана. – К., 1969 р.
7 . Марченко М.І. Іпатіївський
літопис. // Радянська енциклопедія
історії України. Т. 2. / під ред.
М.П.Бажана. – К., 1970 р.