Шпаргалка по "Философии"

                Фейербах:  першим перейшов на  позиції філософського матеріалізму. Головною справою життя і філософії  Фейербаха була критика релігіїю .На противагу гегелівській філософії  релігії Фейербах розглядав філософію та релігію як світорозуміння, що взаємно виключають одне одного. Теологія є способом мислення, що перешкоджає дослідженню природи, тому і людина в ній завжди перебуває поза природою. Однак через кілька років він виступив з різкою критикою вчення Гегеля. Аналізуючи вихідні передумови гегелівської системи, Фейєрбах робить висновок про її глибоке споріднення з теологією. Він показав, що ідеалізм Гегеля є філософським обгрунтуванням існування Бога. На думку Фейєрбаха, і релігія, і близька їй гегелівська філософія мають загальні корені: вони виникають у результаті абстрагування і наділення самостійною формою існування людської сутності, найбільш загальних рис людського роду.Бог, за Фейєрбахом, - це абстракція, що існує лише в головах людей.Чим більше атрибутів приписується Богу, тим біднішою стає людина, оскільки ці атрибути вона віднімає у себе. Фейєрбах прагнув відродити в людини почуття самоствердження й гідності, вважаючи, що це можна зробити на основі матеріалістичного світогляду.При обґрунтуванні матеріалістичного світогляду Фейєрбах відмовляється використовувати поняття «матерія» і віддає перевагу поняттю «природа». Натуралізм у системі Фейєрбаха носить антропологічний характер. У центрі філософії, на його думку, повинна бути людина як вища сутність природи.

17. Своєрідність  філософії українського духу

Українська філософія немає ні методу, ні системи.

– формування філософської думки українського етносу на самобутній, міфологічній основі; – суттєве релігійне забарвлення давньоруської філософії;– відображення у давньоруській філософії віри у власні сили і здібності етносу, прагнення до єднання усіх руських земель;– переважання у філософській думці Київської Русі морально-етичної проблематики співзвучної з християнськими цінностями;– дуалізм і пантеїзм української філософії ХVІІІ століття. – “філософія серця” як самобутня інтерпретація єдності розуму, волі, почуттів людини, як засіб пізнання, долучення її до вищого, позаземного божественного світу; – захист інтересів трудящих, боротьба проти їх соціального і національного гноблення;– глибоке розуміння в українській філософії ХІХ століття проблем філософського матеріалізму, елементів діалектики; боротьба проти ідеалізму.

Найвидатніші представники:

Скорода. Г.Сковорода не створив теоретично оформленого і систематизованого вчення. Свою філософію він розумів, як вміння жити в Богові, у гармонії з природою, у мирі з людьми і власною совістю. “Коли дух людини веселий, думки спокійні, серце мирне, – то й усе світле, щасливе, блаженне. Оце і є філософія”, – стверджував Сковорода.

 Провідними ідеями  філософії Г.Сковороди стали:

 – вчення про людину, про самопізнання як єдиний  шлях до Бога і до щастя; – вчення про три світи, які  складають все існуюче;– ідея  подвійної природи трьох світів;

 – “філософія серця”  як осередку духовного життя людини та головного інструменту самопізнання;-етичний ідеал “нерівної рівності” та ідея “сродної праці”.

Шевченко. Після Г.Сковороди провісником філософії українського духу був Т.Г.Шевченко. Важливою рисою його філософських, суспільно-політичних поглядів була послідовна і безкомпромісна антикріпосницька спрямованість, непримиренна боротьба проти самодержавної політики національного гноблення народів, відстоювання демократизму у національному питанні.Хвилювала Т.Г.Шевченка і слов’янська проблема, яку він розв’язував з позицій демократизму і братерської єдності слов’ян. Світосприйняттю Шевченка притаманний принциповий антропоцентризм який зумовлює сприйняття навколишнього світу природи, історії й культури крізь призму переживань, бажань, потреб і прагнень людини. Для нього цей світ уособлює Україна як екзестійний стан буття. Його особиста доля й доля його народу стають віддзеркаленням одне одного. Ця філософія глибоко індивідуальна, особиста і, разом з тим, ґрунтувалася на національній ідеї українського народу, його ментальності.

Костомаров. М.Костомаров – історик, етнограф, громадський діяч. Особливе значення при вивченні його соціально-філософських поглядів має праця “Книги буття українського народу”, у яких висвітлюється трагічна історія українського народу і виголошується впевненість, що він обов’язково відродиться як самобутній культурний етнос.

Юркевич. П.Юркевич – ґрунтовний розробник самобутньої концепції “філософії серця”.

 П.Юркевич був переконаний, що в серці людини – найглибша  основа і духовно-етичне джерело людського існування. В діяльності серця – в почуттях, переживаннях, емоціях, реакціях, а не в думках, в їх всезагальності, відображається індивідуальність особистості. Філософ підкреслює, що розум лише вершина, а не коріння духовного життя людини.

Франко. Основою світогляду І.Франка є філософський матеріалізм.У збірці “Зів’яле листя”, говорячи про матеріалістичне розуміння дійсності, І.Франко відзначає, що в основі всього існуючого лежить не ідея, дух, а матерія, яка вічна і не має ні початку, ні кінця. Її найважливішою властивістю є рух, зміна, плинність. “В дійсності, в природі, – писав Франко, – все підлягає безперервній зміні, руху і обміну матерії”.

 

18. Марксистська  філософія: сучасне осмислення основних  положень.

Маркс та  Енгельс розробили матеріалістичний погляд на історію, теорію доданої вартості як економічну основу капіталізму й вчення про комунізм — безкласове суспільство, що неминуче прийде на зміну капіталізму. Філософ.полож. За Марксом, не свідомість чи Бог створюють матерію, а навпаки матерія у своєму постійному русі та розвитку створила свідомість. Пізнання можливе через органи чуття та розум, а практика є мірилом, яким вимірюється світ та є єдиним критерієм істини.Діалектичний метод Маркс застосовує також щодо історії (історичний матеріалізм). Суспільство розглядається марксизмом як організм, в структурі якого продуктивні сили визначають виробничі відносини, форми власності, які, у свою чергу, зумовлюють класову структуру суспільства, політику, державу, право, мораль, філософію, релігію, мистецтво. Їх єдність і взаємодія створює певну суспільно-політичну формацію. Сукупність  виробничих відносин є економічною структурою суспільства, на якій базуються всі інші процеси життя, зокрема, соціальні, політичні та духовні. суспільне буття визначає  свідомість. На певній стадії розвитку матеріальні сили виробництва починають конфліктувати із виробничими (економічними) відносинами. виникає підґрунтя для соціальної революції. Зміна економічної бази призводить до зміни суспільства. Але нова форма суспільства виникає тільки там, де існують кращі альтернативи, оскільки людство не ставить собі завдання, які воно не здатне вирішити. За Марксом — буржуазне суспільство є останньою формою суспільного виробництва.У застосуванні до історії марксизм доводить неминучість переходу до вищої суспільної формації. Рушійна сила історії — боротьба пригноблених класів, вищим проявом якої є революція.

Сучасність. Постмарксизм виник як теоретичний напрямок, який намагається зберегти елементи марксистської філософії після колапсу марксизму як глобальної політичної сили в другій половині XX століття та переорієнтуватись у відповідь на стрімкі зміни в середовищі культури. Ґрунтується на працях Ернеста Лаклау та Шанталь Муфф. Наразі, марксизм на Заході, зазвичай, вважається дискредитованим вченням, обтяженим авторитаризмом та тоталітаризмом, протилежним сучасній підтримці (теоретичній та політичній) культурному плюралізму та лібералізму

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

19. «Філософська  антропологія» як напрямок сучасної  філософії.

Сучасна філософська антропологія виникла у 20-ті роки XX століття. її основоположником традиційно вважають М. Шелера, однак цей філософський напрямок є визначальним для всієї філософії, яка завжди тяжіла до проблеми людини. Сьогодні можна говорити, що філософсько-антропологічний рух став масовим у зв'язку з певними глибинними процесами в розвитку сучасної західної і вітчизняної свідомості, у зв'язку зі змінами в характері активності індивіда.Розвиток антропологічного способу мислення невід'ємний від діяльності філософів, які належать до різних шкіл, напрямів і сфер культури — екзистенціалізму, персоналізму, структуралізму тощо. При такому розгляді філософська антропологія виявляється елементом більш широкого ідейного комплексу — філософії і світоспоглядання антропологізму, який сформувався на основі різних теоретичних і художніх концепцій. Звертаючись до безпосередності людської реальності, філософська антропологія висуває завдання створення загального уявлення про людину, котре могло б мати інтегруюче і спрямовуюче значення в життєдіяльності суспільства. Засвоєння створеного образу сприяло б розвиткові більш високих форм людської життєдіяльності, які могли б більшою мірою бути проникнутими духовним началом.Проблема людини була поставлена ще в староіндійській та античній філософії, але розв'язання її далеке від фінального, бо проблема людини - це проблема виникнення живого взагалі в контексті загальної еволюції. Відправним ідейним фактором для філософської антропології є філософія життя. Представники: М. Шелер, Г. Плеснер, А. Гелен, Е. Ротхаккер, Х. Хенгстенберг. Джерела: «філософія життя» (В. Дільтей) та феноменологія (Гуссерль). Започаткована працями М. Шелера «Становище людини в космосі» і Г. Плеснера «Ступені органічного світу і людина». Тут розглядається аспекти відношення людини до рослинного й тваринного світу й відмінності в способі існування людини і тварини. М. Шелер вважав, що людина не стільки біологічна, як духовна істота, яка здатна до «чистого споглядання речей». У Г. Плеснера підтверджується така риса людини, як «ексцентричність», завдяки якій людина втратила свою велич і тому «засуджена» до вічного пошуку і самовдосконалення. На думку А. Гелена людина внаслідок біологічної недосконалості приречена до діяльної активності, що реалізується в різних формах культури. У Ротхаккера людина – продукт певного стилю життя. Як бачимо, представники антропології вибирають одну рису і вважають її визначною, ігноруючи всі інші, не менш важливі, риси.У 60-70 роках філософська антропологія влилася в інші філософські напрямки: екзистенціоналізм, прагматизм, персоналізм, структуралізм і т.д.Існує дві гілки в сучасній антропології.1.Біологічна /Гелен, Лоренц/;2.Функціональна /Зіммель, Кассірер/. Біологічний напрям розглядає людину тільки як специфічну тварину.Людина - це біологічно недосконала тварина, непристосована до існування в сьогоденні, і тому виникає соціальне напруження.Людина є біологічно недостатньою, бо вона захищена інстинктами, "не завершена" і "незакріплена" в своїй тваринно-біологічній організації. Звичайно, що це складне науково-світоглядне питання, розв'язання якого залежить від рівня розвитку науки - аналізу великого масиву фактичного матеріалу, що підтвердить або спростує уявлення про еволюцію людини. Достовірно стосовно цього можна сказати, що завдяки успіхам медицини, соціальної гігієни, прогресу взагалі адаптичні потенції людини значно знизились, а деякі з них зовсім не функціонують.Функціональний підхід вважає, що визначити людину через її вроджену здібність - інстинкт, психіку тощо неможливо. Це можна зробити через працю, як істинно людську діяльність. Ці підходи не можна розглядати ізольовано, окремо один від одного. Адже немає діяльності незалежної від певної біологічної організації, а остання завжди відчуває на собі вплив певної форми діяльності.

 

 

 

20.ЕКЗИСТЕНЦІАЛІЗМ

-напрям у філософії XX ст., що позиціонує і досліджує людину як унікальну духовну істоту, що здатна до вибору власної долі. Основним проявом екзистенції є свобода, яка визначається як відповідальність за результат свого вибору.

Течія в філософії, що сформувалася в Європі у XIX —XX ст. Першими до екзистенціалізму у своїх працях звернулись данський філософ Серен К'єркегор та німецький філософ Фрідріх Ніцше. У XX ст. екзистенціалізм розвивався в працях німецьких (Мартін Гайдеґґер, Карл Ясперс) та французьких (Габріель-Оноре Марсель, Альбер Камю, Жан-Поль Сартр) філософів та письменників.Основним положенням екзистенціалізму є постулат: екзистенція (існування) передує есенції (сутності)(Сартр).

Визначальні риси екзистенціалізму:

-на перше місце висуваються  категорії абсурдності буття, страху, відчаю, самотності, страждання, смерті;

-особистість має протидіяти  суспільству, державі, середовищу, ворожому  «іншому», адже всі вони нав'язують їй свою волю, мораль, свої інтереси й ідеали;

-поняття відчуженості  й абсурдності є взаємопов'язаними  та взаємозумовленими в літературних  творах екзистенціалістів;

-вищу життєву цінність  екзистенціалісти вбачають у  свободі особистості;

-існування людини тлумачиться як драма свободи;

Соціальним джерелом способу мислення, що лежить в основі філософії екзистенціалізму, були реальні процеси соціально-економічного, політичного і духовного життя Заходу, що знайшли втілення в різних формах відчуження людини.

Екзистенціалізм  – ірраціональний, суб’єктивно-ідеалістичний напрямок у сучасній світовій філософії. Ірраціональний– принцип ідеалістичних філософських вчень, які розумовому, раціональному пізнанню протиставляють інтуїцію, віру, одкровення. Предметом філософії існування або екзистенціалізму є людина, її внутрішній світ, її життя, суб’єктивність, усвідомлення нею дійсності, переповненої суперечностями.

             К’єркегор: Запровадив у тогочасну  філософію поняття «страх», «розпач», «рішучість», «досада», «абсурд», «занепокоєння». К’єркегор – релігійний християнський філософ. Він вважав, що будь-яке християнське пізнання – це занепокоєння. Але занепокоєння – це істинне буття людини і відношення до життя, в той час як неупередженість наук – фарс марнославства. Квінтесенція всякого розпачу така: зневіритись у собі, зневіритись у бажанні позбутися себе. Таким же чином впадають у розпач ті, хто зневірився у бажанні бути самим собою. Ніхто не вільний від розпачу, вважає К’єркегор. У кожнім, десь у глибині перебуває занепокоєння, тривога, дисгармонія, страх перед чимось невідомим.

          Ніцше:. піднесенням та незрівнянним  пафосом змалював індивідуума, позбавленого  визначеності і змушеного продумувати  все заново. Він не зміг визнати  жодної із християнських конфесій, розглядаючи християнство як рабське моралізаторство і схиляючись натомість до натуралізму на взірець Дарвінового.

       Хайдеггер: поклав аналіз людського існування. Результатом цього аналізу було  створення фундаментальної онтології, що припускає особистість як ціле, екзистенція людини, що, однак, спочатку знаходить себе не в екзистенції, а в занедбаності . Сутність людини розуміється Хайдеггером як "ті, у якості чого людина існує, поки вона людина". Людське буття первинне по відношенню до всього іншого сущого. По-перше, це онтичний пріоритет: це суще визначене в своєму існуванні екзистенцією. По-друге, онтологічний: на основі своєї екзистенціальної визначеності людське буття “онтологічне” саме по собі. Тому людське буття володіє пріоритетом як онтично-онтологічна умова можливостей будь-якої онтології.З такої постановки проблеми “людського буття” очевидно, що Хайдеггер стає на суб'єктивно-ідеологічну точку зору: все суще визначається способами людського буття. Тут зберігається загальна установка ідеалізму - свідомість як вихідний момент теоретично-пізнавальних досліджень. Але тут Хайдеггер перетворює її в вихідний пункт онтології як “феноменології людського буття”.

             Ясперс: справжній зміст буття  відкривається людині лише в  природі глибоких потрясінь (хвороба, смерть та ін.). Саме в ці моменти відбувається «поразка шифру»: людина звільняється від вантажу своїх повсякденних турбот (від наявного буття в світі) і від своїх ідеальних інтересів і наукових уявлень про дійсність (від трансцендентного буття в собі). Перед людиною відкривається світ її глибокого інтимного існування (освідчення екзистенції) і її справжні переживання Бога (трансцендентного). За сформульованою Карлом Ясперсом концепцією, буття людини становить, по-перше, предметне буття; по-друге, екзистенцію або вільне людське життя; по-третє, трансценденція як раціонально незбагачена межа будь-якого буття та мислення.

           Марсель: Бог, на його думку, існує, але не є об´єктивною реальністю, не належить до світу «речей». Його не можна уявити, визначити, помислити, оскільки «мислити віру — значить уже не вірити». Світ знання і світ віри перебувають у різних площинах.Увесь світ розкривається в суб´єкті і через суб´єкт. Декартівському «Я мислю, отже, існую» він протиставив своє «Я є» як безумовне, категоричне, неспростовне свідчення свого особистого існування, яке є таємничою реальністю.

Фундаментальним, визначальним поняттям екзистенційної філософії є поняття існування. Існування, на думку Сартра, це не що інше як переживання суб’єктом свого власного буття «Існування», як основоположне поняття екзистенціалізму, ототожнюється з суб’єктивними переживаннями людини і видається за первинне начало. Екзистенціалізм – суб’єктивно-ідеалістичний напрям філософії.