Господарський процес

У США арбітражна форма вирішення спорів розвивалася незалежніше. Тривалий час (до прийняття Федерального закону про арбітраж 1925 року) американські суди не розглядали арбітражні угоди як обов'язкові для сторін і такі, що позбавляють суди права розглядати справу. Але на відміну від Англії право США ніколи не дозволяло переглядати арбітражні рішення за виняткових підстав. Нью-Йорк першим зі штатів США прийняв сучасний закон про арбітраж у 1920 році. Цей закон спеціально виключив можливість перегляду арбітражного рішення судом по суті. У 1922 році було створено Американську Арбітражну Асоціацію, яка й дотепер є одним з найвпливовіших інститутів Американської юридичної системи. У 1925 році було прийнято федеральний арбітражний закон США, який зобов'язував суди «здійснювати арбітражні угоди». Однак навіть у США арбітраж здобув популярності лише останніми десятиліттями.

У Латинській Америці тривалий час арбітраж доволі повільно розвивався. Причина полягала в тому, що в різних країнах застосовувалися різні підходи до визнання суті, юридичної природи третейського суду. Латиноамериканська юриспруденція розглядала й дотепер розглядає третейський суд переважно з процесуальних позицій. На відміну від більшості інших країн, де арбітраж вважався інститутом договірного права, у Латинській Америці він є «похідною формою судочинства». Цю теорію було названо publisista - публічна теорія третейського суду. Арбітражна угода визначається не як добровільне відмовлення від розгляду суперечки в суді, а як делегування частини повноважень суду арбітрів. Зокрема, публічна теорія третейського суду базується на Конституції Мексики, згідно зі ст. 14 якої ніхто не може бути позбавлений життя, свободи, власності, майна або прав без провадження в належному суді, що дотримує відповідно до закону основні формальності процедури, яка передує рішенню. Процесуальний кодекс розвиває цю статтю, передбачаючи процесуальні формальності для будь-якого процесу, від яких сторони не мають права відмовитися. Процесуальний кодекс передбачав також лише можливість передати для вирішення арбітражу суперечку, яка вже виникла. Крім того, стосовно процедури проведення третейського суду з будь-яких процесуальних питань, не погоджених окремо сторонами, арбітраж повинен був керуватися процесуальним кодексом. Останнім часом Мексика відходить від загального застосування теорії publisista до арбітражного процесу. У 1971 році Мексика підписала Нью-Йоркську Конвенцію, а в 1978 році - Панамську. Ці конвенції вимагають від судів країн-учасниць виконувати угоди про передання спорів на вирішення третейському суду в майбутньому, а також встановлює жорстко обмежений перелік випадків, коли можливе відмовлення у визнанні або виконанні зарубіжного арбітражного рішення. Відповідно до Панамської Конвенції, якщо не укладено окремої угоди між сторонами, арбітраж регулюється правилами процедури Міжамериканської Комісії з комерційного арбітражу (це єдина істотна відмінність Панамської Конвенції від Нью-Йоркської). Названі правила значною мірою повторюють правила UNC1TRAL, які, у свою чергу, надають велику автономію сторонам. Останні зміни, що було внесено у процесуальне законодавство Мексики в 1990 році, значною мірою достосували норми про регулювання третейського суду до Модельного закону про арбітраж UNCITRAL. Однак норми про арбітраж Мексики, як і раніше, містять більш обмежувальний режим щодо цього методу вирішення спорів, ніж більшість розвинених правових систем світу. Зокрема, законодавство Мексики (ст. 1417 Комерційного кодексу) встановлює, що угода про передання суперечки до арбітражу повинна передбачати питання, що можуть бути передані на вирішення арбітражу, та ім'я арбітра або арбітрів або порядок їхнього призначення. За невизначеності питань, що можуть бути передані на вирішення арбітражу, ця угода визнається несуттєвою. Позаяк угода про передання майбутніх суперечок на вирішення третейському суду не може точно визначити питання, які будуть предметом арбітражного розгляду, це дає відповідачам можливість заперечувати компетенцію третейського суду. Загалом законодавство Мексики не містить норм, що встановлюють автономність арбітражного застереження і повноваження арбітражу самостійно визначати свою компетенцію (доктрина «компетенції компетенції») і може бути інтерпретовано зворотним способом.

На Сході, у Китаї аж до 1994 року не існувало законодавства, яке б достатньою * мірою регулювало третейське судочинство. Закон про арбітраж НДРК від 31 серпня 1994 року, що набрав чинності з 01 вересня 1995 року, був найпершим актом у дій сфері, що регулює як внутрішній, так і міжнародний арбітраж. До цього арбітраж існував у межах окремих указів, посилань до третейського суду, законодавчих актів і прийнятої практики. Але незважаючи на відсутність кодифікованого законодавства третейське судочинство у країні діяло. Першим постійно функціонуючим третейським судом післяреволюційного Китаю стала Міжнародна Торговельна Арбітражна Комісія (РТАС), утворена рішенням уряду Китаю від 06 травня 1954 року. Рішення Комісії були остаточні й не підлягали оскарженню. Сторони могли вибрати одного арбітра зі списку арбітрів Комісії або двох арбітрів, які потім вибирали третього з того самого списку. Комісія мала право визначати заходи для забезпечення позову. Її компетенція обмежувалася суперечками з іноземними компаніями. У 1980 році повноваження Комісії було розширено для того, щоб вона мала право розглядати суперечки, що стосуються спільних підприємств на території Китаю і міжнародних інвестиційних проектів. 22 квітня 1987 року Китай став учасником Нью-Йоркської Конвенції. У 1988 році Комісія була перейменована в Китайську міжнародну економічну і торговельну арбітражну комісію (СІЕТАС) і одержала повноваження розглядати будь-які суперечки, пов'язані з міжнародними економічними і торговельними відносинами. З огляду на монополію щодо розгляду спорів з іноземними учасниками в Китаї СІЕТАС перетворилася на один з найбільших світових арбітражних центрів.

Про значний розвиток третейського розгляду господарських спорів у зарубіжних країнах засвідчує подальший аналіз досвіду різних країн світу. Так, розглядаючи законодавчий досвід США, доходимо висновку, що основні засади третейського розгляду було врегульовано у Федеральному арбітражному законі 1925 року. У 1955 році на Національній конференції уповноважених з єдиних законів було прийнято Єдиний арбітражний закон, який став модельним для розробки відповідних законів в окремих штатах.

У США третейський розгляд справ широко застосовується не тільки у сфері підприємницької діяльності, а й у спорах за участю комерційних корпорацій та державних органів, при розгляді спорів деліктних спорів - відшкодуванні позадоговірної шкоди.

З дослідження питань діяльності третейського суду у Франції доходимо висновку про наявність у законодавстві цієї країни Відповідних інститутів. Зокрема, у сучасному Цивільному кодексі Франції (ЦК Франції) засади третейського розгляду спорів містяться І розділі XVI «Арбітраж» книги III ЦК Франції. У ст. 2059 ЦК Франції встановлено загальне правило, відповідно до якого будь-яка особа має право передавати власний спір на розгляд арбітражу. Проте непідсудними арбітражеві залишаються спори про правовідносини, |КІ випливають з державного інтересу, і взагалі всі спори, що стосуються публічного порядку, громадської власності та громадських установ, дієздатності осіб, розлучення чи відокремлене проживання (ст. 2060 ЦК Франції). Цивільному праву Франції притаманний цивілістичний дуалізм. Поряд з ЦК у Франції діє Торговий кодекс (ТК Франції). Щодо регулювання третейського розгляду спорів у ст. 631 ТК Франції наведено перелік спорів, які за домовленістю сторін при укладенні контрактів сторони можуть Передавати на розгляд арбітражу. Зокрема, це спори, що стосуються зобов'язань та угод між особами, які займаються торгівлею (роздрібною чи оптовою) та здійснюють банківську діяльність; між учасниками торговельних товариств; з торгових справ між будь - якими особами.

Арбітражні угоди за некомерційними правочинами між громадянами законодавством Франції визнаються недійсними. Арбітражна практика Франції пішла шляхом визнання недійсними І арбітражні застереження, які включаються у статут некомерційної організації.

За французькою арбітражною доктриною недійсність контракту загалом спричинює і недійсність арбітражної угоди; водночас розірвання контракту не впливає на чинність арбітражної угоди.

Процесуальні аспекти провадження за арбітражними справами врегульовані у книзі IV «Арбітраж» чинного ЦПК Франції. У цьому розділі ЦПК Франції згадуються два види арбітражної угоди: арбітражне застереження і компроміс. Арбітражне застереження - це вид арбітражної угоди, що включається в контракт; компроміс - це угода, за якою сторони передають спір, що вже виник, на розгляд арбітражу. На відміну від застереження (яке спрямовує будь-який спір, що виникає з виконання контракту на розгляд арбітражу), у компромісі повинен чітко зазначатися предмет спору. Якщо спір, що перебуває в компетенції арбітражу, з огляду на арбітражну угоду потрапив на розгляд державного суду, то останній повинен визнати себе некомпетентним. Проте сторонни мають право звертатися до державного суду (трибуналу) у таких випадках: при виникненні нездоланних ускладнень щодо призначення арбітрів; для продовження терміну розгляду спору; при розбіжностях у екзекватурі; для вжиття заходів забезпечення позову. Арбітри не пов'язані процесуальними правилами та регламентами державних судів і мають право самостійно встановлювати арбітражну процедуру, якщо інше не передбачено угодою сторін; проте існує правило, згідно з яким арбітражна процедура не повинна суперечити вихідним засадам цивільного процесу, що містяться в ЦПК Франції. Сторони мають право уповноважувати арбітрів бути «дружніми посередниками». У такому разі арбітри третейського суду не пов'язуються також нормами матеріального права, але арбітри не мають права порушувати загальні вимоги публічного порядку.

Серед країн із розвиненою системою третейських судів вагоме місце посідають Німеччина, Англія, Австралія, Канада та ін.

Зокрема, у Німеччині в 1997 році було прийнято нове законодавство про арбітраж, яке доповнило десяту книгу ІДПК ФРН; в Англії аналогічний закон було прийнято в 1996 році, в Австралії - у 1991 році.

В Австралії прийнято Закон про суд (посередництво та третейський суд). Згідно з цим Законом Сімейний та Федеральний суди Австралії можуть пропонувати сторонам спору винести справу на розгляд третейського суду або розглянути її за іншими альтернативними процедурами розв'язання спорів (медіація). Австралійські юристи стверджують, що в Австралії сформувалась доволі своєрідна та оригінальна система третейського розгляду, яка значно відрізняється від Британської та Американської моделей, що наразі дало можливість Австралії зайняти в цій частині лідируючу позицію в усьому Азіатсько-тихоокеанському регіоні. Третейський розгляд в Австралії має давні традиції і бере початок з XVIII ст., коли серед білих емігрантів почали створюватися третейські суди на підставі англійського закону про третейські суди 1697 року. Разом з ДОМ найбільший інтерес до третейських судів виявився у другій доловиш XX ст. У розділі 51 Конституції Австралії встановлено, ЩО Парламент наділений владою приймати закони, що стосуються «узгоджувальних процедур та третейського суду для відвернення та врегулювання галузевих спорів, що виходять за межі одного штату». У 1975 році у країні почав функціонувати Інститут третейських судів Австралії, який став осередком професійної підготовки третейських суддів; у 1982 році створюється Австралійський центр з комерційних спорів і до 1990 року усі австралійські штати прийняли закони про комерційний арбітраж. Координує діяльність третейських судів створена в 1995 році. Національна консультативна рада з альтернативного розв'язання спорів. Комерційні спори в Австралії розглядає створена в 1956 році Австралійська комісія з узгоджувальних процедур та третейського суду, діяльність якої координується Промисловим відділом Федерального суду Австралії. У функції цієї Комісії входить відправляння третейського розгляду, а Промисловий відділ Федерального суду компетентний тлумачити рішення Комісії та надавати їм виконавчої сили. Третейська процедура доволі популярна і Австралії. Так, близько 95 % сімейних спорів розв'язуються саме третейськими судами чи іншими альтернативними процедурами.

Особливості третейського розгляду в Австралії визначаються законодавством кожного штату чи території. Рішення третейських судів реєструються в державних судах і виконуються в тому ж порядку, що й рішення державного суду. Австралійський Федеральний суд у певних випадках має право передавати справу на розгляд третейського суду навіть у разі незгоди сторін. Цікавий підхід щодо форми арбітражної угоди, запропонований англійським третейським законодавством: вимоги Арбітражного закону 1996 року поширюються лише на підписані сторонами письмові арбітражні угоди. Усна арбітражна угода так само вважається чинною, і спір може бути переданий на розгляд арбітражу, але на цю угоду не поширюється режим Арбітражного закону 1996 року.

Аналіз зарубіжного досвіду розвитку третейського розгляду в різних країнах світу - доволі актуальна проблема, позаяк дає змогу дослідити динаміку цього юридичного явища, здійснити компаративний аналіз суміжних правових інститутів, що сприятиме запровадженню на теренах вітчизняної правової системи тільки найкращих світових взірців третейських систем розгляду спорів і на основі синтезу зарубіжних досягнень з національними традиціями праворозуміння та правосприйняття створенню власної унікальної моделі третейського розгляду, що відповідатиме як світовим стандартам, так і потребам української судово-правової реформи.

Тема 2.

ДОСУДОВЕ ВРЕГУЛЮВАННЯ ГОСПОДАРСЬКИХ СПОРІВ

2.1. Значення досудового врегулювання господарських спорів, підстави для його дотримання та основні вимоги досудового врегулювання господарських спорів.

2.2. Порядок пред'явлення претензії.

2.3. Досудове врегулювання спорів при зміні, розірванні господарських договорів.

2.4. Досудове врегулювання розбіжностей при укладанні господарських договорів.

2.1. Значення досудового врегулювання господарських спорів, підстави для його дотримання та основні вимоги досудового врегулювання господарських спорів

Досудове врегулювання господарських спорів являє собою систему заходів, що здійснюються організаціями, іншими суб'єктами господарювання, майнові права яких порушено, з метою безпосереднього вирішення конфлікту (спору) до звернення у господарський суд.

Метою досудового врегулювання господарських спорів є усунення або запобігання негативного впливу на господарську діяльність з боку контрагентів. Добровільне задоволення претензійних вимог забезпечує найбільш швидке відновлення порушених прав кредитора. В цьому полягає позитивний аспект досудового порядку врегулювання спорів. Такий порядок є позитивним і для добросовісного боржника, оскільки позбавляє його додаткових витрат на судові видатки.

Сторони застосовують заходи досудового врегулювання господарських спорів за домовленістю між собою (ст. 5 ГПК України). Отже, досудовий порядок врегулювання спорів є виключно правом Господарюючих суб'єктів, а не їх обов'язком. З цього правила є два виключення. Перше виключення полягає в тому, що ГПК України Визначає перелік господарських спорів, на які не поширюється досудовий порядок їх вирішення. Це спори про визнання договорів недійсними, спори про визнання недійсними актів державних та інших органів, підприємств та організацій, які не відповідають законодавству і порушують права та охоронювані законом інтереси підприємств та організацій, спори про стягнення заборгованості за опротестованими векселями, спори про стягнення штрафів. Національним банком України з банків та інших фінансово-кредитних установ, а також на спори про звернення стягнення на заставлене майно. Ці спори вирішуються виключно в судовому порядку. Друге - стосується тих господарських відносин, щодо яких законодавством встановлено спеціальний (відмінний від передбаченого Господарським та Господарським процесуальним кодексом України) порядок вирішення спорів. Зокрема, такими нормативно-правовими дотами є Постанова Кабінету Міністрів України від 06 квітня 1998 року № 457 «Про затвердження Статуту залізниць України», Наказ Міністерства транспорту України від 14 листопада 1997 року № 363 «Про затвердження Правил перевезень вантажів автомобільним транспортом в Україні», Кодекс торговельного мореплавства України, Повітряний кодекс України тощо.

Право на судовий захист не позбавляє суб'єктів правовідносин можливості досудового врегулювання спорів. Це може бути Передбачено господарським договором, коли суб'єкти правовідносин добровільно обирають засіб захисту своїх прав. Досудове врегулювання спорів може мати місце за волевиявленням кожного з _ учасників правовідносин і за відсутності в договорі застереження щодо такого врегулювання спору.

Варто зазначити, що до 2005 року досудове врегулювання Господарських спорів було обов'язковим. Проте, на підставі рішення Конституційного Суду України від 09 липня 2002 року № 15-рп/2002 у справі щодо офіційного тлумачення положення ч. 2 ст. 124 Конституції України було внесено зміни до ГПК України у цій частині. Зокрема, КСУ будо встановлено, що вказане положення Основного Закону України щодо поширення юрисдикції на всі правовідносини, що виникають у державі, в аспекті конституційного звернення необхідно розуміти так, що право особи на звернення до суду за вирішенням спору не може бути обмежене законом, іншими нормативно-правовими актами. Встановлення законом або договором досудового врегулювання спору за волевиявленням суб'єктів правовідносин не є обмеженням юрисдикції судів і права на судовий захист. Можливість використання суб'єктами правовідносин досудового врегулювання спорів може бути додатковим засобом правового захисту, який держава надає учасникам певних правовідносин, що не суперечить принципу здійснення правосуддя виключно судом. Виходячи з необхідності підвищення рівня правового захисту, держава може стимулювати вирішення правових спорів у межах досудових процедур, однак їх використання є правом, а не обов'язком особи, яка потребує такого захисту.