Процесуальні строки в цивільному процесі

В цілому, правила про  продовження чи поновлення процесуальних  строків викладені у статті 89 Цивільного процесуального кодексу. Застосування цих правил залежить від різновиду процесуального строку.

У тому випадку, якщо процесуальна дія не здійснена в межах строку, встановленого законодавством, суд може поновити цей строк, якщо строк було пропущено з причини, визнаною поважною. При цьому неможливість здійснити свої права у зв’язку з в відмовою в відновленні пропущеного строку досить часто пов’язана не тільки з умисною чи халатною протидією з боку суду, але й з неправильними діями самих заявників.

Так Рішенням Київського районного суду м. Сімферополь 1999 року було задоволена позов А.П. до міськрайввідділу про відновлення на роботі та стягнення заробітної плати за час вимушеного прогулу.

Судова колегія Кримського обласного суду відмінила рішення це рішення та прийняла справу до свого провадження по першій інстанції.

Постановою колегії цього  суду провадження у справі було закрито. А.П. не оскаржував цю постанову обласного  суду, а через деякій час звернувся  до Кримського обласного суду із заявою про поновлення пропущеного строку на касаційне оскарження. Постановою Кримського обласного суду йому було відмовлено в поновленні пропущеного  строку на касаційне оскарження.

Свою постанову суд  обґрунтував тим, що у заяві позивача про поновлення пропущеного касаційного  строку не вказані причини, котрі  б йому перешкоджали своєчасно пред’явити касаційну скаргу. При цьому його помилка в обчисленні процесуального строку на касаційне оскарження не може вважатися поважною для поновлення пропущеного процесуального строку.2

Типовим прикладом затягування (причому з власної вини) можливості захистити свої власні права та інтереси може слугувати елементарна необізнаність  в тих чи інших питаннях процесуального законодавства. А отже не слід забувати, що судові органи з власної ініціативи не будуть вирішувати питання про поновлення пропущеного процесуального строку.

Так 7 жовтня 1999 року Вінницьким обласним судом було постановлено рішення у справі за позовом Г.Н.А. до Г.А.О., Г.А.Ф. та садівничого товариства "Сонячний" про усунення перешкоду користуванні садовим будиночком.

25 жовтня Г.А. Ф. звернулася  до Вінницького Суду України  з касаційною скаргою на зазначене  вище рішення. Ухвалою судді Вінницького обласного суду від 11 серпня 2000 року цю касаційну скаргу залишено без задоволення.

У скаргах Г.А.Ф. та Г.Н.А. просили  скасувати ухвалу судді.

Судова колегія в цивільних  справах Верховного Суду скарги залишила без задоволення з таких підстав.

Як видно з матеріалів справи, строк на касаційне оскарження рішення закінчився 22 жовтня 1999 року. Касаційну скаргу на це рішення Г.А.Ф. надіслала 25 жовтня того ж року, тобто після закінчення строку на касаційне оскарження. Із заявою до суду про поновлення процесуального строку на оскарження рішення заявниця всупереч вимогам статей 85, 98 Цивільного процесуального кодексу не звернулась, у зв’язку з чим суддя підставно залишив подану нею з порушенням процесуального строку касаційну скаргу без розгляду.

Таким чином враховуючи наведене та керуючись cт. 326 Цивільного процесуального кодексу України судова колегія  у цивільних справах Верховного Суду України скарги залишила без  задоволення, а ухвалу судді Вінницького обласного суду - без зміни.1

Питання про поновлення строку вирішується за заявою особи, що бере участь у справі, як правило тим  судом, де має бути вчинена та чи інша процесуальна дія.

Оскільки поновлення пропущеного  строку полягає в тому, що суд  дозволяє особі за наявності поважних причин пропуску вчинити ту дію, на вчинення якої встановлений законом  строк, то одночасно з заявою про  поновлення строку процесуальний закон  потребує вчинити ту дію або подати той документ, відносно якого заявляється прохання.

В судове засідання викликаються сторони та інші особи, які беруть участь у справі, однак їх неявка не перешкоджає вирішення питання  про поновлення строку за умови, що в суду є достатні дані про належне повідомлення їх про час і місце розгляду заяви.

Якщо суд задовольняє  заяву про поновлення строку, то така ухвала оскарженню не підлягає, оскільки вона не вирішує наперед головне питання справи, і навпаки, на ухвалу про відмову поновити пропущений строк може бути подано скаргу або внесено апеляційне подання прокурора, оскільки такою ухвалою встановлюється перешкода в здійснені права для осіб, які беруть участь у справі.1 Ухвали суду або судді з питань пропущених строків як в першому, так і в другому випадках, повинні бути мотивованими. На це особливо звертає увагу Верховний Суд України в Постановах Пленуму № 8 від 11.10.1985 р. "Про практику розгляду судами України цивільних справ у касаційному порядку" та

№9 від 21.12.1990р. "Про практику застосування судами процесуального законодавства  при розгляді цивільних справ  по першій інстанції".

Якщо ж пропущено строк, призначений суддею чи судом, то за заявою строки або іншої особи, яка  бере участь у справі, суд може продовжити цей строк. Продовження строку являє  собою надання судом нового строку на вчинення тієї процесуальної дії, яка (скоріш за все з поважної причини) не була вчинена у заздалегідь встановлений строк. Діючий Цивільний процесуальний кодекс не встановлює порядок розгляду судом питання про продовження процесуального строку та не надає відповідному заявнику право оскаржити відмову в продовженні процесуального строку окремо від оскарження судового рішення (залишаючи це, мабуть, на аналізування з боку самого суду в кожній конкретній справі).

V. Процесуальні  строки та проблема законної  сили судового рішення.

Вище ми вже вказували, що встановлені діючим законодавством процесуальні строки та методологічні  основи застосування цієї правової категорії - це один з найважливіших чинників своєчасного та правильного розв’язання  та розгляду цивільних справ.

Але розкриваючи подібну  характеристику процесуальних строків  в цивільному судочинстві, не можливо не зачепити своєю увагою інший, не менш важливий аспект у застосуванні процесуальних строків (при чому як на теоретичному, так й на правозастосовчому рівні) - безпосередній зв’язок процесуальних строків з проблемою набрання законної сили судовим рішенням. При цьому ми не випадково вказуємо, що це не менш важливий аспект у застосуванні процесуальних строків, бо, не дивлячись на усі спірні точки зору з цього питання можна казати, що винесення та набрання законної сили судовим рішенням (ухвалою) - це, можливо найбільш важливіша стадія (питання, аспект) усього цивільного судочинства (яка тягне за собою найбільш вагомі правові наслідки, у тому числі - закінчення відповідних цивільних процесуальних правовідносин учасників процесу).

Як відомо, наука цивільного процесу (а равно й правозастосовча  практика) по-різному формулюють поняття  та сутність набуття законної сили судовим рішенням.

Так, декотрі фахівці вважають, що під набуттям законної судовим рішенням слід розуміти його правову дію, маючи вияв в тому, що існування прав, а також фактів, полягаючих у їх основі, встановлюється остатотчно, а тому встановлені рішенням суду підлягають негайному задоволенню за вимогою відповідної особи.1

Інші автори, розглядають  законну силу судового рішення як правову дію постановленого судом рішення, оскільки воно за своєю правовою природою є виконанням закону. Також вказується, що судове рішення, яке набуло законної сили, стає незмінюваним тому, що неможливо вимагати ні його перегляду, ні зміни у будь-якому порядку.1

У той же час дещо інакше визначають поняття та сутність законної сили судового рішення у вітчизняній правовій літературі.

Так, декотрі фахівці стверджують, що законна сила судового рішення означає набуття їм якості правосуддя, спрямованого на виконання завдань цивільного судочинства, визначених Цивільним процесуальним кодексом. Властивість судового рішення, набувшого законної сили, на їх думку має прояв у правових наслідках, котрі воно викликає: авторитетність, загальнообов'язковість, стабільність, незмінність, виключність та реалізованість.2

Слід також відзначити, що згідно висновкам фахівців законна  сила судового рішення має суб’єктивні та об’єктивні межі.

Законна сила судового рішення з точки зору об'єктивних меж означає дію судового рішення з приводу тих правовідносин, прав та обов’язків, котрі були предметом рішення суду, а також з приводу тих юридичних фактів, котрі слугували його підставою.3

Об’єктивні межи законної сили судового рішення завжди визначаються предметом судового рішення. У випадках, коли предмет судового рішення не охоплює обставин, котрі були встановлені при судовому розгляді, таке питання можливо розв’язати шляхом постановлення додаткового рішення.

Законна сила судового рішення з точки зору суб’єктивних меж розповсюджується на сторони та інших осіб, приймаючих участь у справі. Ці суб’єкти не можуть знову пред’явити той самий позов до суду.

У той же час, законна сила судового рішення розповсюджується тільки на тих юридично зацікавлених осіб, котрі притягалися до участі у процесі як особи, приймаючи участь у справі, та котрі мали можливість захищати у суді свої права. На особу, котра мала юридичну зацікавленість у справі, але не була притягнута до участі у справі як учасник процесу, закона сила рішення у такому її розумінні не розповсюджується, а відповідно й не розповсюджуються діючи правила про використання процесуальних строків — таким чином така особа у змозі аналізувати та заперечувати тіж самі факти та правовідносини у іншому процесі.1

Вище ми вже розглядали наслідки набуття законної сили судовим  рішенням. В той же час можливо відмітити, що законна сила рішення, хоч й розкривається в його наслідках, але має свій зміст, який не слід плутати з наслідками набуття рішенням законної сили.

Таким чином законна сила рішення - це юридична дія судового рішення, суть якого зводиться до його незмінності та виключності.2

При цьому незмінність  судового рішення полягає у неможливості перегляду та скасування в апеляційному порядку рішення, що набуло законної сили. Для сторін та інших осіб, приймаючих участь у справі, незмінність означає неможливість апеляційного оскарження, а для прокурора - неможливість внесення апеляційного подання.

Виключність означає неможливість після набуття рішенням законної сили для осіб, приймаючих участь у справі, а також їх правонаступників заявляти до суду тіж самі позовні вимоги, з тих же підстав, а також оспорювати в іншому процесі встановленим судом факти та правовідносини.

Поданню до розгляду однакової  заяви також не припускається  у випадках, коли при початковому  розгляді справи суд закрив провадження  у справі з тієї ж підстави. Що позивач відмовився від позову та відмову прийнято судом, або за результатами укладеної сторонами мирової угоди, коли вона затверджена судом. Повторне звертання з аналогічним позовом неможливо й в інших випадках, передбачених ст. 227 Цивільного процесуального кодексу України.

Таким чином, законною силою  судового рішення є його незмінність та виключність, що включає в себе неможливість його оскарження та винесення нового рішення поміж однаковими сторонами, про той же предмет та з тих же підстав, та одночасно є моментом, з якого здійснюється дія рішення.

І в цьому є прямий безпосередній  зв’язок між застосуванням процесуальних  строків та набуттям законної сили судовим рішенням.

Бо не слід забувати, що цивільне судочинство (цивільний процес) - це перш за все формальна процедура, врегульована відповідними правовими приписами. А саме дотримання цієї процедури, у тому числі при застосуванні процесуальних строків, є головною запорукою набуття чинності відповідним рішенням суда, його законності та обгрунтованості (адже, як відомо, саме застосування процесуального строку, наприклад, передбаченого ст. 292 ЦПК України, дає підстави вважати рішення набувшим чинності або ж відкладати це шляхом оскаржування).

VI. Висновок.

Як вже згадувалося  вище, згідно з діючим законодавством України про судоустрій правосуддя здійснюється тільки судовими органами шляхом розгляду та розв'язання в судових  засіданнях у тому числі цивільних  справ, пов’язаних із захистом прав та законних інтересів громадян, підприємств, установ та організацій, держави.

Загальновизнане визначення правосуддя зводиться до того (про  що теж вже згадувалося), що це - одна з форм державного управління , засіб виконання державою внутрішньої функції охорони правопорядку, власності, прав та свобод людини шляхом розв'язання спеціальним органом державної влади різноманітних категорій справ за правилами, встановленими відповідними процесуально-правовими галузями права.1

Виходячи з єдності  судової влади та правосуддя можливо  стверджувати, що правосуддя - форма  реалізації судової влади. Судова влада  як влада, перш за все, державна окрім  як у правосудді не повинна мати більше свій прояв.

Виключність, як характерна риса судової влади є своєрідним шляхом до розуміння правосуддя у правовій державі.

Як вказують фахівці, правова  держава фактично з’являється тоді, коли право центром життя суспільства, коли відносини громадян та держави  є відносинами права, а не сили та підкорення, та недоторканість правового статусу громадянина гарантована правосуддям, в якому інституалізується правовий зв’язок між державою та особистістю.2

Суд повинен забезпечувати  захист соціально-економічних, політичних, особистих прав та свобод громадян. Судовий захист - найвища гарантія забезпечення прав та свобод фізичних та юридичних осіб, оскільки суд займає визначене місце та положення у системі органів державної влади.

Таким чином, сутність правосуддя перш за все є в тому, що у ньому  має прояв виключність судової  влади у державі. Звідси зрозуміло, чому демократичні зміни у політичній, економічній, соціальній сферах суспільства невід’ємно пов’язані з судово-правовою реформою та послідовним здійсненням виключності судової влади.1

Але, крім виключності судової  влади, у правосудді повинна втілюватися повнота судової влади. Повнота судової влади – невід’ємна якість правосуддя. Вона має вираз у тому, що в правовій державі правосуддя повинно бути загальнодоступним, інакше кажучи усі громадяни повинні мати рівні можливості у використанні судового захисту своїх прав та охороняємих законом інтересів. Крім того, повнота судової влади розуміє під собою, що усі громадяни без виключення визнаються рівними перед судом. І це не тільки теоретичне положення, це - аксіома, яка підтверджена соціально-історичною практикою та знайшла своє закріплення в міжнародно-правових актах із захисту прав та свобод людини.