Реформирование денежного механизма в Российской империи в начале XX в

Засідання Думи були публічними. Закритими для публіки вони оголошувалися або самою Думою, або за розпорядженням Голови Думи внаслідок заяви міністра, який вніс питання на розгляд про те, що воно не підлягає розголошенню у державних інтересах. Усі справи в Думі, у тому числі й пов’язані з прийняттям закону, вирішувалися простою більшістю голосів (за винятком відміни виборів того чи іншого члена Думи і визнання пояснень міністра незадовільними, коли вимагалося 2/3 голосів усього складу Думи). Якщо ж голоси членів Думи розподілялися порівну, то голосування відбувалося вдруге, якщо і після цього не утворювалося більшості, то голос Голови Думи давав перевагу.

Прийнятий Державною думою законопроект аж ніяк не ставав законом. Законопроект з Державної думи надходив до Державної ради, яка могла за наявності бажання його відхилити. Річ у тім, що водночас із заснуванням Державної думи цар здійснив реорганізацію Державної ради, зробивши її учасником законодавчого процесу. Ця реформа була закріплена низкою законодавчих актів: у маніфесті «Про зміни Установи Державної ради і перегляд Установи Державної ради», указі «Про переустрій установи Державної ради» й у новій редакції «Установи Державної ради», виданих 20 лютого 1906 р., в Основних державних законах Російської імперії в редакції 23 квітня 1906 р. Названі акти перетворили Державну раду по суті у другу, верхню палату російського парламенту.

Членами Державної ради не могли бути обрані такі особи: 1) молодші 40 років; 2) які не закінчили курси хоча б у середніх навчальних закладах або не склали відповідного іспиту; 3) іноземні піддані; 4) котрі перебували під судом або слідством за тяжкі злочини чи злочини, що ганьблять особу, а також за ухилення від військової повинності); позбавлені духовного стану за рішенням суду або ж виключені із середовища товариства і дворянського стану за вироками станів; 5) губернатори, віце-губернатори та особи, які обіймали поліцейські посади.

Вибори членів Державної  ради були двоступеневими і здійснювалися закритим голосуванням. Обраними вважалися ті, хто набрав понад половину голосів виборців. За рівності голосів питання про обрання вирішувалося жеребкуванням. Члени Державної ради приступали до виконання своїх обов’язків після принесення особливої присяги. Вони не повинні були звітувати перед своїми виборцями і користувалися повною свободою суджень і думок у справах, що перебували у віданні Державної ради. Позбавити їх свободи або обмежити їхню волю можна було тільки за розпорядженням судової влади, а під час засідань Державної ради — тільки за попередньої згоди останньої. Зі складу Державної ради виборні члени вибували у разі втрати російського підданства і цензу, який давав право на участь у виборах.

Законопроекти, що надійшли до Державної думи і схвалені як нею, так і Державною радою, так  само як і законопроекти, запропоновані Державною радою і схвалені як нею, так і Державною думою, надавалися імператору для затвердження. Без цього затвердження жоден закон не міг «мати свого впровадження».

І Державна дума розпочала  роботу 27 квітня 1906 р. До її складу було обрано 478 депутатів. У Думі переважали фракція кадетів (179 депутатів) і трудовики (97 депутатів), що зумовлювало її ліволіберальний характер. До складу І Державної думи входили 38 адвокатів, які у дореволюційній Росії мали високу наукову кваліфікацію, чимало професорів, доцентів і приват-доцентів. Від українських губерній до складу І Державної думи увійшли 102 депутати. Частина депутатів-українців (45 осіб) створила в Думі українську фракцію — Українську думську громаду. її політичною платформою була автономія України. Ідейним керівником Української думської громади був професор української історії Львівського університету Михайло Грушевський. Друкованим органом української фракції був «Український вісник».

Центральним у роботі І Державної думи було аграрне  питання. Висувалися різні програми щодо нього. Передбачалося зокрема примусове відчуження «за справедливу винагороду» тільки тієї частини землі поміщиків, яка віддавалася ними селянам в оренду на кабальних умовах. У Маніфесті «Про розпуск Державної думи і про час скликання такої в іншому складі» від 9 липня 1906 р. Микола І заявляв, що він бажає від «нового складу Державної думи здійснення очікувань наших і внесення в законодавство країни відповідності до потреб оновленої Росії».

Однак сподіванням царя не судилося звершитися. Вибори до II Державної  думи відбулися у січні-лютому 1907 р. Незважаючи на спад революції, поліцейську сваволю, чинність закону від 19 серпня 1906 р. про військово-польові суди II Державна дума за своїм складом виявилася лівішою І Думи. З 518 депутатських місць у II Державній думі ліві партії і групи (трудовики, соціал-демократи, есери, народні соціалісти) отримали 222 місця, що становило 43% від загальної кількості депутатських місць. Фракція кадетів у II Думі налічувала 98 осіб. Від українських губерній у II Державну думу були обрані 102 депутати. У Думі українські депутати знов об’єдналися у громаду, що налічувала 47 членів». II Державна дума працювала з 20 лютого по 2 червня 1907 р. За 103 дні свого існування вона збиралася на дві сесії і провела 53 засідання. У центрі уваги II Державної думи, як і раніше, було аграрне питання. Кадети виступали за відчуження частини поміщицької землі і передачу її селянам за викуп. Праві октябристи перебували, по суті, на позиції уряду і відстоювали столипінський указ від 9 листопада 1906 р. Трудовики та інші селянські угруповання, що примикали до них, загалом відстоювали ту ж саму програму, яку вони висунули в І Державній думі, в «проекті 104-х». Таким чином, у Думі створювалася реальна загроза столипінській аграрній реформі, чого ніяк не міг допустити царський уряд, і він організував розгін II Державної думи. Привід для цього було знайдено. 1 червня 1907 р. П. А. Столипін виступив у Думі з вимогою виключити з Думи депутатів від соціал-демократичної фракції, звинувативши їх у підготовці воєнної змови проти уряду. Дума вимагала доказів і передала питання для вивчення в комісію. Не чекаючи результатів розвідування, цар Микола II видав 3 червня 1907 р. указ про розпуск II Державної думи і про призначення виборів нового складу Думи на підставі зміненого ним одноособово виборчого закону. Прийняте царем рішення про зміну закону про вибори до Державної думи без санкції Думи і Державної ради (як це передбачалося ст. 87 Основних державних законів Російської імперії в редакції 23 квітня 1906 р.) означало «справжній державний переворот, контрреволюційний переворот, що знаменував собою закінчення першої народної революції».

У таких складних внутрішньополітичних умовах восени 1907 p. були проведені вибори у III Державну думу. Завдяки новому виборчому закону від 3 червня 1907 р. у цій Думі з 442 депутатських місць 383 отримали поміщики й буржуазія. У ній склалася правоок-тябристська та октябристсько-кадетська більшість. Від українських губерній до III Державної думи було обрано 111 депутатів, у тому числі 64 поміщики, 13 священиків і тільки 20 селян. Щодо партійної належності депутати від України розподілилися так: 55 правих, і російських націоналістів, 41 октябристів, 5 кадетів, 2 соціал-демократи. Склад III Державної думи влаштовував царський уряд, що зумовило її функціонування впродовж повного строку (1 листопада 1907 р. — 9 червня 1912 p.). Вона була слухняним знаряддям самодержавства. За період роботи III Державної думи нею було розглянуто: 2571 законопроект, внесений урядом, 205 законодавчих пропозицій, внесених членами Державної думи, 157 запитів.

До IV Державної думи (15 листопада 1912 — б жовтня 1917 pp.) було обрано 445 депутатів. Основними фракціями у ній були праві, октябристи, прогресисти, кадети. Від українських губерній до IV Державної думи увійшли 97 депутатів, з яких крайніх монархістів було 59, октябристів — 21, кадетів, прогресистів — 14, трудовиків — 1, соціал-демократів (більшовиків) — 2. У IV

Державній думі неодноразово виникали гострі дебати з національної проблеми, зокрема, 3              українського питання. Відволікаючи депутатів від розв’язання основних соціально-економічних і політичних питань, царський уряд завалив IV Державну думу безліччю другорядних законопроектів. Так, тільки за період 1912—1914 pp. на її розгляд було пере 
дано понад 2000 таких законопроектів.

Отже, незважаючи на негативне ставлення украй правих реакційних урядових кіл до Державної думи як законодавчого органу, царат не спромігся на повну її ліквідацію. За її допомогою царат «створював видимість участі народу у державному житті країни».

3. Українська «фракція» у російському парламенті.

У XX ст. відкрились нові можливості для вирішення українського національного  питання шляхом реформ. У Росії  в 1906 р. була скликана Державна дума. У чотирьох скликаннях російської Думи українське питання було одним з головних.

Особливості боротьби українських національно-визвольних сил на парламентській арені були зумовлені трьома чинниками:

1. Вибори не були рівними, прямими" а безпосередньою подачею голосів. У Росії виборці поділялись на курії згідно зі станом, майновим, освітнім, податковим цензом. Для селян і робітників вони були триступеневими (вибори уповноважених, виборщиків, депутатів), для мешканців міст, землевласників; двоступеневими. Це породжувало абсентеїзм виборців, ускладнювало дії українських партій.

2. Участь у парламенті не тільки відкривала можливості демократичного вирішення національного питання, але й сковувала політичні сили українців. Сповідування парламентського шляху вирішення власних проблем означало визнання існуючого стану справ, легітимності влади та імперських порядків, лояльності до них. Наприклад, українці, які перебували під владою Росії, мали визнавати дії російської держави, спрямовані проти Австро-Угорщини; конкурента на міжнародній арені, передусім на Балканах, вступаючи у протистояння зі своїми закордонними братами. Розбіжністю у поглядах українських політичних сил з програмних і тактичних питань. Оскільки українці в Росії перебували на становищі інородців, їх союзниками були представники всіх поневолених націй. Крім того, існувало підґрунтя для спільних акцій із загальноімперськими партіями щодо демократизації суспільства. Специфічним моментом була етнічна та конфесійна спорідненість з панівною нацією, приблизно однаковий рівень економічного розвитку. У парламентській тактиці українці намагалися забезпечити співвідношення між вирішенням перспективних питань, досягненням стратегічної мети (автономії, незалежності) і владанням поточних, буденних справ. Тому вони мусили вибирати відповідні методи боротьби від принципової безкомпромісної позиції щодо дій урядів, конкуруючих політичних сил до прийняття правила парламентської "гри", не гребуючи таємними угодами, закулісними змовами, тимчасовими коаліціями з противниками.

Український національний рух досяг суттєвих успіхів на виборах до І та II Державних дум  Росії. Так, із 102 депутатів, яких обирали від українських губерній, в І Думу пройшли до 40, а в II Думу; більше 40 свідомих захисників українських інтересів. Враховуючи політичну недосвідченість українських політичних лідерів, неможливість відкрито висувати кандидатів від своїх політичних партій, це, безумовно, був успіх. Українські ліберали співробітничали з місцевими організаціями партії кадетів на виборах до І і II Державних дум. Діяв виборчий блок УДРП і ПНС у Києві, Одесі, Полтаві. В деяких містах (Чернігові) українські депутати пройшли як члени ПНС. Там, де угоди не було досягнуто, перемагали праві.

Зі свого боку лідери українських кадетів в агітаційній  боротьбі використовували "українське питання" там, де українські партії були слабкі. Під час виборів до І Думи харківська організація ПНС пропагувала позитивний досвід української автономії у складі Росії XVII ст. З метою поступової підготовки громадської думки в зросійщеному місті до сприйняття цих ідей на шпальтах російськомовної газети "Южный край" систематично друкувались матеріали з історії та культури України, в тому числі українською мовою. Професор Харківського університету, один з лідерів міської філії ПНС М. Сумцов підготував у 1906 р. проект запровадження українознавчих дисциплін в університеті, який був надрукований для громадського обговорювання, та започаткував читання лекцій українською мовою.

Загалом склад депутатів  від України у Думах був  прогресивно-демократичний, опозиційний  до царського уряду. Діяли українські думські громади (фракції), що розробляли загальні вимоги українців. Вони видавали в 1906 р. журнал "Украинский Вестник", а в 1907 р. газету "Рідна справа", в яких друкували виступи членів фракції, проекти документів, заяви лідерів.

До української фракції  І Думи входили 44 депутати, серед них; І. Шраг, П. Чижевський, В. Шемет, Г. Зубченко, М. Онацький, І. Тарасенко, С. Таран, А. Грабовецький та інші. Крім депутатів, які репрезентували український рух, багато членів Думи від інших партій увійшли у фракцію, визнаючи необхідність вирішення українських питань (М. Ковалевський, А. В'язлов, М. Біляшевський та ін.). Фракція була позапартійною організацією прогресивно-демократичного напряму. Членство у ній не заважало депутатам у загальнополітичних питаннях взаємодіяти з фракціями кадетів, трудовиків. Водночас всі вони були зобов'язані у національних питаннях діяти згідно з духом української парламентської групи.

У складі української  фракції ІІ Думи було 47 осіб. Серед  них М. Долгополов, Б. Сайко, А. Гриневич, В. Хвіст, С. Нечитайло та ін. Під час роботи Думи було прийнято рішення про вихід членів української фракції з усіх інших думських партійних об'єднань. Передчасний розпуск II Думи перервав процес формування української фракції.

Робота фракції будувалася на принципах західноєвропейських  парламентів. Так, у 1906 р. була створена група експертів з різних проблем, яку очолював М. Гру шевський. Він розробив план національно-територіальної децентралізації Російської імперії, згідно з яким передбачалось утворити загальнодержавний парламент і територіальні сейми. До парламенту вибори мали бути непрямими, щоб уникнути великої його чисельності при утворенні маленьких виборчих округів і не репрезентативності малих націй у великих округах. Територіальні сейми мали займатися справами культури, місцевої адміністрації, призначенням суддів. Чверть місць у них передбачалася для інтелігенції. Фракція працювала над законопроектами про сільськогосподарських робітників, національні права, мову викладання у школах українських губерній. Активно виступала вона з аграрного питання. Засудила позицію уряду щодо єврейських погромів (депутат І. Шраг був притягнутий до судової відповідальності за думську промову з цього питання), розстріли сільськогосподарських робітників у Київській, Полтавській і Чернігівській губерніях. Короткий термін існування І Думи не дав змоги фракції внести підготовлені законопроекти на її розгляд.

У II Думі українська фракція  виступила з декларацією, створеною  на базі програми УДРП. Поряд з загальнодемократичними вимогами свободи слова, друку, амністії політичним в'язням тощо проголошувалася необхідність надання автономії Україні, українізації шкільної освіти.