Григорій Сковорода

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ, МОЛОДІ ТА СПОРТУ УКРАЇНИ

МИКОЛАЇВСЬКИЙ ІНСТИТУТ ПРАВА

НАЦІОНАЛЬНОГО УНІВЕРСИТЕТУ «ОДЕСЬКА ЮРИДИЧНА АКАДЕМІЯ»

 

 

Кафедра гуманітарних дисциплін

 

 

РЕФЕРАТ НА ТЕМУ:

«Григорій Сковорода»

 

 

 

Підготувала:

Студент 102 гр. денної форми навчання

Головко Владислав Олегович

 

Перевіряла:

викладач Каліцева Олена  Вікторівна

 

 

 

 

 

Миколаїв, 2013

ЗМІСТ

 Вступ …………………………………………………………………………...…3

1. Філософія Г.Сковороди……...…………………………………………….4
2. Педагогічні погляди………………………………………………………..7
3. Поезії Г.Сковороди……………………….………………………………11

Висновки…………………………………………………………………………13

Список використаної літератури………………………………………………..23

 

 

                                                        Вступ

Г. Сковорода був всебічно обдарованою  людиною — філософом-мислителем, письменником, педагогом, музикантом, знавцем античності й середньовіччя, володів кількома мовами - латинською, старогрецькою, староєврейською, польською, німецькою, російською. Він постійно вчився, поглиблював свої знання, передаючи їх одночасно іншим — учням, близьким знайомим, випадковим слухачам. Мандруючи Україною і світами, він цікавився життям, звичаями, мистецтвом, віруваннями інших народів, вкраплював у свої твори враження від спостереженого й почутого. 
Велика роль Г. Сковороди у становленні нової української літератури, він був її ідейним предтечею. Його поетична і прозова творчість стала органічним складником нового письменства, яке розвивало гуманістичні, демократичні ідеї, заперечувало існуючий суспільно-політичний лад, вводило в літературу самобутні образи простих українців, обстоюючи їхні соціальні і національні права.

                           

 

 

 

 

 

 

 

 

                                       Філософія Г. Сковороди

Характерними  рисами філософії Сковороди є  діалогічність і символічно-образний стиль мислення. Філософію він  розуміє як мудрість, як життя в істині, що побудоване на засадах його вчення. Підґрунтя філософії Сковороди становить його концепція про дві натури і три світи, згідно з якою світ складається з двох натур - видимої і невидимої, зовнішньої і внутрішньої, тварі й Бога. Вчення про дві натури пов'язане з концепцією про три світи: все існуюче поділяється на три види буття, або світи - великий (макрокосм), малий (мікрокосм) і символічний (Біблія).

Саме  у виявленні невидимої натури світу через видиму натуру і полягає, на думку Григорія Сковороди, центральна проблема існування людини. Ця проблема розв'язана через самопізнання або виявлення "сердечної", "єдиної", "внутрішньої" людини. "Внутрішня людина" у Сковороди водночас індивідуальна і надіндивідуальна, космічна; її структура аналогічна будові великого світу. Тому людське самопізнання дає змогу пізнавати внутрішні закони буття зовнішньої природи. Сковорода навчав, що в природі краса, гармонія, а в суспільстві - несправедливість, і щоб змінити макросвіт на краще, треба кожному змінити мікросвіт, тобто себе самого. «Веління природи - це пізнання Бога в людині», «Пізнання природи - це пізнання Бога».Розв'язання наскрізної у філософії Сковороди проблеми щастя мислиться ним через нове народження людини, через розкриття її божественної суті, виявлення таланту, закладеного в неї Богом, що забезпечує не зовнішнє вимушене заняття, а працю за покликанням. На думку Сковороди,духовне відродження людей, здійснення ними сродної праці автоматично призведуть до злагодженого функціонування суспільства. Твори Сковороди за життя були друковані сотнями, бо тодішня цензура знайшла їх «противними Святому Писанію і образливими для монашества». Вихований у дусі філософічно-релігійного навчання, Сковорода повставав проти мертвої церковної схоластики та духового гноблення московського православ'я, спираючись у своїй філософії на Біблію. Царство наше всередині нас, - повчав Сковорода, - і "Щоб пізнати Бога, треба пізнати самого себе. Поки чоловік не знає Бога в самім собі, годі шукати Його в світі." "Вірити в Бога не значить - вірити в Його існування, а значить - віддатися Йому та жити за Його законом." "Святість життя полягає в робленні добра людям»."

Офіційна  московська релігія ділила людство на більш благословенних Богом і менш благословенних, а навіть і таких, що перебувають ніби під прокляттям, себто кріпаків. А Сковорода вчив, що «всяка праця благословенна Богом», а розподіл місць коло Бога називав непростимим гріхом. Московське православ'я і взагалі все московське духовенство було нетерпимим до всього чужинецького як єретичного, «неправославного». Сковорода навчав, що найбільше й фактично єдине завдання філософії - шукати правду і прагнути до неї. Але в умовах людського життя ця ціль недосяжна, і щастя людини полягає саме в тому, що вона все мусить шукати правди. До цієї мети можна йти різними шляхами, і тому нетерпимість до тих, хто інакше думає, не знаходить виправдання. Так само й релігійна нетерпимість не знаходить виправдання, бо вічна правда проявляється на цьому світі в різних формах. Будучи у ставленні до себе самого цілковито безкомпромісним і осягнувши внаслідок цього повну гармонію між своєю наукою та своїм життям, Сковорода був надзвичайно лагідний і оглядний у ставленні до інших.

Сковорода обстоював права людської особистості  в кожній людині, а, в перекладі  на конкретну політичну мову того часу, це означало сильну демократичну тенденцію, що була поєднана із співчуттям до закріпачених селянських мас, з гострою  неприязню до московських гнобителів. В одному своєму вірші, що носив багатозначний  заголовок «De libertate» («Про свободу») він писав тодішнім жаргоном, винесеним із Академії:

Что то за вольность? Добро в нейкакоє? Іни говорять, будто золотоє. Ах, не златоє: єсли сравнить злато Против вольности, єще оно блато... Будь славен вовік, о муже ізбранне, Вольности отче, герою Богдане!

Згадка  про Богдана та й самий заголовок вірша не залишають сумніву, про яку саме «вольность» думав тут Сковорода. На особистій моралі, як писав С. Єфремов, він очевидно не спинявся, а зв'язував її з громадським і національним ладом - "сопрагаючи, - як сам висловлювався, - сродную собі частную должность (обов'язок) з общею (загальною)".

Чи  ж дивно, що московській цензурі подібні думки не подобалися.

Як  на джерело радощів, а звідси - душевного здоров'я, Сковорода вказує на дружбу. Однак вибирати друзів треба дуже обачно, оминаючи підлабузників і криводушних, адже «немає нічого небезпечнішого за підступного ворога, але немає нічого отруйнішого від удаваного друга». Бо нерідко нещирі друзі зучають молоду людину до непомірності, спокушаючи запевненнями, що для чистого все чисте; у таких випадках треба рішуче побороти соромливість і твердо відмовити, а надалі і взагалі відмовитися від спілкування з такими людьми, - застерігає наставник. Якщо «ми охоче підтримуємо зносини з людьми, які ще до цього часу здорові, але розум яких пошкоджений і насичений отруйним вченням», ми ризикуємо втрапити у їхнє становище. Сковорода казав: «Як купці вживають застережних заходів, аби у вигляді добрих товарів не придбати поганих і зіпсутих, так і нам слід якнайретельніше пильнувати, щоб, обираючи друзів, цю найліпшу окрасу життя, більше того - неоціненний скарб, через недбальство не натрапити на щось підроблене.»

В одному з пізніших послань Сковорода розповідає про зустріч з ченцем, якого «страшенно мучить демон печалі, і який звичайно називають бісом меланхолії. (...) Даючи поради цій людині, я сам ледве не пропав. (...) Дуже важливе значення має, з ким щоденно спілкуєшся і кого слухаєш. Бо поки ми слухаємо, ми їх дух в себе вбираємо». Ця історія виглядає особливо повчальною, оскільки учитель, визнаючи, що сам піддався печалі, показує, як поборов цей стан: у сні він звернувся по допомогу до Всевишнього: «Якщо Бог всюди, якщо він присутній і в цьому черепку (при цьому я підняв черепок з землі), то для чого ти шукаєш розради в інших місцях, а не в самому собі? Адже ти є кращим з усіх творінь».

Прикметним  є те, що, на відміну від багатьох мудреців, Григорій Сковорода не протиставляє душу й тіло, усвідомлюючи, що людина - це поєднання одного та іншого, а відтак вона мусить ставитися однаково дбайливо до обох частин своєї натури. У багато напучуваннях Сковорода порівнює душу й тіло та їхні функції: «обов'язково і саме щоденно підкидай у душу, як у шлунок, слово або вислів», «...те, що побачиш і почуєш, перетворюй у споживний і рятівний сік, як тварина, що повинна бути принесена у жертву Богові» про спілкування з різними людьми він каже: «їжа добра, але що з того, якщо вона не подобається твоєму шлунку» тощо.

Cам  Сковорода виявляє неабияку обізнаність  з медичними теоріями античних  лікарів: він зазначає, Гален, міркуючи про здоров'я, радив хлопчикам і юнакам вживати холоднішу, а старим - теплішу їжу, і тлумачить цю думку так: з гарячої їжі розвивається зайва вологість, а звідси - катар, нежить, гній, вологість, згущена жаром. Плутарх так само вважав причиною всіх хвороб надлишок вологи в тілі: «хвороба, всяка зараза і запалення не можуть прищепитися, коли тіло холодне, позбавлене слизу і легке, як корок (...), то зроби його тоншим, скорочуючи надмірну їжу й уникаючи вогню, породженого вином, звідки всі пороки душі, а з останніх, у свою чергу, - всі хвороби тіла».. Філософ жив сподіваннями на нове суспільство рівноправних людей, де не буде “рабського іга”, “тяжкої роботи”, “нічого златожадного” та “хамського”.У філософських творах Сковороди можна відзначити проповідничі ідеї національності.

                                              Педагогічні погляди

Науково-педагогічні погляди  українського мислителя формувалися  під впливом історичної епохи  XVIII століття, яку європейські культурологи називають епохою Просвітництва. Саме у XVIII ст. на основі значних наукових здобутків стало можливим реально, а не утопічно поставити питання про вдосконалення людини як основи досягнення суспільного прогресу.

Природно, що вирішальну роль у цьому зв'язку зіграли професори  Києво-Могилянської академії. Цьому  сприяли також його викладацький досвід у Переяславському та Харківському колегіумах, приватна практика виховання  дітей з багатих українських  родин, а також просвітницько-педагогічна  діяльність протягом останніх 25-ти років  серед простого українського люду.

У світогляді вченого досить чіткою є тенденція, за якою вирізняються як ідеалістичні, так і матеріалістичні елементи. Сковорода до останніх років свого життя глибоко вивчав "Біблію" і був набожною людиною, хоча з іронією (іноді й з презирством) ставився до церковнослужителів. Тому ідеалістичні елементи завжди були присутніми у його поглядах. Та слідуючи античній філософії про пізнання світу і внутрішнього духовного стану самої людини, він у той же час є матеріалістом. Людина, за його переконанням є частиною природи: "мікрокосмосом" у "макрокосмосі". Загалом у педагогічних поглядах Г.Сковороди чітко відбилися тогочасні соціальні протиріччя українського суспільства, а саме: знищення українського козацтва, заміна українсько-• державної автономії царсько-чиновницьким централізмом. Проблеми виховання особистості розкриваються вченим у його праці "Благодарний Єродій, вірші "Убогий жайворонок”, збірці "Сад божественних пісень", байках та численних листах. Заслугою мислителя с передусім обґрунтування ним принципів гуманізму, народності та природо відповідності у вихованні.

Відомо, що вперше у педагогіці принцип гуманізму обґрунтовано представниками епохи Відродження. Заслугою Г.Сковороди є те, що він розкрив цей принцип як розуміння вихователем думок, переживань та прагнень дитини, віру у благородне особистісне начало, та в силу виховання. За Г.Сковородою, цей принцип реалізується лише за умови, коли вихователь виявлятиме високу чуйність і повагу до вихованця. Ілюстрацією успішної реалізації цього принципу самим Г.Сковородою можна вважати той факт, що коли протягом 1764-1769 рр. він вже не працював у Харківському колегіумі, то в монастирських угіддях передмістя Харкова згуртував навколо себе найздібніших вихованців згаданого колегіуму. Вони вивчали з ним різні науки, співали чотирьохго-лосі кантати самого Сковороди і т.ін.

Принцип народності в педагогіці, як відомо, вперше обґрунтовано Я.А.Коменським, який на противагу середньовічній схоластиці обстоював ідею навчання дітей рідною мовою. Однак Сковорода значно ширше трактує поняття "народності". Вона, на думку педагога, зумовлюється всім укладом життя, історичними умовами, мовою, культурою, кажучи сучасною мовою, ментальністю народу.

Природо відповідність, як педагогічний принцип, обстоювали у свій час Я.А.Коменський, Й.Г.Песталоцці та Ж.-Ж.Руссо. Останній, ідеалізуючи дитячу природу, радив уже з двохрічного віку ізолювати дитину від міського середовища, де, на його думку. панує моральна розбещеність, щоб у такий спосіб, серед природи. готувати дитину до майбутнього життя. Про різні природні задатки від народження писав у XVIII ст. К.А.Гельвецій.

На відміну від своїх  попередників. Сковорода висуває  ідею "спорідненого", тобто природо  відповідного виховання. Природні задатки у людей неоднакові. Але кожна людина, на його думку, має можливість, спираючись на них, розгорнути успішну діяльність у тій чи іншій галузі. Мислитель вдається до такого образу. Природа, писав він, подібна до багатого фонтана, що наповнює різні посудини до повної місткості.

За Г.Сковородою, головним для педагога є пізнання і вдосконаленню природних здібностей кожної людини. Оскільки доля суспільства залежить від вдалого вибору кожним його членом спорідненої діяльності відповідно до природних здібностей та покликання, то, готуючи дітей до тієї чи іншої діяльності, насамперед доцільно враховувати їхні нахили та уподобання.

Виходячи з власних  принципів. Сковорода у притчі "Благодарний Єродій" писав: "Главизна воспитания єсть:

• благо родить;
• сохранить младое здравие;
• научить благодарности.

У вірші "Убогий жайворонок" та ін. творах він уточнює завдання виховання зростаючої особистості. До них вчений насамперед відносить: