Гражданское право

Особистість як стійка система соціально  значущих наук

Особистість - це стійка система соціально-значущих рис, які характеризують індивіда, вона є продуктом суспільного розвитку і включення індивідів в систему соціальних відносин шляхом предметної діяльності. 
 
Пояснюючи поняття “особистість” через поняття “людина”, можна сказати, що особистість є людина зі сформованим світоглядом (системою поглядів на світ), самосвідомістю і здатністю до творчої самореалізації через діяльність. Самосвідомість являє собою свідомість і оцінку людиною самої себе як суб'єкта практичної, пізнавальної, культурної діяльності, як особистості. На шляху самоусвідомлення як особистості людина обов'язково стикається з визначенням своєї самості, окремості, індивідуальності (що розуміється як одиничність, неповторність, винятковість) і спільності, подібності до інших. 
 
Індивід - поняття, яке вказує на приналежність даної конкретної людської істоти до людського роду. Поняття “індивід” несе в собі як ознаку цілості суб'єкта, так і наявність у нього особливих (індивідуальних) властивостей. Але, вживаючи слово “індивід”, ми робимо акцент на родових ознаках, а не на особистісних властивостях. 
 
Отже, існують певні якості, які характеризують особистість людини, культуру особистості, міру її особистості. Людина формується у конкретному історичному часі. Він, в свою чергу, включає в себе все “тіло культури”, тобто весь попередній досвід, культурну традицію, загальнокультурну атмосферу. 
 
До культурно-історичних якостей особистості належить здатність судження як основа інтелектуальної культури, моральна рефлексія і совість як обов'язкові складові етичної культури особистості, смак як специфічна здатність, що лежить в основі естетичної культури особистості і суспільства, пам'ять і традиції як умова і потреба міжособистісного спілкування, моральність і право як регулятиви поведінки людей і гаранти забезпечення їх безпеки. 
 
Будучи приналежністю, частиною особистостей, що спілкуються одна з одною, ці якості впливають на створення певних соціальних інститутів і стають рушієм та барометром їх розвитку. Так, моральність, совість, моральна рефлексія лежать у основі правового устрою суспільства, здатність судження забезпечує розвиток наук, смак впливає на розвиток мистецтва. 
 
Здатність судження можна визначити як здатність людини до розумового акту, який виражає його ставлення до певного об'єкта, коли людина при оцінці об'єкта підключає свої знання, сумніви, досвід, впевненість або віру. Здатність судження лежить в основі моральної рефлексії і формування смаку. 
 
Моральна рефлексія - якісна характеристика особистості, здатної осмислити і оцінити власні вчинки. Моральна рефлексія є характерною рисою високорозвиненої особистості, оскільки вона є вираженням потреби людини у самооцінці (в тому числі, і у вигляді самопокарання). Другою складовою моральної рефлексії (крім здатності судження) є совість: здатність особистості здійснювати етичний самоконтроль. Совість стає вирішальною особистісною якістю, коли людина потрапляє в ситуацію вибору. 
 
Характеризуючи людину, оточуючі майже завжди дають оцінку її смакам: “поганий смак”, “добрий смак”, “несмак”. Смак являє собою здатність людини до сприйняття і оцінки естетичних якостей явищ та предметів і розмежування прекрасного від потворного. 
 
Формуючись як особистість, людина відчуває на собі безліч культурних впливів. Це і досвід загальнолюдської культури, і конкретно-історичний час, в якому вона живе, і національна культурна атмосфера, як її безпосереднє культурне оточення і середовище, в якому відбувається пробудження людини до культурного життя.  
 
Проблема визначення національного характеру, розшифрування культурного генофонду народів порушується Просвітництвом і продовжує бути актуальною, багатоаспектною і невирішеною досьогодні. 
 
Кожний народ має систему цінностей, яка визначає і характеризує саме його спосіб життя, формує типові для представників даної нації особливості поведінки і мислення, які лежать в основі творчості цього народу. 
 
Поняття “національний характер” включає в себе і психічні особливості, які відрізняють представників даної нації від іншого людства, і особливий склад мислення, який “прочитується” в культурі даного народу. Так, “Фауст” Гете був відображенням, з одного боку, духу епохи, з іншого боку - німецького духу. 
 
Існує поняття етнокультурного стереотипу як узагальненого уявлення про типові риси, що характеризують який-небудь народ. Це або автостереотипи (те, що думають люди про свій народ), або гетеростереотипи (те, що люди думають про інші народи). Іноді вони співпадають, іноді сперечаються один з одним. “Англійська манірність”, “французька галантність”, “німецька мрійність”, “німецький педантизм”, “російське “авось”, “африканський темперамент”, “китайські церемонії”, “українська господарність” - всі ці і безліч інших уявлень складають поле етнокультурних стереотипів європейців, американців, китайців, українців, японців, росіян.

Основні форми соціалізації культури

Відмінність понять "соціалізація" і "виховання" особистості не означає  їх протиставлення, оскільки соціалізація індивіда включає як соціально-контролюючі  процеси цілеспрямованого впливу на особистість (виховання), так і стихійні, спонтанні процеси, які впливають на її формування. У зв'язку з цим потрібно розрізняти направлену і ненаправлену (стихійну) форми соціалізації.

Направлена форма соціалізації (або виховання) - це спеціально розроблена певним суспільством система засобів впливу на людину з метою формування її особистості у відповідності з інтересами цього суспільства.

Цілеспрямоване виховання - це процес впливу вихователя на вихованця, що являє  собою свідомо організовану запрограмовану і спеціалізовану діяльність суспільства  з метою формування у людей  необхідних і корисних для них  поглядів, почуттів, рис характеру, психічних і фізичних якостей. Це процес систематичного цілеспрямованого впливу на фізичний і духовний розвиток особистості з метою підготовки її до виробничої суспільної і культурної діяльності. Виховання включає систему навчання, освіти й ідеологічного впливу.

Ненаправлена, або стихійна форма  соціалізації - це так би мовити "автоматичне" виховання певних соціальних навичок  у зв'язку з постійним перебуванням індивіда в безпосередньому соціальному  оточенні.

Безпосереднє соціальне оточення індивіда - надзвичайно складний і  різноманітний світ. Сукупність різних груп, що складають сферу спілкування індивіда, їх особливості, неоднаковість рівня соціального розвитку, практики соціальних зв'язків і відношень всередині них у неоднаковій психологічній атмосфері, пред'являють різні вимоги до особистості. Дослідження механізму соціалізації особистості приписує необхідність різностороннього дослідження всього комплексу впливів на неї різних соціальних груп.

Специфіка безпосередніх життєвих умов індивіда полягає в тому, що вони опосередковують вплив цілісної соціальної системи на особистість, конкретизують суспільні відносини  в їх безпосередньому спілкуванні.

Цілеспрямована (виховання) і стихійна - це дві основні форми соціалізації, які мають свої особливості. Ці форми соціалізації взаємопов'язані, взаємообумовлені. Питання про їх співвідношення розроблене ще недостатньо. Деякі дослідники, співставляючи направлену і стихійну форми соціалізації, віддають перевагу першій з них, доводячи, що стихійна форма детермінована в основному мікро-середовищем і тому більш характеризується наявністю старого. Тому засвоєння вже віджитого може спричинити серйозну безпеку соціальному середовищу, зокрема, появу відносно великої кількості осіб, які відхиляються від необхідних морально-етичних норм у бік соціальної патології. Існує також протилежна думка. Багато хто з дослідників вважає, що стихійна форма соціалізації сприяє засвоєнню індивідом нового, бо саме в мікросередовищі перш за все з'являються фактори, що відображають зміни в соціальних умовах, саме це забезпечує розвиток у індивіда нових якостей, які не передбачені старими нормами. Проте не має рації перебільшувати значення будь-якої однієї форми соціалізації, бо така абсолютизація неодмінно спричиняє перекоси в системі виховання, про що засвідчує, наприклад, досвід неузгодженості стихійної і цілеспрямованої форми соціалізації (розходження слова і справи) або практика абсолютизації цілеспрямованого виховання, яке зводиться лише до навчання. Ототожнення різноманітного за формами процесу соціалізації з "виховуючим навчанням" в педагогічній практиці призвело до того, що головним засобом формування особистості проголошувались знання, а весь багатогранний процес духовного розвитку людини був відданий фактично на відкуп вихованню словами. Це, звичайно, не могло не викликати багато труднощів у виховному процесі.

Сама практика з усією гостротою  зробила необхідним вивчення процесу  формування особистості у всій повноті  і різноманітності його форм. Дослідники відмічають, що в процесі соціалізації обов'язково повинно здійснюватись  два основних засоби засвоєння культури: один з них передбачає обов'язкову вербалізацію культурної норми і  розрахований на свідоме засвоєння її змісту, а другий - передбачає засвоєння культури шляхом наслідування стереотипному зразкові або психологічний тиск на особистість соціальної групи через механізм соціальних експектацій, зараження і навіювання. Я.Л. Коломінський відмічає, що ці, здавалось би протилежні, засоби соціалізації є не стільки двома етапами, що змінюють один одного, скільки двома засобами, що завжди існують поряд в процесі пізнання людиною оточуючого світу. З віком змінюється лише їхня роль і питома вага поглинутої за допомогою кожного з них інформації. Я.Л. Коломінський вказує на те, що має місце зміщення пропорцій між рефлексивними, направленими, і нерефлексивними, стихійними засобами соціалізації як в процесі соціального онтогенезу індивідів, так і в процесі соціального філогенезу людства, різні етапи якого характеризуються не тільки співіснуванням, але й домінуванням одного з цих засобів. Ю.М. Лотман називає культуру з домінуванням позарефлексійного засобу регуляції - "культурами текстів", а з домінуванням рефлексій-ного засобу "культурами граматик", вважаючи, що основним принципом культур першого типу є звичай, культур другого - закон.

Світ і людина в арабо -мусульманській культурі

На початку VIII ст. народи, які досить суттєво були рознесені  в просторі, об’єднуються у велике державне утворення - Арабський халіфат, після розпаду якого новоутворені держави (крім Іспанії) сповідують іслам. Іслам, як і інші світові релігії (іудаїзм, християнство тощо) виник  початку у невеликому географічному  регіоні, серед народів, духовне _ життя  яких було взаємокорельованим в Аравії (VII ст.), і як духовна течія синтезував попередні надбання духовного життя  усіх етнічно близьких народів регіону. Іслам був вірою низів і  верхів одночасно. Він не мав духовної ієрархії, давав відповіді на усі  питання буденного життя - від  обміну товарів до важливості загальнолюдських норм і цінностей.

Увага. Іслам як і інші релігії не уникнув поділу на течії  і секти (суніти, шиїти тощо), однак  це не призвело до ворожнечі між  мусульманами.

В процесі історичного  розвитку іслам перетворився із віри, що регулює норми співжиття, в  особливий символ ісламського світу  із своїми релігійно-культурними цінностями, які посилено культивуються як найбільш значущі для всієї людської спільноти.

Під впливом ісламу формувались  суспільно-філософські системи, мистецтво, архітектура (мечеті, мінарети, ханаки, медресе) тощо.

Основні положення ісламу викладені в Корані (араб. - читання) священній книзі мусульман. Вчені  вважають, що Коран сформувався під  час переходу від родоплемінної  до класової організації народів  стародавньої Аравії. Коран суттєво  відрізняється від усіх літературних пам’яток духовного характеру. Він  не має якоїсь цільної обґрунтованої  структури як за формою, так і  за змістом. Зміст носить стихійний  характер і містить пророчі одкровення, проповіді, виступи, заклинання, побутові, обрядові та етико-правові норми. Коран  як світова пам'ятка культури є цінним тим, що це найдавніший прозовий твір, написаний арабською мовою, який відображає складний і соціальне болючий процес переходу до нової епохи, принципово нових норм співжиття, суспільної організації індивідів.

Завойовуючи землі на заході і сході, араби знайомляться з  новими для них культурою, природничими та гуманітарними науками. Мистецтво  арабського світу було регламентоване Кораном, який забороняв зображати  сферу божественного. Зате набуває  розквіту лірична поезія, складаються  поетичні школи, каліграфія із форми  знаків переходить у форми орнаменту, що склали систему релігійної символіки.

Як зазначають сучасні  дослідники арабської культури, в  ХІV-ХVІ ст. найбільшого розвитку досягає мистецтво книжкової  мініатюри відомих живописних шкіл Іраку, Афганістану, Азербайджану. Портретні  та побутові зображення з'являються  з XV ст. і пов'язані з іменем художника  Кемаледіна Бехзада.

Культура арабсько-мусульманського  регіону, базуючись на Корані, швидше була культурою формування світського життя за нормами "Священної книги". Розвиток матеріальної культури був  більше детермінований зовнішніми, ніж  внутрішніми факторами. Араби досить плідна використовували досягнення природничих наук, набуті в інших  країнах світу.

Людина в античній культурі

Антична культура Середземномор'я вважається одним з найважливіших творінь людства. Обмежена простором (в основному узбережжі і острови Егейського та Іонічного морів) і часом (від II тисячоліття до н. Е.. До перших століть християнства), антична культура розсунула рамки історичного існування, по праву заявивши про себе загальнолюдської значимістю архітектури і скульптури, епічної поезії і драматургії, природничо-наукового і філософського знання.  
Давньогрецька і давньоримська цивілізації займали розташовані географічно близько один до одного території, існували майже в один і той же час, тому немає нічого дивного, що вони тісно пов'язані між собою. Обидві цивілізації володіли різними культурами, які розвивалися, взаємодіючи один з одним.  
Античність показала світу різні форми організації людської спільноти - політичні та соціальні. Демократія народилась у Стародавній Греції, відкривши величезні гуманістичні можливості вільного волевиявлення повноправних громадян, з'єднання свободи й організованого політичної дії. Рим дав приклади добре налагодженого республіканського ладу життя і управління, а потім імперії - не тільки як держави, але як особливої ​​форми співіснування багатьох народів з особливою роллю центральної влади, як державної "замирення" безлічі племен, мов, релігій і земель. Рим відкрив світу найважливішу роль права і регулювання всіх видів людських відносин і показав, що без досконалого права не може бути нормально існуючого суспільства, що закон повинен гарантувати права громадянина і людини, а справа держави - стежити за дотриманням закону.  
Античність заповіла наступним епохам максиму "людина - міра всіх речей" і показала, яких вершин може досягти вільна людина у мистецтві, знанні, політиці, державному будівництві, нарешті, в самому головному - у самопізнанні та самовдосконаленні. Прекрасні грецькі статуї стали еталоном краси людського тіла, грецька філософія - взірцем краси людського мислення, а кращі діяння римських героїв - прикладами краси громадянського служіння і державного творення.  
В античному світі була зроблена грандіозна спроба з'єднання Заходу і Сходу з єдиною цивілізацією, подолання роз'єднаності народів і традицій у великому культурному синтезі, виявив, наскільки плідно взаємодія і взаємопроникнення культур. Одним з результатів такого синтезу було виникнення християнства, який народився як релігія невеликої громади на околиці римського світу і поступово перетворився на світову релігію.  
Мистецтво  
Небувале раніше в історії відчуття людини як вільного громадянина ("політичного істоти") знаходило своє відображення у художній культурі, мистецтві, зумовило їх надзвичайний злет і розквіт. Досягнення древніх греків і римлян настільки грандіозні, що вся історія світового мистецтва немислима без античних сюжетів, грецької і римської міфології, античних канонів і зразків.  
Античне мистецтво (V-IV ст. До н. Е..) Справедливо називають класикою, так як воно було зразком для наслідування у втіленні досконалої краси, де доброчесність душі, сила розуму цілком поєднана з красою тіла. Найбільш повно це можна було передати в скульптурі. На значущість скульптури в житті греків звертав увагу Плутарх, який відзначив, що в Афінах було більше статуй, ніж живих людей.  
Свого досконалості грецька пластика досягла у творчості великого Фідія, який створив багато прекрасних творінь, серед яких особливо виділялася знаменита статуя Зевса Олімпійського, виконана зі слонової кістки і золота. Велична 14-метрова статуя грізного бога, що сидить на троні, була втіленням мудрості і людинолюбства. Вона зараховувалася до семи "чудес світу" і відома лише за описами і зображенням на стародавніх монетах.  
Серед інших скульпторів, які прославили античне мистецтво, слід назвати: Праксителя, який першим в історії зобразив Афродіту у вигляді оголеної прекрасної жінки (Афродіта Книдская); Лисиппа, який залишив нащадкам прекрасний портрет Олександра Македонського (теж зберігся в римській копії); Леохара, автора легендарного Аполлона Бельведерського.  
Архітектура  
Поряд зі скульптурою, найвищого розквіту досягла антична архітектура, багато пам'яток якої, на щастя, дійшли до наших днів. Великий Парфенон, руїни Колізею вражають своєю красою і величчю навіть сьогодні.  
Чільний принцип доцільності, чіткість і сміливість інженерного мислення давали можливість задовольняти і побутові потреби численного населення, і витончений естетичний смак аристократів (їх вілли з парками та палаци мали надзвичайну вартість). Етруські традиції в архітектурі і винахід бетону дозволяли римлянам перейти від простих балочних перекриттів до арок, склепінь і куполів.  
Римляни увійшли в історію як видатні будівельники. Вони зводили монументальні споруди, навіть руїни яких до цих пір вражають уяву. До них відносяться амфітеатри, цирки, стадіони, терми (суспільні лазні), палаци імператорів і знаті. У Римі будували багатоквартирні будинки - інсули - у 3-6, а іноді й у 8 поверхів.  
Римські храми прямокутною формою і портиками нагадували грецькі, але на відміну від останніх споруджувалися на високих платформах з драбиною (подіумах). У римському храмовому зодчестві застосовувався тип ротонди, тобто круглого храму. Таким був один з найдавніших храмів - храм Вести. Найбільш значним досягненням римської будівельної техніки був храм усіх богів - Пантеон у Римі. Купол Пантеону діаметром 43 м вважався найбільшим в світі.  
Безсумнівно, грандіозним римським спорудою є будинок амфітеатру - Колізею, яке являло собою еліпс окружністю 524 м. Стіна Колізею мала висоту 50 м і складалася з трьох ярусів.  
Ще в II ст. до н. е.. римські будівельники винайшли бетон, що сприяло поширенню арочно-склепінчастих конструкцій, які стали характерним елементом римської архітектури, як, наприклад, тріумфальні арки - пам'ятки військової та імператорської слави. Ряд арок - аркади застосовувалися при будівництві багатоярусних кам'яних мостів, усередині яких знаходилися труби, що подають воду в місто. З бетону був споруджений фундамент Колізею (I ст.) Глибиною 5 м. З бетону будували фортеці, мости, акведуки, портові моли, дороги.  
Театр  
Серед різноманітних розваг, так улюблених в античності, театр займав особливо важливе місце в житті стародавніх греків і римлян - він виконував різні функції, в тому числі морально - етичні, виховну, гуманістичну. В Афінах V ст. до н. е.., які стали центром літературного, поетичної творчості, розцвіли трагедія і комедія. Трагедія - прямий переклад «пісня козлів» - виникає з хорової пісні, які виспівували сатирами, одягненими в козлячі шкури і зображали постійних супутників бога вина Діоніса. Вона стала офіційною формою творчості, коли в Афінах був затверджений загальнодержавне свято Великого Діонісія.  
Найбільш популярними були трагедії трьох найбільших афінських драматургів: Есхіла, Софокла та Евріпіда. Кожен з них по-своєму вирішував проблеми добра і зла, року і відплати, радості і співчуття. Аристотель у "Поетиці", визначаючи трагедію, говорить про те, що вона "за допомогою співчуття і страху здійснює очищення подібних пристрастей", викликає катарсис (очищення).  
Розквіт іншого жанру - комедії пов'язаний з ім'ям Арістотеля. Сюжети для комедій були взяті з тогочасного політичного життя Афін, на відміну від трагедій, сюжети яких грунтувалися на міфологічному минулому. Художні образи, створені знаменитими драматургами, відрізняються глибиною психологічних характеристик і хвилюють багато поколінь глядачів протягом століть. Прометей, Едіп, Медея, Федра уособлюють собою легендарне минуле древніх століть.  
Література  
З античним театром тісно пов'язаний розвиток античної літератури, яка виросла з фольклору, з героїчних переказів про минуле. Письмовий період давньогрецької літератури починається поемами Гомера і продовжується в дидактичному епосі Гесіода ("Теогонія", "Праці і дні"). Одним з кращих римських ліриків був Катулл, присвятив безліч віршів про кохання знаменитої красуні Клодії. Проте "золотим століттям" для римської поезії був період правління Октавіана Августа (27 р. до н. Е.. - 14 р. н. Е..). У "століття Августа" жили і творили три самих знаменитих римських поета: Вергілій, Горацій, Овідій. Незакінчена "Енеїда" Вергілія прославляла велич Риму, римський дух. Горацій високо цінував призначення поета, що знайшло вираження в його знаменитому "Пам'ятнику", якому наслідували багато поетів, у тому числі і А. С. Пушкін. Безперечною вершиною римської любовної лірики є творчість Овідія, що втілилось у таких знаменитих творах, як поеми "Метаморфози", "Наука кохання" та ін  
Вихователь Нерона, знаменитий філософ Сенека, зробив значний внесок у розвиток трагедійного жанру. Саме цю античну трагедію драматурги Нового часу обрали як зразок для наслідування. Трагедії Сенеки написані в дусі "нового стилю": затягнуті патетичні монологи, громіздкі метафори і порівняння призначені скоріше для читача, ніж для глядача.

Світ і людина сюрреалізму

Вперше  поняття «сюрреалізм» ввів французький  поет Г. Аполлінер,позначивши жанр своєї  п'єси - «сюрреалістична драма». У 20-30-х  рокахновий художній напрямок його засновники - поети А. Бретон і Ф. Супостали  називати «сюрреалізм» ( «зверхреалізм»). Теоретики сюрреалізмупов'язували  з ним надії на побудову нової, художньої реальності,реальнішою, ніж  навколишній світ. Сюрреалізм, твердили вони, «знімаєпокриви »з світу, творить« істинну », неправдоподібну дійсність --сюрреальність. Звідси - абсолютизація  чудесного і перетворення його в  провіднукатегорію естетичного  ставлення людини до світу. «Немає нічого, крімчудесного »(А. Бретон). Реальність сверхреального, справжністьтаємничого, неймовірність буденного стають головною темою художника.  
Як образно сказав французький поет П. Елюар, в склянці води стільки жчудес, скільки їх у глибині океану.

У цьому художньому напрямку людина, світ, речі, сам простіртекучі і  відносні, їх межі розмиті. Художня  концепціясюрреалізму: межі особистості  та світу розпливлися, нічого певного, всеспотворюється, зміщується, розпливається. Світ - безладна маса явищ,особистість  не знає, де починається її «я» і  де воно закінчується, де світ і щовін  таке.

Сюрреалізм  прокламує хаос світу і намагається  художньою формоювідновити розпалася  зв'язок речей і людей.

Для сюрреалізму Всесвіт драматично напружена. Самотня людинастикається з таємничим і холодним світом:

Метелик філософська 

Присіла на рожевому зірку,

І так виникло вікно в пекло,

Чоловік в масці все стоїть перед жінкою голою ... '

Принцип сюрреалістичної поетики - сверхметафорічность. Метафоричністьабсолютизується сюрреалізмом і доводиться до несподіваного сполученнянесопрягаемих  предметів, до примхливої довільності  зіставлень. Самеця поетика робить світ розпливчасто-хитким: предмет, порівнюючи з багатьмаявищами, стає схожим на всі  і тому ні на що не схожим. Це істворює образ таємничої реальності. Поеми  перетворюються на художнюенциклопедію метафор. А. Бретон в «сполучені посудини» писав: «Порівняннядвох максимально віддалених один від одного об'єктів чи інший спосібпіднесення їх в захоплюючій і раптової формі є фундаментомнайвищої мети поезії ». Засобами сюрреалістичної поетики виступаютьалогічний монтаж, внесмисловая стикування, ірраціональна зв'язок фраз, слів,зорових вражень. Ідеальною моделлю сюрреалістичного образустає зустріч на операційному столі швейної машини й парасольки.

Настрої, які були спонукальним мотивом виникнення дадаїзму, сприяли появі сюрреалізму (франц. - надреалізм) - течії, що посідає одне з найпомітніших місць у складній культурній палітріXX ст. Перше ядро сюрреалістів утворювали молоді паризькі поети та письменники - Андре Бретон, Луї Арагон, Поль Елюар, Жак Превер, та ін., які групувались навколо журналу "Література", що почав виходити з 1919 р. Пізніше в угрупування влились художники М.Ернст, А.Массон, М.Дюшан, С.Далі та ін. Творча та. теоретична платформа сюрреалізму вперше була визначена у 1924 р. Як випливало зі змісту першого та наступних маніфестів та декларацій нової течії, її представники вирішили замінити реальний, наочний світ містичним світом підсвідомого. Сновидіння, галюцинації та божевілля визнавались єдиним джерелом натхнення. Розквіт сюрреалізму припадає на 1924-1938 рр. Найяскравішим представником сюрреалізму по праву вважається відомий іспанський художник Сальвадор Далі. Його картини являють собою ірраціональні комбінації суто реальних предметів, які мають натуральний вигляд, або парадоксальним способом деформовані. Це може бути людська фігура з картотечними шухлядами в животі ("Антропоморфна шафа", 1936 р.), годинник-серветка, що звисає зі столу ("Збереження пам'яті", 1931 р.), слони надовгих павучих ніжках ("Спокуса Св. Антонія", 1946 р.) тощо.