Аналіз динаміки інфляції в Україні та ефективність державного регулювання

Сприяло інфляції розширення державного апарату тощо. Суттєвою причиною, що обумовила розвиток інфляційної спіралі, стало підвищення цін на російські енергоносії. Досить сказати, що тільки за 1992 р. ціни на нафту, газ і нафтопродукти зросли в 300 разів. У зв’язку з цим України, яка не має великих запасів енергетичних ресурсів і насамперед нафти і газу, з її залежністю від одного постачальника, потрапила в надзвичайно скрутний стан, і це стало одним зі значних чинників гіперінфляції в нашій державі.

Суттєвим чинником інфляції в Україні виявилося деформування попиту. Ті групи населення, що почали отримувати великі доходи, стали пред’являти  підвищений попит на іноземні товари і на вітчизняні товари підвищеної якості. Це призвело до посилення диспропорцій в економіці саме через зміну  попиту.  
Усі ці явища в економіці України як у дзеркалі знайшли свій відбиток у величезному дефіциті державного бюджету, покриття якого значною мірою здійснювалось за рахунок емісії грошей. Так, за 1992 - 1995 рр. частка кредитів уряду в загальному обсязі чистих внутрішніх вимог, куди, крім кредитів уряду, входять прямі кредити комерційним банкам склала біля 90%. За розрахунками фахівців у 1993 році за рахунок збільшення грошової маси інфляція забезпечувалася приблизно на 85%.

Важливою причиною інфляції став і її прямий імпорт з Росії. У 1991 році правлячі кола Росії, намагаючись  закріпитись при владі, пішли  на нечувану емісію грошей. Тільки за 1991 рік Центральний банк Росії випустив в обіг грошей на 32% більше, ніж за попередні 30 років. Унаслідок цього  грошова маса в Росії за весь 1991 рік зросла в 2,26 рази, а в Україні - тільки в 1,44 рази. За наявності прозорих кордонів цей надлишок грошей з Росії  хлинув в Україну, змітаючи з полиць наших крамниць товари і посилюючи  дисбаланс між товарною і грошовою масами.

Суттєвим чинником інфляції в Україні стало й те, що Росія  без будь - яких правових підстав  оголосила себе правонаступником загальносоюзного майна багатьох державних інституцій. І серед них - активи Державного банку  колишнього СРСР, що були представлені золотим і діамантовим фондами, валютними резервами, дорогоцінними  металами та іншими активами. Зрозуміло, що якби Україна й інші колишні  республіки Радянського Союзу відстояли  своє законне право на частину  тільки цього спільного майна, інфляція в цих республіках була б значно меншою.

Таким чином, можна констатувати, що в Україні в перші роки її незалежного існування інфляція викликана цілою низкою причин, що в поєднанні з повною руйнацією господарчого механізму призвело до дуже тяжких наслідків. Цей важкий інфляційний період тривав практично до грошової реформи 1996 року, після якої інфляція значно зменшилась.

Особливі надії на вщухання інфляційних процесів Україна отримала після припинення фази депресії і  початку пожвавлення в суспільному  виробництві. Вже в 1999 році спад ВВП  був найменшим за всі попередні  роки і відносно невеликим, а в 2000 році уперше ВВП зрів на 5,9%. у наступному році він збільшився на 9,2%, у 2002 році - на 5,2%, у 2003 році - на 9,3%, а у 2004 році - на 12%. Ці позитивні зміни в поєднанні  з виваженою політикою монетаризму  суттєво вплинули й на динаміку інфляції. Вона почала помітно вщухати і вже в 2001 році становила 6,1%, у 2002 році спостерігалась дефляція, а в 2003 році - 8,2%, хоч і зросла в 2004 році до 12,3%.

Період з 2005 по 2008 рр. відзначається  глибокими кризовими явищами  в економіці Україні. Це позначилось  на інфляційних процесах. Чітке виокремлення причин інфляційного зростання в  цей час вимагає особливої  уваги.

Основними причинами інфляції за даними Держкомстату - протягом 2005-2007 років в Україні є зростання цін виробників. На кінець 2007 року ріст цін виробників становив майже 15%. Це дало «вхідні» відсотки інфляції на споживчому ринку в 2008 році. У 2007 р. першочерговий вплив на загальне подорожчання продуктів харчування мало зростання цін на сільськогосподарську продукцію, яке було зумовлене, передусім, скороченням її пропозиції. Зокрема у 2007 р. порівняно з 2006 р. виробництво зерна зменшилось на 15 %, соняшнику – на 22%, цукрових буряків – на 24%, овочів – на 15%, молока – на 8%. Як наслідок ціни реалізації сільгосппідприємств зросли на 38%, у т.ч. зерна – на 61, 5 %, насіння соняшнику – удвічі, молока – на 55 %, яєць – на 42 %, овочів – на 21 %, худоби та птиці – на 2 %.

Зростаючі ціни на споживані сільським  господарством ресурси призводять до технічної і технологічної  відсталості, зменшення економічного інтересу до розвитку галузі, тому спричиняють  зростання собівартості продукції  вищими темпами, ніж ринкові ціни.

Зростання цін реалізації сільгосппідприємств  мало ланцюговий вплив на динаміку цін виробників харчових продуктів  і напоїв, які за рік збільшилися  на 26,0 %. Це безпосередньо позначилося  на зростанні споживчих цін, зважаючи на те, що питома вага українських виробників у роздрібному товарообороті  продовольчих товарів складає близько 90 %. За рік у цілому споживчі ціни на продукти харчування підвищилися на 24,7 %, що у 8,8 рази вище відповідного показника 2006 р. Особливістю України є висока питома вага продовольчого кошика у споживанні населення.

Плата за житло, воду, електроенергію, газ та інші види палива у 2007 р. підвищилася  на 12,3 %. Тарифи на електроенергію та природний  газ протягом року залишалися незмінними. Зростання цін на транспорт на 14,1 % більшою мірою зумовлено подорожчанням паливно-мастильних матеріалів (36,2 %).

Таким чином, головним чинником, який зумовив прискорення інфляційних  процесів у 2007 р. було зростання цін  на продукти харчування. Динаміка споживчих  цін на продовольчому ринку сформувалася під сукупним впливом факторів, які  сприяли підвищенню цін з боку пропозиції, а саме: зовнішніх чинників (зростання світових цін на зерно, нафту та нафтопродукти тощо) та внутрішніх (несприятливі природно-кліматичні умови, пов’язане з цим зменшення  виробництва сільськогосподарської  продукції та, відповідно, зростання  цін виробників). Дія цих чинників була підсилена зростанням доходів  населення внаслідок підвищення соціальних гарантій, яке, з одного боку, мало вплив на інфляцію попиту, з іншого – підсилювало інфляцію пропозиції, оскільки підвищення мінімальної  заробітної плати зумовило зростання  собівартості виробництва і, як наслідок, і споживчих цін.

Приріст цін виробників промислової  продукції у 2007 р. спостерігався  за всіма основними видами діяльності: добувної промисловості (127,3%); переробної промисловості (126,2%); виробництва коксу, продуктів нафтоперероблення (150,4 %); хімічної та нафтохімічної промисловості (117,3 %); виробництва іншої неметалевої  продукції (129,7 %); металургійного виробництва  та виробництва готових металевих  виробів (122,2 %); машинобудування (111,9 %); виробництва та розподілення електроенергії, газу, води (120,9% ).

Отже, основними чинниками, які впливали на динаміку цін у сфері промислового виробництва у 2006-2008 р., були підвищення цін реалізації сільськогосподарської продукції, цін на газ для промислових споживачів, тарифів на електроенергію та теплоенергію, коливання курсів валют та світових цін, стрімке підвищення попиту на будівельні матеріали у зв’язку із зростанням обсягів будівництва. Окремою причиною є «інфляція росту». В Україні у 2005-2008 роках відбувалося економічне зростання. У таких умовах значно зростає попит на метал, деревину, цемент, енергоресурси, землю, і на гроші (високі ставки за кредитами).

Зростання доходів населення у 2007 році і поступове пожвавлення споживчого попиту та значне пожвавлення споживчого кредитування, яке привело до «розігрівання» платоспроможного попиту, вплинуло на темп інфляції..

Суттєвими причинами інфляції 2005-2008 рр. є вплив тіньової економіки  та боротьба з контрабандою. Зменшення контрабандних постачань в Україну, як не парадоксально, але завжди дає приріст інфляції на кілька відсотків.

Економічна ситуація в  останні роки відзначається деякими  особливостями. Головними чинниками зниження інфляційного тиску за 2009 р. було: звуження сукупного попиту, спричиненого скороченням прибутковості підприємств і зменшенням доходів населення на фоні низької кредитної активності банків, а також погіршення життєвого рівня населення. Тому динаміку 2009 р. позитивною назвати складно. Аналітики відзначають ряд чинників, які призвели до зростання інфляції в 2010 р.: підвищення цін на газ для населення і комунальних підприємств, можлива волатильність курсу гривні в першому півріччі через пом’якшення грошово-кредитної політики, а також високі інфляційні очікування бізнесу. Згідно з прогнозами “Ренесанс Капітал Україна”, зростання споживчих цін у 2011 р. становитиме 11,3%, в 2012 р.– 9,2%.

5. Регулювання інфляційних процесів в Україні.

В Україні ще немає значного досвіду боротьби з інфляцією  і тому в розробці своєї антиінфляційної  політики в нашій державі було використано теоретичні й практичні  розробки західної економічної науки  в цій сфері. Це дозволило нашій  країні, хоч і з багатьма серйозними помилками, приборкати, врешті - решт, інфляцію і подолати найбільш негативні її соціально - економічні наслідки.  
Увесь комплекс заходів щодо боротьби з інфляцією і її наслідками, який і складає, власне, антиінфляційну політику держави, у незалежній Україні можна поділити на декілька етапів.

Перший етап антиінфляційної політики почався на початку 1990 років. Він продовжувався з 1991 по кінець 1993 року. Його суть зводилась до спроб в умовах реформування економіки підняти виробництво і наповнити ринок товарами. Але за обмеженості ресурсів і зростання цін через різке подорожчання енергоресурсів, що надходили, головним чином, з Росії, і дії інших факторів, ці спроби здійснити економічне зростання виявились марними. У той же час урядом була здійснена масова лібералізація цін і знято обмеження на підвищення заробітної плати. Усе це призвело до зростання дефіциту державного бюджету, який покривався за рахунок використання потужностей друкарського верстата. Інфляція переросла в гіперінфляцію і стала найбільш загрозливим явищем в економіці нашої держави. За суттю антиінфляційну політику держави на цьому етапі можна назвати антиінфляційною тільки умовно. Насправді вона була проінфляційною.

Другий етап - формування й реалізації антиінфляційної політики починається з кінця 1993 і продовжується  до вересня 1996 року. На цьому етапі  антиінфляційна політика в Україна  набуває певних конкретних ознак. І  хоч вона інколи мала суперечливий характер, проте її спрямованість  на зменшення інфляції на цьому етапі  очевидна. У цей період упорядковано ціноутворення при формуванні оптових  цін промисловості. З метою зменшення  спекулятивних операцій було обмежено відсотки по кредитах комерційних банків. Для торговельно-посередницьких фірм уведено обмеження націнок, що не повинні бути більше 50% від відпускної ціни промисловості. Наведені й інші заходи призвели до суттєвого зменшення  динаміки зростання цін і дали можливість 2 вересня 1996 року почати грошову реформу в Україні.

Третій етап антиінфляційної політики починається з кінця 1996 і по кінець 1999 року. Він характеризується тим, що інфляція в її розмірах у ці роки не була ворогом номер один і основний акцент в антиінфляційній політиці було зроблено на створення умов для виходу з економічної кризи. Антиінфляційна політика базувалась на жорстких монетарних принципах і це призвело до придушення інфляції, яка в 1997 році склала 110%.

Проте обмеження приросту грошової маси мало й негативні наслідки. Вони виявились у кризі неплатежів, у зростанні взаємної та бюджетної  заборгованості, у підвищенні частки бартерних розрахунків.

З початку 2000 року в економіці  України почалось зростання виробництва. У цих умовах антиінфляційна політика була спрямована на забезпечення підйому  економіки. В той час почали застосовуватись різні, переважно непрямі антиінфляційні заходи.

 У сучасних умовах в Україні для здійснення виваженої антиінфляційної політики слід, передусім, навчитись точно прогнозувати інфляцію. Для цього необхідно на основі чіткого статистичного відображення основних макроекономічних показників у сфері товарного і грошового обігу розробляти моделі можливих інфляційних змін у грошовій сфері. Але розробка моделі розвитку інфляційних процесів з огляду на заплановані основні макроекономічні показники розвитку нашої економіки являє собою тільки теоретичне обґрунтування здійснення антиінфляційних заходів. Їх реалізація вимагає постійного пошуку з боку НБУ шляхів найефективнішого застосування цього інструментарію. Останнє передбачає максимальне врахування особливостей і реального стану нашої економіки. Досвід показує, що в наших умовах традиційні антиінфляційні заходи не завжди дають відповідні результати.

Так, в останні роки для  посилення стимулів до економічного зростання, а відтак, і впливу на інфляційні процеси, НБУ чітко проводить  політику зниження облікової ставки. Якщо в 1996 році вона склала 40%, то в 2000 році - 27%, у 2002 році - 8%, у 2003 році - 7% і тільки в кінці 2004 року - біля 9%. Незважаючи на дуже помітну тенденцію щодо здешевлення  кредитних ресурсів для комерційних  банків, вони не поспішають знижувати  вартість кредитів, що надаються суб’єктам  господарювання. Це підтверджує той  факт, що середньозважена ставка за кредитами комерційних банків у 2001 році склала 30 - 35%, а в 2004 році - 18%. Розрив між базовою ставкою НБУ  і середньозваженими ставками комерційних банків ще великий.

Важливим напрямком здійснення антиінфляційної політики мають  стати операції центрального банку  на ринку цінних паперів. Активний продаж цінних паперів і реанімація цього  ринку в Україні - необхідна передумова зменшення інфляційних наслідків  від збільшення заробітної плати, пенсій, стипендій тощо. Нині цей ринок в Україні малоефективний і слабкий. Посилення його роботи стає неодмінною умовою як розвитку економіки в цілому, так і вдосконалення системи антиінфляційних заходів держави.

Суттєве місце в Україні  щодо стримування інфляційних процесів має зайняти і організація  державного управління. Як відомо, на сьогодні маємо великий і обтяжливий для  країни управлінський апарат. І якщо його скорочення в більш - менш помітних масштабах на даному етапі малореальне, то треба хоч би підвищити ефективність використання коштів, які виділяються  на цей апарат з державного бюджету. Великий резерв ще є і в царині функціонування всієї бюджетної  сфери, де проблема не тільки в оптимізації  витрат бюджетних коштів, але й  в удосконаленні її організаційної структури.