Антична філософія

Світ у вченні Геракліта є  упорядкованою системою — Космосом, який утворюється на основі всезагальної плинності і мінливості речей: все тече, все змінюється, - стверджує Геракліт, порівнюючи зміну Космосу з потоком, рікою, — в одну й ту саму ріку неможливо увійти двічі, бо на того, хто входить, напливають все нові і нові води.

Вчення Геракліта про плинність явищ світу тісно пов'язане з уявленням про обмін «протилежностей», про перехід однієї протилежності в іншу як прояв всезагального закону — Логосу. Холодне нагрівається, — констатує Геракліт, — тепле охолоджується, вологе висихає, сухе зволожується: все обмінюється на протилежності, як усі товари обмінюються на золото; безсмертні — смертні, смертні — безсмертні: смертю один одного — вони живуть, життям один одного — вони помирають. Твердження Геракліта, що все є обміном протилежностей, доповнюється положенням, що все відбувається через боротьбу. Боротьбі підпорядковане все у світі, бо в ній проявляється дія Логосу: Мудрість полягає в тому, — проголошує Геракліт, — щоб прислухатися до Логосу і діяти у відповідності до нього. Геракліт був творцем першої історичної форми діалектики - стихійної діалектики, яка ще була концепцією не розвитку, а становлення, і виражалась у конкретно-образній, а не у понятійній формі.

Наступний важливий етап розвитку античної філософії пов'язаний з діяльністю Елейської школи: Ксенофан (570 р. — після 478 р, до н.е.), Парменід (народився близько 515 р. до н.е.), Зенон (490-430рр. до н.е.). Представники Елейської школи весь навколишній світ оголошують чуттєвою ілюзією. Істинний світ приховується за цією ілюзією і б протилежним їй. Дійсною першоосновою і першоначалом є вічне, незмінне буття. Це буття охоплює все і перебуває скрізь, тому воно нерухоме. Рух є чуттєвою ілюзією. Для обґрунтування цього Зенон розробляє ряд доведень, які в історії філософії дістали назву «апорії Зенона». Вони засновані на неможливості осягнути в мисленні суперечності перервності та неперервності, подільності та неподільного руху, а також переходу від спокою до руху і навпаки. Основна ідея, яку обстоюють елеати, полягає в тому, що істину дає лише розум, а почуття можуть нас обманювати. Розрізнення буття за видимістю та істинного буття було, безумовно, важливим досягненням елейської школи. Елеати помилялись в інтерпретації даного принципу, а не в його змісті і сенсі. Усвідомлення того, що картина світу має створюватися мисленням, а не описом чуттєвої реальності, дозволило розвинутися теоретичному мисленню і стимулювало розвиток філософії.

Важливим етапом розвитку античної натурфілософії було атомісичне вчення Демокріта (народився 460р. до н.е.). Істиною, — стверджує Демокріт, — є буття атомів, яких ми не бачимо, не можемо їх відчувати, проте саме вони є першоосновою світу. Але не тільки атоми.

Першоосновою всього існуючого  є буття і небуття. Буття - це -атоми, а небуття — це пустота. І те, й інше є істиною. Атоми розрізняються за формою та вагою і перебувають постійно у невпинному русі. Рухаються атоми в пустоті прямолінійно і рівномірно. В процесі руху вони утворюють вихори, які і породжують усе розмаїття світу, Близькі до вогню атоми складають душі людей.

Пізнання теж засновується на русі атомів від зовнішнього світу (Космосу) до людських душ.

Демокріт конкретизує поняття  закономірності через принцип причинності, який обґрунтовує прямолінійним  і рівномірним рухом атомів у  пустоті, неможливістю їх відхилення від цього руху ніколи, ніде, нікуди.

Пізніше послідовник Демокріта  Епікур (270-241 рр. до н.е.), обґрунтовуючи  проблему свободи, дещо змінює вихідні  положення вчення про рух атомів, припускаючи, що атом має здатність  до спонтанного, самочинного відхилення від рівномірного і прямолінійного руху. Свобода і є виразом такого відхилення. Зверніть увагу на принцип: щоб пояснити різні дії та вчинки людини, вводяться певні пара метри характеристик самого світу, Космосу.

Важливою характерною рисою античної філософії є космоцентризм. Термін «космос», що спочатку вживався для позначення військового шикування, згодом переосмислюється як порядок, гармонія, упорядкування, упорядкований світ. Космос реалізується як Макрокосм, людина — як одиничне втілення Макрокосму, їх співіснування визначається відносинами міри і гармонії. На основі трактування відносин Макрокосму і Мікрокосму формуються дві лінії в античній філософії.

Перша лінія пояснювала Мікрокосм (людину) закономірностями Макрокосму. Ця лінія подана в основному досократичними та натурфілософськими школами більш пізнього періоду: Мілетська школа, піфагорейська, Елейська, Геракліт, Демокріт, Епікур, Лукрецій Кар.

Другу, протилежну лінію, яка Макрокосм  пояснювала, виходячи з характеристики Мікрокосму (людини), започаткували софісти:

Протагор (480-410 рр. до н.е.), Горгій (480 р. — близько 380 р. до н.е.), Антифонт (V ст. до н.е.). Слово «софіст» спочатку означало «мудрець», а з другої половини IV століття до н.е. означає філософа-професіонала, вчителя філософії. Софісти ототожнювали мудрість зі знанням, умінням доводити все, що вони вважали необхідним і корисним. Керуючись енциклопедичними знаннями та мистецтвом красномовства, вони спростовували істини, які здавалися непорушними, і обґрунтовували найнеймовірніші погляди. Софісти сприяли розвитку логічного мислення; гнучкості понять. Основну характеристику істини вони вбачали у можливості її доведення. Довести — означало переконати, умовити. Софісти вважали, що довести можна усе, що завгодно, чого вимагають ті чи інші обставини.

         «Пізнай  самого себе!» Цей заклик біля  входу до храму Аполлона в  Дельфах стає, у софістів і  Сократа провідним змістом усіх  їхніх філософських роздумів. Людина  визнається єдиним реальним буттям. Так, Горгій наголошує на неправомірності шукати буття поза людиною, бо такого буття взагалі не існує, а коли б воно й існувало, ми про нього нічого не знали б. Іншими словами, людина тільки в собі самій може знайти істину. Ця ідея була чітко висловлена Протагором: «Людина е мірою усіх речей, існуючих, що вони існують, і неіснуючих, що вони не існують». Отже, слід констатувати, що з часів софістів і Сократа проблема людини стає однією з центральних філософських проблем. .

У софістів людина виступає мірою  і критерієм істини. Кожна річ, — наголошують вони, — є саме такою, якою вона є для людини. Оскільки на вітрі одному холодно, а іншому — ні, не можна сказати, що вітер сам по собі є холодним. Для того, хто мерзне, він холодний, а хто не мерзне — ні.

Протагор, зокрема, стверджує, що відчуття не може помилятись, а істина має вимірюватися чимось відмінним від неї самої. Із міркувань Протагора також випливає, що відмінності в думках не можуть самі по собі бути критерієм істинності чи хибності однієї з цих думок. Все залежить від конкретних обставин та інтересів людини. Софісти наголошували на умовності правових норм, державних законів і моральних оцінок.

Учнем софістів на початку своєї  творчості, а потім їх непримиримим опонентом був Сократ (470-399 рр. до н.е.). Мірою усіх речей для Сократа є людина як розумна, мисляча істота, оскільки в мисленні і через мислення людини знаходять вираз всезагальні закони буття.

Сократ виступав з вимогою виробити такі істини, які мали б всезагальне  значення. Визначальною здатністю людини, на його думку, є розум, мислення, яке дає вище загальнообов'язкове знання. Але щоб його одержати, людина має прикласти значні зусилля. Звідси беруть початок витоки його методу — мейєвтики (повивального мистецтва). Цей метод допомагає народженню людської думки, а філософ, що застосовує цей метод, уподібнюється; акушерці, яка допомагає народженню дітей.      

В чому полягає цей метод? Вихідним у ньому е принцип іронії. Іронічне ставлення, до світу пробуджує у  людей сумніви щодо загальновизнаних істин. «Я знаю, що нічого не знаю», — проголошує Сократ, тим самим заохочуючи людей до вироблення своєї власної, позиції, яка засновувалася б на логічних аргументах і була б обґрунтованою. А досягав він цієї мети шляхом точної постановки питань, виходячи при цьому із установки, що всі знання вже наявні в душі людини, їх потрібно лише дістати з неї. Завдання ж філософії полягає в тому, щоб допомогти людині зробити це, прояснити ці знання для себе. За формою метод Сократа — це співбесіда, діалог. Саме діалог, шляхом вірної постановки питань, дає змогу досягти істини.

Основний зміст роздумів Сократа стосується проблем моралі: що таке добро і зло, справедливість і несправедливість. Філософія, за Сократом, і є способом пізнання добра і  зла. Він проголошує, що знання саме по собі є добром, тому філософія як любов до мудрості може розглядатись і як моральнісна діяльність. Сократ вірив, що  коли людина знає, що є добром, а що злом, вона обов'язково творитиме тільки добро. Отже, джерелом моральнісної досконалості є знання. На цій підставі Сократ виділяє три основні доброчесності людини: 1) поміркованість — знання того, як вгамовувати пристрасті; 2) хоробрість — знання про те, як долати небезпеку; 3) справедливість - знання того, як дотримуватися законів божественних та людських. Таким чином Сократ намагався знайти в душі людини, в її мисленні таке надійне опертя, на якому могли б будуватися моральність, суспільне життя, держава.

Але Сократа не зрозуміли  і не прийняли його вчення сучасники-співгромадяни. Він був звинувачений у тому, що своїми бесідами розбещує молодь, не визнає богів, священних звичаїв і традицій, які визнаються державою, і був засуджений до смерті. Друзі Сократа підготували йому втечу, але він відмовився від неї, бо зважав, що його втеча буде свідченням відмови від своїх ідей та моральнісних принципів, які він сповідував і яким вчив інших. Тому він виконав вирок суду, випивши цикуту.

Тим самим Сократ довів, що істинний філософ має жити і  померти у згоді зі своїм власним сумлінням і вченням, яке сповідує. Тут проявилась ще одна характерна риса античної філософії — це і мудрість, і знання, і форма поведінки, і ставлення до світу. Якщо проголошуєш моральнісні ідеї, то сам маєш бути моральнісною особистістю, підтверджувати свої погляди власною поведінкою.

Якщо досократівська філософія пояснювала людину та її вчинки, виходячи із світу (Макрокосму), то Сократ пояснює дії людини її мисленням. Щоб бути необхідно, а не випадково добрим, справедливим, доброчесним, потрібно знати, що таке добро, доброчесність, справедливість. Коли б людина слідувала природі, то не змогла б вийти за межі тих дій, які властиві тваринам. Сократ вперше відкрив творчий характер людського мислення, проте абсолютизував цей момент, проголосивши, що загальне визначає одиничне, що в людській душі закладені поняття, які визначають всі дії і вчинки людини.

Далі принцип визначення одиничного загальним розвивав учень  Сократа Платон (427-347 рр. до н.е.), поширюючи  його на світ в цілому, на Космос. Він  стверджував, що за видимим чуттєвим світом приховується дійсно істинний світ — світ ідей. А чуттєвий світ являє собою тінь світу ідей. У світі ідей перебуває загальне, закономірне, вічне. Чуттєві ж речі безперервно виникають і зникають, рухаються і змінюються, в них немає нічого сталого і істинного. Дійсною сутністю чуттєвих речей є безтілесні форми, що осягаються мисленням. Ідеї щодо чуттєвих речей є одночасно і їхніми причинами, і зразками, до яких вони прагнуть і на які спрямовані. Проте існування одного тільки світу ідей недостатньо для пояснення речей чуттєвого світу. Оскільки речі чуттєвого світу мінливі і плинні, то вони обумовлені не тільки буттям, а й небуттям.

Таким небуттям, необхідним для існування речей, Платон оголошує матерію. Матерія — це сфера безпосереднього руху, виникнення, зміни і зникнення, тимчасовості. Матерія - це лише можливість, потенція буття. Світ ідей, за Платоном, утворює ієрархічну систему подібно піраміді, на вершині якої стоїть ідея Блага як єдність Добра і Краси. Саме вона, ідея Блага, і є верховною причиною, зразком і метою буття взагалі.

Пізнання світу, за Платоном, є пригадуванням. Душа людини пригадує ідеї, з якими вона зустрічалася, коли перебувала у світі ідей, ще не з'єднавшись з тілом. Ці пригадування тим сильніші та яскравіші, чим більше душа відсторонюється від тілесності. В діалозі «Менон» Платон демонструє теорію пригадування на прикладі розмови Сократа з юнаком, який, хоч ніколи не вивчав математику, проте за допомогою .влучно поставлених питань був підведеним до самостійного формулювання теореми Піфагора. З цього Платон робить висновок, що раніше, перебуваючи у світі ідей, душа юнака зустрічалася з ідеальним відношенням, вираженим теоремою Піфагора. Навчити, за Платоном, означає примусити душу пригадати.

На основі теорії пригадування Платон будує вчення про душу людини. Душа у нього є безтілесною, безсмертною, існує вічно і однозначно підпорядковує собі тіло. Складається душа людини із трьох ієрархічно підпорядкованих частин: вищою є розум, за ним ідуть воля і благородні почуття, найнижчу частину складають потяги і чуттєвість. В залежності від того, яка з тих частин переважає, людина орієнтується на благородне і величне або ж на нижче і потворне.

 На основі вчення  про душу людини Платон будує  свою концепцію ідеальної держави. Ідеальна держава виникає як суспільна організація трьох соціальних груп: 1) правителів-філософів; 2) стратегів-воїнів, які мають забезпечити охорону держави; 3) виробників-землеробів та ремісників, які забезпечують задоволення життєвих потреб громадян держави. Ці три соціальні групи відповідають трьом частинам душі: у правителів-філософів переважає розумна частина Душі; у стратегів-воїнів — воля та благородні почуття; у виробників-землеробів — переважають чуттєвість і потяги, які, проте, мають бути поміркованими, утримуватися в мірі і контролюватися. Трьом основним соціальним групам відповідають також і три основні доброчесності: основною доброчесністю правителів-філософів є мудрість, стратегів-воїнів  - хоробрість, виробників-землеробів — поміркованість. Четвертою, всезагальною, притаманною усім соціальним групам доброчесністю є справедливість.

З позицій своєї ідеальної  держави Платон дав класифікацію існуючих державних форм, поділяючи  їх на дві великі групи: прийнятні та неприйнятні. Перше місце в групі прийнятних форм займає ідеальна держава Платона. Найближчою до неї із існуючих державних форм стоїть аристократична республіка. До неприйнятних форм  Платон відносить перш за все тімократію, тобто владу кількох осіб, що базується на військовій сілі: цьому типу в Античній Греції найбільше відповідала аристократична Спарта. Суттєво нижче, на його думку, стоїть олігархія, тобто влада кількох осіб, що спирається на торгівлю, гендлярство, які тісно пов'язані з чуттєвою частиною душі. Головний же предметом роздратування Платона були демократія, в якій він вбачав владу натовпу, неблагородного демосу, та тиранія, яка в Стародавній Греції, починаючи з VI століття до н.е.,. була диктатурою, спрямованою проти аристократії.