Виникнення та розвиток інституту судової влади в Україні

Принцип змагальності сторін та свобода  в наданні ними суду своїх доказів  і у доведенні перед судом  їх переконливості (п. 4 ч. 3 ст. 129 Конституції) означає, що прокурор, підсудний, його захисник або законний представник, потерпілий, позивач, відповідач та їх представники беруть участь у судовому процесі як сторони при цьому користуються рівними правами і свободою у поданні та дослідженні доказів, доведенні їх переконливості перед судом.

Суд, діючи неупереджено, об'єктивно, створює належні умови для  виконання сторонами їх процесуальних  обов'язків і здійснення наданих  законом прав в тому числі брати  активну участь у дослідженні  доказів.

Суд виступає у процесі незалежним арбітром, на якого законом (ст. 16-1 КПК України) покладається функція розгляду справи. Тобто, йдеться про процесуальну форму судочинства, при якій функції обвинувачення і захисту відокремлені від функцій розгляду справи.

Підтримання державного обвинувачення  в суді прокурором (п. 5 ч. 3 ст. 129 Конституції). Суть цього принципу полягає у тому, що прокурор, керуючись вимогами закону та своїм внутрішнім переконанням підтримує перед судом державне обвинувачення, надає та досліджує докази, заявляє клопотання і висловлює думку з приводу клопотання інших учасників судового розгляду та з питань застосування кримінального закону і міри покарання щодо підсудного. Участь прокурора у судовому засіданні є обов'язковою за винятком розгляду справ про злочини, передбачені ст.27 КПК України та у разі відмови прокурора від державного обвинувачення. Коли прокурор у ході судового розгляду кримінальної справи прийде до переконання, що результати судового слідства не підтверджують обвинувачення, пред'явлене підсудному, він повинен відмовитись від підтримання обвинувачення, виклавши мотиви відмови. У цьому випадку суд роз'яснює потерпілому, його представнику їх право наполягати на продовженні розгляду справи і підтримувати обвинувачення.

Забезпечення обвинуваченому права  на захист (п. 6 ч. 3 ст. 129 Конституції) є гарантією встановлення істини у справі, винесення законного, обґрунтованого і справедливого вироку. У ч. 2 ст. 63 Конституції України передбачено, що не тільки обвинувачений, а й підозрюваний та підсудний також мають право на захист. Кожен є вільним у виборі захисника своїх прав.

Норми кримінально - процесуального права гарантують і регламентують  реалізацію цього права. Зокрема, у ст. 21 КПК України зазначено, що підозрюваному, обвинуваченому чи підсудному забезпечується право на захист. Воно полягає у тому, що закон створює всі необхідні умови для заперечення необгрунтованого обвинувачення або для встановлення і врахування всіх обставин, які пом'якшують покарання.

Відповідно до цієї статті на особу, яка проводить дізнання, слідчого, прокурора, суддю і суд покладено обов'язок до першого допиту підозрюваного, обвинуваченого, підсудного роз'яснити їм право мати захисника і скласти про це протокол, а також надати підозрюваному, обвинуваченому чи підсудному можливість захищатися встановленими законом засобами від пред'явленого обвинувачення та забезпечити охорону особистих і майнових прав.

Гласність судового процесу та його повне фіксування технічними засобами (п. 7 ч. 3 ст. 129 Конституції). Конкретизуючи цю засаду, Закон України від 07.07.2010 р. "Про судоустрій та статус суддів" визначив, що ніхто не може бути обмеженим у праві на отримання в суді усної або письмової інформації про результати його судової справи. Кожен, хто не є стороною у справі, має право на вільний доступ до судового рішення у порядку, встановленому законом.

Розгляд справ у судах  відбувається відкрито, крім випадків, установлених процесуальним законом. Учасники судового процесу та інші особи, присутні на відкритому судовому засіданні, можуть використовувати портативні аудіотехнічні засоби. Проведення в залі судового засідання фото- та кінозйомки, відеозапису, а також транслювання судового засідання допускається за рішенням суду. Розгляд справи у закритому засіданні допускається за вмотивованим рішенням суду у випадках, передбачених процесуальним законом.

При розгляді справ перебіг  судового процесу фіксується технічними засобами в порядку, встановленому процесуальним законом.

Повага до гідності особи, невтручання в її особисте та сімейне  життя. Відповідно до ст. 28 Конституції України кожен має право на повагу до його гідності. Ніхто не може бути підданим катуванню, жорстокому, нелюдському або такому, що принижує його гідність поводженню чи покаранню. Жодна людина без її вільної згоди не може бути піддана медичним, науковим чи іншим дослідам. У ч. 1 ст. 32 Конституції наголошується, що ніхто не може зазнавати втручання в його особисте і сімейне життя, крім випадків, передбачених Конституцією.

В інтересах охорони  державної таємниці, запобігання  розголошенню відомостей про інтимні сторони життя осіб, які беруть участь у справі, а також у разі, якщо цього потребують інтереси безпеки осіб, взятих під захист, допускається закритий судовий розгляд (ч. 2 ст. 20 КПК). Обшук особи, а також освідування її, якщо воно пов'язане з необхідністю оголювати освідувану людину, може проводити тільки слідчий тієї самої статі, що й обшукуваний чи освідуваний та в присутності понятих тієї самої статі (ч. 4 ст. 184, ч. 3 ст. 193 КПК). При освідуванні не допускаються дії, які принижують гідність освідуваної особи чи небезпечні для її здоров'я (ч. 3 ст. 193 КПК). Відтворення обстановки та обставин події допускається лише за умови, що виконувані при цьому дії не принижують гідності осіб, які беруть у них участь, і не є небезпечними для їх здоров'я (ч.2 ст.194 КПК). Під час обшуку або виїмки слідчий має вжити заходів для того, щоб не було розголошено виявлені при цьому обставини особистого життя обшукуваного та інших осіб, які проживають або тимчасово перебувають у цьому приміщенні (ст.185 КПК).

Право на свободу та особисту недоторканість. Конституція України  у ст. 29 закріпила право кожної людини на свободу та особисту недоторканість. Свобода є найціннішим надбанням людини. Людина може діяти відповідно до свого волевиявлення і робити все, що не заборонено законом та не завдає шкоди правам та свободам інших людей1.

Принцип недоторканості означає, що ніхто не може бути позбавлений волі, заарештований, затриманий за підозрою у вчиненні злочину, підданий особистому обшуку, судовій експертизі або приводу інакше як на підставі та в порядку, передбачених законом1.

Кожній затриманій чи заарештованій особі має бути негайно повідомлено про мотиви або затримання, роз'яснено її права та надано можливість з моменту затримання захищати себе особисто або користуватися допомогою захисника. Затриманий має право оскаржити затримання в суді.

Про арешт, затримання має  бути негайно повідомлено родичів заарештованої чи затриманої особи (ч. 5 ст. 106 КПК).

Недоторканість житла. Ст.30 Конституції України кожному  гарантує недоторканість житла. Не допускається проникнення до житла чи до іншого володіння особи, проведення в них огляду чи обшуку інакше як за вмотивованим рішенням суду.

У невідкладних випадках, пов'язаних із врятуванням життя  людей та майна чи з безпосереднім  переслідуванням осіб, які підозрюються у вчиненні злочину, можливий інший, встановлений законом порядок проникнення до житла чи іншого володіння особи, проведення в них огляду і обшуку.

Працівниками міліції  для забезпечення виконання покладених на них обов'язків надається право безперешкодно в будь-який час доби входити на територію і в приміщення підприємств, установ, організацій, на земельні ділянки, в житлові будинки т а інші приміщення громадян у випадках переслідування злочинців чи припинення злочину, який загрожує життю, а також у випадках стихійного лиха та інших надзвичайних ситуацій (ст. 11 Закону України "Про міліцію" від 20.12.1990 р.).

Незаконний обшук, незаконне  виселення чи інші слідчі дії, які  порушують недоторканість житла  громадян, вчинені посадовою особою, тягнуть за собою кримінальну відповідальність (ст.162 КК).

Презумпція невинуватості (ст. 62 Конституції). Суть цієї засади полягає у тому, що особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком.

Ніхто не зобов'язаний доводити свою невинуватість у вчиненні злочину.

Обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом, а також на примушуваннях. Усі  сумніви щодо доведеності вини особи  визначаються на її користь.

У разі скасування вироку суду як неправосудного, держава відшкодовує матеріальну і моральну шкоду, завдану безпідставним засудженням. Закріплені у цій статті положення ґрунтуються на принципі презумпції невинуватості людини, визначеними в ч.2 ст.14 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, де зазначається, що кожен обвинувачений у злочині має право вважатися невинуватим, доки винуватість його не буде доведено згідно із законом1.

Цей принцип означає, що закон вважає обвинуваченого невинуватим, доки ті, хто вважає його винуватим, не доведуть його вину і його винуватість  буде встановлено вироком суду, який набрав законної сили. Означає також  і те, що, незважаючи на переконання  дізнавача, слідчого, прокурора щодо винуватості обвинуваченого, по кожній кримінальній справі має бути забезпечено неухильне дотримання і виконання вимог ст. 22 КПК про всебічне, повне і об'єктивне дослідження обставин справи. У своєму рішенні від 30.01.2003 за № 3-рп/2003 Конституційний Суд України зазначив, що переконання слідчого і прокурора у вчиненні особою злочину не означає доведення її винуватості, яка відповідно до конституційно закріпленого принципу презумпції невинуватості особи може бути встановлена лише обвинувальним вироком суду (ст. 62 Конституції України). Зібрані досудовим слідством справи по суті, за результатами яких суд постановляє обвинувальний вирок, визнаючи особу відповідно невинуватою або винуватою у вчиненні злочину1. Не може залишитись без перевірки жоден доказ, який свідчить на користь обвинуваченого.

Обов'язковість судових  рішень (ст. 124, п. 9 ч. 3 ст. 129 Конституції). Судочинство у справі можна вважати здійсненим лише тоді, коли відповідне судове рішення буде звернено до виконання і виконано. Відповідно до ст. 13 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" судове рішення, яким закінчується розгляд справи у суді, ухвалюється іменем України.

Вирок, ухвала і постанова  суду, що набрали законної сили, є  обов'язковими для всіх державних та громадських підприємств, установ і організацій, посадових осіб та громадян і підлягають виконанню на всій території України (ст.403 КПК України).

Судові рішення інших  держав є обов'язковим до виконання  на території України за умов, визначених законом, відповідним до міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.

Невиконання судових  рішень тягне за собою відповідальність, встановлену законом. Принцип обов'язковості виконання судового рішення не позбавляє учасників судового процесу права на апеляційне та касаційне оскарження рішення.

В Юридичній енциклопедії роз'яснюється, що "законна сила вироку, рішення - чинність вироків і судових  рішень, яка настає у передбачені процесуальним законом строки". Своєчасне, повне, точне і безумовне виконання судового рішення підвищує його ефективність, сприяє виконанню завдань судочинства, утвердженню законності в державі.

Отже, конституційні засади судочинства є основоположними  критеріями цієї діяльності, їх неухильне  дотримання при здійсненні правосуддя є гарантією захисту законних прав і свобод людини та громадянина незалежним і безстороннім судом.

Єдність системи судів загальної юрисдикції забезпечується:

• єдиними засадами організації та діяльності суду, які визначені Конституцією України, Законом України "Про судоустрій та статус суддів", Кримінально-процесуальним кодексом, Господарським процесуальним кодексом, Цивільним процесуальним кодексом, Кодексом адміністративного судочинства. Вони є обов'язковими для всіх судів, що складають систему судів загальної юрисдикції:
• єдиним статусом суддів, який встановлений Конституцією України та Законом України "Про судоустрій та статус суддів";
• обов'язковістю для всіх судів правил судочинства, які закріплені у Конституції України, процесуальних кодексах України, Законі України "Про судоустрій та статус суддів", інших законах;
• забезпеченням Верховним Судом України однакового застосування судами касаційної інстанції норм матеріального права;
• обов'язковістю виконання на території України судових рішень. Це означає, що судові рішення усіх судів загальної юрисдикції, які набрали законної сили є обов'язковими до виконання усіма органами державної влади, місцевого самоврядування, посадовими особами, юридичними і фізичними особами на всій території України;
• єдиним порядком організаційного забезпечення діяльності судів, згідно ст. 145 Закону України "Про судоустрій та статус суддів", цю функцію покладено на Державну судову адміністрацію України, яка здійснює організаційне забезпечення діяльності органів судової влади;
• фінансуванням судів лише з Державного бюджету України. Фінансування всіх судів в Україні здійснюється за рахунок коштів Державного бюджету України, де окремим рядком визначаються видатки на утримання кожного суду загальної юрисдикції та Конституційного Суду України;
• вирішенням питань внутрішньої діяльності судів органами суддівського самоврядування. Регулювання цих питань забезпечується Конституцією України та Законом України "Про судоустрій та статус суддів".
• Суди загальної юрисдикції спеціалізуються на розгляді цивільних, кримінальних, господарських, адміністративних справ та справ про адміністративні правопорушення.

Як зазначено у Конституції  України та Законі України "Про  судоустрій та статус судів", система  судів загальної юрисдикції будується за принципом територіальності, інстанційності та спеціалізації.