Моральні цінності дружби, кохання

Цікавий і другий аспект історії дружби — зміна уявлень  про її функції. Прийнято розрізняти інструментальні (ділові) та емоційно-експресивні  функції дружби, їх протиставлення виникло з розвитком класового суспільства. В умовах же докласового та ранньокласового суспільства інструментальні та експресивні цінності дружби існували в єдності. Спілкування побратимів, друзів включало в себе як обов'язковий елемент обмін дарунками, спільні бенкети. Сам дарунок виступав речовою формою людських відносин, опредмеченими почуттями однієї із сторін.

Доки дружні відносини  тільки починали виокремлюватися з сукупності соціальних відносин (передусім із родинних), вони були жорстко регламентовані суспільством, тісно пов'язані з певними ритуалами. В подальшому регламентація послаблюється, міжособистісне спілкування індивідуалізується й психологізується, тому розуміння дружби як соціального інституту без урахування її психологічних і моральних аспектів було б після цих змін однобічним. Дружба перетворюється з договірних стосунків на емоційну прихильність.

Подібний шлях виокремлення дружби з соціальних відносин добре простежується на матеріалі античної культури. Давньогрецьке слово (дружба, приязність) мало широку гаму смислів і позначало й універсальну космічну силу (Емпедокл), і певний ступінь свояцтва, близькості людей (Гомер). Слово «друг», уживане на практиці, мало виразити найвищий ступінь прихильності до найближчих із оточення, прирівнюючи їх до родичів. Так, у грецькій міфології Кастор і Полідевк, близнюки, сини Зевса (Діоскури) пошановувалися як утілення та покровителі дружби, їхнє життя та звершені подвиги підтверджували цінність взаємної підтримки, взаємодопомоги, зв'язку, спілки, готовності до самопожертви в ім'я друга.

Безсмертний Полідевк був  узятий Зевсом на Олімп, але з любові до брата виділив йому частину  свого безсмертя. Міф про Діоскурів  був продовженням традиції стародавнього індоєвропейського пошанування божественних близнюків як помічників людини (особливо воїнів, вершників, моряків). Таким чином, у стародавніх греків, як і в інших народів, очевидний зв'язок формованих дружніх стосунків зі стосунками родинності.

Греція докласичного періоду знала вже й форму дружби, схожу з ритуалізованими особистими стосунками — вояцьким товариством. У такій формі дружба ще виступає як відношення суспільне, що виникає саме серед тих, хто виконує спільну справу. В «Іліаді» Одіссей, поранений у бою, «друзів прикликав» на допомогу, і Менелай, зачувши поклик, звертається до Аякса: «Друже, у натовп рвонімось, бо захистить Одіссея належить!». Друзями називаються вожді та правителі данаїв, пани та їхні слуги. Патрокл для Ахіллеса — «друг найлюбіший для серця», тому, забувши кривди, завдані співвітчизниками, Ахіллес повертається на поле бою, щоб помститися за смерть Патрокла. В класичний період відбувається дальше відокремлення дружніх зв'язків від стосунків рідства.

Як уже зазначалося, цьому сприяли розпад общинно-родових зв'язків і поява класів та держави. В деяких випадках мистецтво (трагедія) фіксує цілковитий розрив родинних і дружніх відносин: «Брат став ворогом і все-таки залишається близьким» (Евріпід). Описуючи укладення мирних договорів між державами, Геродот першим ужив поняття «політична дружба», яке поширилося на міжособистісні відносини. Ставши раціональнішою, вибірковою, дружба означає тепер контакти однодумців, кола людей, об'єднаних спільними інтересами, прибічників однієї політичної партії. Таке розуміння дружби переходить у римську культуру. Так, у своїх «Листах» Пліній Молодший згадує «дружбу принцепсів», тобто тісне коло близьких імператорові людей, з якими він радився про різні справи — і державні, й приватні.

Ціцерон у діалозі  «Про дружбу» також розглядає дружні стосунки як практиковані між громадянами, близькими за політичними поглядами. Однак у Ціцерона ми знаходимо й положення, що свідчить про перетворення дружніх стосунків із інституціалізованих на морально-психологічні. Ніби продовжуючи роздуми Платона про те, що друзі «набагато ближчі один одному, ніж мати і батько, і дружба між ними міцніша», Цицерон зауважує: «...той, хто дивиться на істинного друга, дивиться немовби на свій власний відбиток» .

Емоційна та духовна  природа дружби висувається в центр філософських міркувань. Колізії політичної дружби не могли не викликати протиставлення їй дружби інтимної. Це мало наслідком поширення культу героїчної дружби, в якій на перше місце поряд із традиційною вірністю висувалися емоційно-експресивні цінності. Згода в усіх справах, доброзичливість і прихильність, чесність, моральність (несуперечливість учинків із сумлінням), взаємна вимогливість — усе це становило обов'язкову умову істинної й досконалої дружби. Формується й ідеал, заснований тільки на емоційному тяжінні дружби-любові.

Нарешті, Арістотель, розробляючи  першу етичну теорію дружби, виокремлює три її види: дружбу-благодіяння, в  якій зичать блага іншому заради нього  самого; дружбу, в якій друг люблений, бо приносить задоволення; дружбу, яка виникає на ґрунті взаємної вигоди. Саме перший тип, за Арістотелем, і є істинною дружбою. Дружба відрізняється від простої доброзичливості або симпатії, котрі виникають і в стосунках незнайомих людей. Відрізняється вона й від кохання, яке є пристрастю, «дружба ж — набута якість душі».

Перетворення дружби з договірних відносин на емоційну прихильність, зміна у зв'язку з цим сфери її мотивації привернули увагу до її ціннісного аспекту. Далі етична теорія виконувала завдання обґрунтування ідеалу дружби, враховуючи особливості дружніх обов'язків, зв'язок дружби та суспільного обов'язку.

Раннє середньовіччя  Європи різко контрастує своїм розумінням ідеалу дружби на фоні високо індивідуалізованого ідеалу античності. Живлячись особливостями життя середньовічної людини як невід'ємної частки общини, ідеал пройнятий духом станової належності. Нарешті, християнська мораль іще несе в собі заряд боротьби проти язичницької культури. Все, що відвертає віруючого від Бога, навіть якщо це прихильність до якої-небудь людини, є гріховним. У своїй «Сповіді» (397—398) Августин Блаженний засуджує свої юнацькі дружні почуття до товариша в іграх та школі, з яким він був «однією душею в двох тілах».

Земна дружба виявляється  й причиною того, що Августин дитиною брав участь у крадіжці фруктів. Пригадуючи цей випадок, Августин визнає, що сам він ніколи б цього не зробив, але був утягнутий групою друзів: «Сам я не вчинив би цієї крадіжки, бо те, що мені подобалося в ній, було не те, що я крав, а те, що я крав. Отже, для мене самого це було зробити неможливо, і я цього не зробив би.

О, дружба надто ворожа, несповідима спокуса духу! Від  гри і жарту народжується невситиме  жадання шкодити, апетит чинити погане іншим...» ' Істинна дружба покидає, таким чином, земну обитель і стає можливою тільки на небі, переростає в ідеальні стосунки.

В середні віки складається  своєрідний канон дружби, провідною  характеристикою якого (як і особистих  стосунків на практиці) буває становість. Васальна вірність і заступництво сеньйора як головні особливості укладу життя феодалів визначили зміст «воїнської (рицарської) Дружби». За високими взірцями рицарської дружби на сторінках «рицарських романів» середньовіччя вгадуюються ідеалізовані відносини васальної залежності.

Життєвий побут селянської общини зводив дружні зв'язки до стосунків родичів і близьких сусідів. У великих українських та російських селах жили звичайно «кутками» та «кінцями», «водилися» зі своїми, спірні питання часто вирішувалися саме за участі сусідів.

Психологічна інтимність знову була реабілітована в Нові часи. Якщо життя середньовічної людини постійно було на виду у оточення, сусідів по общині, представників одного з нею стану, то й «виливати душу» нікому, окрім Бога, не випадало. В Новий же час побут поступово роз'єднує людей, відбувається звільнення від впливу релігії, що не могло не викликати посилення потреби людей у спілкуванні, повернення до розуміння дружби як природного людського почуття.

Гуманісти епохи Відродження  сприяли формуванню нового розуміння дружби. Згідно з таким розумінням дружба передусім є інтелектуальним спілкуванням, для якого відправним пунктом буде спільність духовних інтересів. Так потрактовували дружбу представники одного з провідних напрямів італійського гуманізму початку XV ст.— громадянського гуманізму (Колюччо Салютаті, Леонардо Бруні, Маттео Пальмієрі та ін.). Визнаючи високу цінність культури, цивілізації, підкреслюючи безмежність творчих здатностей людини, гуманісти підривали тим самим ідею аскетичного презирства до земного світу. Тому взаємна симпатія людей (у якнайширшому спектрі — від родинних почуттів до любові до всього людства) виокремлюється ними серед моральних устоїв, покликаних підтримувати соціальний мир і гармонію. Довершена дружба добровільна, незалежна й неділима (Монтень).

В епоху Просвітництва  дружба починає осмислюватися з  точки зору її моральної цінності. П вважають однією найзагальніших передумов  моралі. У А. Шефтсбері дружба з  окремою людиною тісно пов'язана  з наявністю розвинутого почуття  обов'язку щодо суспільства. Така гуманістична позиція включає уявлення про дружбу як про вершину «істинно людських» стосунків. Одним із наслідків такого культу дружби було формування романтичної дружби, що виступала своєрідною реакцією на невдалі спроби реалізувати на практиці раціоналістичний ідеал дружби Просвітництва.

Романтична дружба вирізнялася  глибиною інтимності, експресивності взаємин, пов'язувалася з юністю людини — віком «істинної дружби». На думку романтиків, дружба є живе почуття, котре може щиро й чисто  переживати тільки юнак. Нове розуміння дружби коренилося в мінливих реальних стосунках. Криза патріархальної сім'ї, супроводжувана складним процесом формування сім'ї буржуазної, звузила рамки віку «істинної дружби», набула в літературі форми конфлікту батьків і дітей, такої популярної в XIX ст.

Сама система педагогічного  виховання кінця XVIII — початку XIX ст., що вважала небезпечним товариство ровесників для підлітка й позбавляла його таким чином особливої емоційної атмосфери дійства, зорієнтовувала свідомість вихованця «до омріяного друга» (О. І. Герцен). Студентське середовище, основний склад якого формувався з привілейованих верств суспільства, починає практикувати новий тип дружнього спілкування. Дружні гуртки об'єднувалися спільними інтересами у вивченні філософії, літератури, музики, театру. Суттєву роль відігравала при цьому й особиста прихильність.

Романтичний канон дружби піддавався критиці уже в середині XIX ст. Ототожнюючи «істинну дружбу» з юністю, теоретики романтизму вказували тим самим на її віковий, минущий характер. Гіпертрофування чуттєвості й романтичної дружби спричинювало дистанціювання від реальних стосунків людей. Критикуючи романтичний ідеал дружби, Регель слушно підкреслював, що насправді «дружба ґрунтується на схожості характерів та інтересів у спільній, сумісній справі, а не на задоволенні, котре дістаєш від особистості іншого»'. Регель помітив головну слабкість романтичної дружби — взаємна симпатія, духовна близькість у ній мало пов'язані зі схожістю «характерів та інтересів», що проявляються у спільній справі, тобто в особистісно й соціальне значущій діяльності.

На фоні дружби, що ґрунтується  на сукупній діяльності й має на меті благо інших людей, романтична дружба виявляє риси елітарності з властивим їй прагненням піднестися над рівнем буденності, вирватися з умовностей організованих форм «справ» земних, з її претензією на вищий смисл своїх переживань.

Наслідком процесів урбанізації, прискорення темпів соціальних новацій  стало формування уявлень про  ослаблення дружніх стосунків у сучасному суспільстві. «Найчастіше ми вступаємо з людьми, що нас оточують,— пише А. Тоффлер,— у поверхові, ділові відносини. Свідомо чи ні, ми будуємо наші відносини з більшістю людей на функціональній основі».

В сучасному світі  людина стала мобільнішою, вона спілкується з безліччю людей, долає величезні відстані в пошуках роботи, даху над головою (згадаймо поняття, що виникли з практики нашої країни, «вахтовий метод», «завербуватися»). Звичайно, все це впливає на характер міжособистісного спілкування. Дружні стосунки випробовуються великими відстанями, втрачають сталість.

Велика вразливість  дружби змушує людину ретельніше, вимогливіше вибирати своє друге «я» — того, кому можна довірити свої інтимні переживання, потаємне свого внутрішнього світу. Посилення вибірковості дружби вказує на те, що людина стає дедалі залежнішою від задоволення потреби в емоційному співпереживанні, створенні атмосфери психологічної інтимності, близькості моральних ідеалів.

Ідеалові дружби не може серйозно загрожувати атомарний характер сучасного міського життя. Акцентування уваги на наслідках урбанізації суспільства відтісняє на другий план особисту відповідальність особистості у підтриманні дружніх стосунків. «Некомунікативність» сучасної людини є результатом бідності її діяльності, її емоційного світу. Тому так легко дає вона відтягти себе від спілкування з друзями до «спілкування» з «голубим екраном», яке будується за готовими кліше й не потребує постійної особистої відповідальності для свого підтримання. Таким чином, основна-перепона на шляху сучасної дружби здоланна й вимагає не усунення якихось зовнішніх сил, негативного впливу певних чинників, а формування внутрішньої культури особистості.

В різних вікових групах взаємини дружби мають особливі риси, вивчення яких важливе для складання ефективних виховних програм. Мабуть, про початий дружби в цьому розумінні можна говорити вже з появою вибірковості в дитячому спілкуванні. Психолог Л. В. Артемова дійшла висновку, що у чотирирічних дітей уже існує поділ однолітків на вузьке й ширше коло спілкування.

Дитяча дружба безпосередня й не рефлективна. Вона пов'язана  передусім з груповою діяльністю (ігровою). Тому у менших дошкільнят (3—5 років) моральні якості при оцінці однолітків посідають друге місце після якостей, що сприяють успіхові ігрової діяльності. Як правило, сама оцінка якостей ровесників дається в цьому віці за ставленням до себе. З віком у дитини розвивається здатність оцінювати моральні якості товаришів за ставленням до інших, колективу в цілому. В дошкільному віці закладаються основи дружніх стосунків, розвивається здатність зрозуміти іншого, здатність співпереживання, складаються уявлення про вірність, чесність, здійснюються перші альтруїстичні вчинки.