Інфляція як проблема високого ділового циклу: показники, види, наслідки (міжнародні зіставлення)

 

Період 1992-1994 pp. характерезується надзвичайно високим рівнем інфляції, навальним зростанням цін, послабленням контролю за фінансово-господарською діяльністю підприємств.

 

За даними Світового  банку, рівень інфляції в Украіні  в другій половині 1993 р. був найвищим у світі. Якщо в 1992 р. її рівень зріс у 21 раз, то за 1993 р. - у 103 рази. І хоча в 1994 р рівень інфляції дещо знизився, однак сталося це не в результаті проведення комплексних реформ і якісних змін у системі державних фінансів та запровадження цінової лібералізації, а через відстрочення бюджетних виплат і небувале зростання заборгованості бюджету.

 

До листопада 1995 року рівень цін порівняно з груднем 1990 року зріс в Украіні у 37 тисяч  разів. Водночас з зростанням цін  відбувалося падіння валютного (долларового) курсу українського карбованця.

 

Грошові знаки (купоно-карбованцї), випущені в Україні на початку 1992 р. замість російського рубля почали катастрофічно знецінюватися. Бурхливе знецінення грошей підірвало виконання ними властивих їм ринкових функцій, і перш за все - стимулюючої. Зїдаючи фонди нагромадження і споживання, гіперінфляція загальмувала підприємницьку і трудову активність в країні.

 

Втративши контроль за емісією  грошей, за рухом видатків та цін, грошового  обігу і кредитних ресурсів, український  уряд тоді так і не знайшов надійних регулюючих механізмів дня активного впливу на інфляційні процеси та погашення їх негативного впливу на економічне і соціальне становище в країні.

 

Цінова та інфляційна спіраль, яка стала розкручуватися з початку 1993 р., у другому півріччі знову пішла вгору. До кінця 1993 p., коли інфляційна спіраль розкрутилася до найвищої фази, банки змушені були додатково випустити в обіг величезну масу грошей. Це автоматично викликало черговий стрибок цін. Девальвація карбованця набула катастрофічного характеру. В листопаді уряд адміністративно запровадив його фіксований курс, що підхльоснуло активність тіньового валютного ринку. Отже, у 1992-1994 pp. в Україні проводилася помилкова економічна політика, що фактично мала не антиінфляційний, а проінфляційний вплив на економічну систему країни.

 

Дилема, що постала перед українським урядом, полягала в тому, яким чином, скорочуючи темпи інфляції, не посилити стагнації виробництва. Але вона не була вирішена належним чином. Відновити економіку за умов надмірних податків, які пригнічують виробництво, звужують базу оподаткування і примушують платників приховувати свої доходи, неможливо. Слід відмітити хоча б такий факт: до введення податку на прибуток підприємств з 1993 року, стягався податок на доход підприємств. При цьому підприємства, за існування спеціального податку на фонд зарплати, були змушені фактично двічі сплачувати його, оскільки фонд зарплати є складовою частиною доходу.

 

Через недосконалість нашої  податкової системи спад валового продукту в Україні й за 1996 рік склав  біля 10%, а у галузях машинобудування й легкої промисловості досягає 20%.

 

Отже, завдання подальшого реформування економіки, що стоять перед  Україною, можуть бути вирішені тільки за умов реалізації послідовної політики фінансової стабілізації, та відновлення  накопичень населення. Без цього забезпечити стійке економічне зростання на базі відродження інвестиційної активності й поступовий підйом життєвого рівня є неможливим.

 

Як міра, що має запобігти  необумовленому зростанню заробітної плати на підприємствах. Кабінетом  Міністрів у 1993 році було прийнято постанову про порядок визначення сум, що вносяться до бюджету в зв'язку з перевищенням фонду споживання. Тобто зростання зарплати може відбуватися тільки у межах індекса місячної інфляції.

 

Основними причинами  інфляції в Україні сьогодні є:

Агфляція. Стрімке зростання цін на продовольство - зернові, м'ясо, молоко, овочі та фрукти.

Збільшення доходів  населення (інфляція зарплат) та обсягів  споживчого кредитування. У січні-лютому 2009 року номінальні доходи населення (тобто  в грошовому виразі) зросли на рекордні за останні три роки. Це зумовлено загальним підвищенням зарплат, збільшенням соціальних виплат (допомоги, пенсій, рівня мінімальної зарплати), а також погашенням боргу радянського Ощадбанку.

Інфляційні очікування. Спекуляція. В Україні феномен спостерігається з початку 90-х: пришвидшення темпів зростання цін збільшує інфляційні очікування українців, які скуповують продукти харчування у великих кількостях, що ще більше розганяє інфляцію. На тлі інфляційних очікувань багато товаровиробників і ритейлерів необгрунтовано (спекулятивно) підвищують ціни.

Високі інфляційні очікування зазвичай виникають унаслідок частої зміни влади в країні, недовіри населення до політиків і центрального банку.

Зниження курсу долара і зростання евро на світових ринках. Причини здешевлення долара - світова фінансова криза (джерело - США), стагнація американської економіки і загальне переоцінювання долара щодо більшості світових валют.

Брак доступних і  високодохідних інвестиційних інструментів. Інфляція розганяє інфляцію - так економісти називають явище одночасного зростання цін і споживаїня.

 

Для того щоб зупинити зростання цін, в Україні, потрібно використовувати певні довгострокові  та короткострокові заходи.

 

До короткострокових можна віднести (зростання цін  сповільниться через 3-4 місяці):

Державне адміністрування  цін. Уряд може дозволити місцевим органам  влади встановлювати граничну торговельну  націнку на деякі товарні позиції  у споживчому кошику. Заборона встановлювати  торговельні націнки вище, наприклад, ніж 15% закупівельної ціни, може знизити вартість молока, хлібобулочних, макаронних виробів, яєць, м'яса.

Ревальвація гривні. Підвищення вартості національної валюти зробить  імпортні товари для українців дешевшими, загальні темпи зростання цін  сповільняться.

Обмеження споживання. Держава різними методами обмежує обсяги споживчого кредитування і знижує темпи зростання доходів населення: урізає соціальні виплати, підвищує податки тощо.

Скасування імпортного мита на продукти харчування (зокрема, молоко і м'ясо).

Продовольчі інтервенції. Створення повноцінного держрезерву. Зі зростанням цін або появою дефіциту того чи іншого продукту на ринку Держрезерв продає частину запасів, знижуючи у такий спосіб ринкову ціну.

 

До довгострокових відносимо (зростання цін сповільниться щонайменше через рік):

Стимулювання сільського господарства, тваринництва.

Таргетування інфляції. Національний банк та уряд визначають прийнятний рівень інфляції на рік  і за рахунок монетарних та фіскальних механізмів підтримують показник на заявленому рівні. Якщо протягом 2-3 років підтримується заявлений рівень зростання цін, інфляційні очікування населення істотно знижуються.

Масштабна модернізація промисловості, нарощування темпів зростання виробництва.

Поява нових інвестиційних  інструментів з високою дохідністю.

Висока соціально-економічна "ціна", яку суспільство сплачує  за допущену інфляцію, вимагає антиінфляційних дій. Світова практика нагромадила в цій галузі певний досвід.

Антиінфляційна політика держави — це сукупність заходів державного регулювання, спрямованих на зниження темпів інфляції.

Дотепер сформувались два основних напрями, спрямовані на зведення темпів інфляційних процесів до мінімального рівня: кейнсіанський та монетарний.

Кейнсіанська антиінфляційна політика полягає в стабілізації сукупного попиту.

Монетарна антиінфляційна політика виникла на критиці кейнсіанського напряму, пропонуючи більш радикальні заходи щодо боротьби з інфляцією.

Існують кілька методів  монетарної антиінфляційної політики.

В умовах гіперінфляції  застосовується метод нуліфікації грошей. Приклади: Німеччина 1925 p., Угорщина 1946 p., Україна 1994 р.

Метод шокової терапії передбачає зменшення дефіциту бюджету за рахунок скорочення витрат на соціальні програми, введення дорогого кредиту, скорочення податкових ставок. У результаті дорогого кредиту слабкі фірми банкрутують, а низька ставка податку заохочує сильні фірми. Таким чином, інфляція призупиняється. Однак застосування цього методу негативно впливає на добробут населення.

Метод градуювання, або поступових змін — метод монетарного напряму антиінфляційної політики. Він полягає у поступовому зниженні темпів зростання грошової маси. Ця політика дуже часто викликає інфляційну інерцію, коли минула інфляція породжує нову. Тому застосовують її тоді, коли зростання рівня цін становить не більш як 20 % на рік [10, с. 223].

Перевагами поступових змін інфляції є: поступове зростання  цін та надання безробітним працівникам  можливості перекваліфікуватися. Поступовий спад виробництва дає можливість підприємствам перепрофілюватися. Головний позитив — це соціальна стабільність у державі. Недоліками поступової ходи є, безумовно, невизначеність економічної політики та очікування інфляції.

Застосування одного з монетарних методів антиінфляційної  політики залежить від соціально-економічної ситуації в країні та визначається конкретними умовами і можливостями.

Метод регулювання цін  і доходів за допомогою заморожування цін і заробітної плати та обмеження її зростання. Цей підхід передбачає встановлення коефіцієнта виробничих втрат. Він показує, скільки відсотків реального ВВП потрібно витратити для того, щоб скоротити рівень інфляції на 1 %. Політика регулювання цін та доходів на практиці себе не виправдала, тому застосування її в економіці обмежене.

У сучасних умовах більшість  економістів пропонують дотримуватись наступного методу антиінфляційної політики: темп зростання пропозиції грошей має дорівнювати темпові економічного зростання країни.

Засоби боротьби з  інфляцією можуть бути як прямі так і непрямі.

Частіше всього проявляється наступна закономірність - чим більш кризовою стає ситуація, тим більш актуальні прямі засоби впливу уряду і центрального банку на економіку і грошову масу, як її складову частину.

Непрямі засоби включають:

1. Регулювання загальної маси грошей шляхом управління ними центральним банком.
2. Регулювання позикового і облікового процесу комерційних банків через управління ними центральним банком.
3. Обов'язкові резерви комерційних банків, операції центрального банка на відкритому ринку цінних паперів.
4. Операції центрального банка на відкритому ринку цінних паперів.
5. Регулювання процентних ставок комерційних банків через управління ними центральним банком.

Непрямі засоби не можуть працювати в нашій економіці  на повну потужність по причині її недостатньої "ринковості" [9, с.14]. Повноцінний ринок цінних паперів, в тому числі ринок державних зобов'язань у нас відсутній, а відповідно центральний банк не може впливати на грошову масу крізь куплю-продаж цінних паперів.

Прямі засоби регулювання покупної спроможності грошової одиниці, тобто боротьби з інфляцією, включають в собі:

1. Пряме і безпосереднє регулювання державою кредитів і тим самим - грошової маси.
2. Державне регулювання цін.
3. Державне (по угоді з профспілками) регулювання заробітної плати.
4. Державне регулювання зовнішньої торгівлі, операцій з іноземним капіталом і валютного курсу.

Практика прямого регулювання  грошової маси широко розповсюджена  на заході. США неодноразово в 60х-70х  роках заморожували ціни на численні товари. Півтора десятиріччя після  другої світової війни знадобилося  країнам західної Європи для початку лiбералiзації цін, та навіть неповної. Франція повністю лiбералiзувала ціни на внутрішньому ринку лише в 1986 року. Ф. Рузвельт виводив США із найглибшої кризи 30х шляхом жорсткого державного регулювання економіки. В більшості країн існували спеціальні закони, що обмежують прибуток від торговельного посередництва.

Нормалізація валютного  курсу є абсолютно необхідною мірою для припинення усіляких нееквiвалентних  міжнародних торговельних операцій. Реально оцінюючи можливості регулювання валютного курсу за рахунок інтервенцій центрального банка треба скати, що надій на успіх такої політики практично не існує. Очевидно, що курс долару зростає стрибками - в деякий момент центральний банк не має можливостей стримувати курс і його як би "прориває" [14]. Останній час центральний банк навчився використати кризові політичні моменти для таких стрибків.

До тих пір, поки іноземна валюта не буде використатися лише для задоволення імпорту і інших поточних платежів політика "ігри на пониження" приречена на поразку.

В цілому, слід визначити, що в нашому сьогоднішньому положенні  реально ефективні тільки прямі  засоби боротьби з інфляцією - регулювання  кредитів, цін і заробітної плати, регулювання валютного курсу  і зовнішньої торгівлі. Проте схожі  дії цього уряду не представляються можливими, вони ще більше похитнули би положення і без цього зазнавшу поразки на виборах "урядову" партію. Дії уряду за останні півтора роки змушують його тепер метатися між стримуванням грошової емiсiї і роздачею кредитів після чергового виступу промисловості.