Шпаргалка по "Экологическому праву"

1 Природа як сукупність органічних і неорганічних утворювань виникла раніше, ніж суспільство, яке є породженням природи. Природа розвивається за об'єктивними законами, тоді як суспільство функціонує на основі законів соціального розвитку. Людина є безпосередньо природною істотою, вона і підкоряється біологічним законам, являє собою вінець розвитку природи, оскільки належить до вищого біологічного виду. Але поряд із цим людина виступає і істотою, а тому суспільство розглядається як організовані людські соціальні організми.Процес взаємодії суспільства і природи здійснюється на основі певних закономірностей. Перш за все, суспільство не може існувати без природи, оскільки природні блага забезпечують життєдіяльність людини. Оскільки природні ресурси забезпечують життєдіяльність людей, частина з них належить відповідним суб'єктам. Звідси виникає відповідна організаційно-правова форма їх приналежності певним суб'єктам — державі, окремим територіальним громадам, колективам, індивідам тощо. В Конституції України (ст. 13) закріплені дві такі форми: 1) право власності на природні об'єкти; 2) право користування ними. Можливе існування різних видів власності на природні ресурси та користування ними, але безумовно визначення організаційно-правових форм приналежності природних об'єктів конкретним соціальним суб'єктам є своєрідною формою взаємодії суспільства й природи. В основі такої взаємодії лежать об'єктивні й суб'єктивні фактори. Об'єктивні полягають у тому, що закономірність взаємодії суспільства й природи обумовлює необхідність приналежності природних ресурсів суб'єктам власності. При їх відсутності або невизначеності природне середовище позбавляється підтримки з боку конкретних власників або користувачів природних об'єктів. Суб'єктивний фактор проявляється в тому, що держава як людська інституція визначає оптимальні форми приналежності природних ресурсів відповідним суб'єктам і закріплює це у законодавчому порядку.Загальновідомо, що природні явища змінюються повільніше, ніж суспільні. Обумовлено це специфікою законів розвитку природи. Тому держава, уособлюючи інтереси суспільства і здійснюючи екологічну функцію, визначає правові форми регулювання суспільних відносин, що виникають у процесі не лише визначення приналежності природних об'єктів, забезпечення екологічної безпеки, а і їх використання, відтворення й охорони природного середовища.

2. Екологічна криза — ситуація, що виникає в екологічних системах внаслідок порушення рівноваги під впливом стихійних природних явищ або внаслідок впливу антропогенних чинників.Екологічна криза засвідчує, що біосфера та її компоненти є досить крихкими структурами. Вони почали інтенсивно руйнуватися під впливом глобального антропогенезу та втрачати сприятливі для людини властивості. Оскільки якість життя людини визначається сукупністю не лише матеріальних, духовних, соціальних, демографічних, але й екологічних компонентів, то в умовах екологічної кризи вона почала знижуватися. Об'єктивний аналіз сучасної економічної ситуації, причин і джерел погіршення екологічного стану природного середовища України, погіршення здоров'я людей, виникнення демографічної кризи став можливим лише кілька років тому завдяки розсекреченню великої кількості архівних матеріалів (соціально-історичних, політичних, партійних, соціально-економічних та ін.) і допоміг чітко визначити основні причини, джерела, динаміку й напрями розвитку екологічної ситуації у межах нашої держави. Такими причинами, як уже частково згадувалось, виявилися:1. Екстенсивне використання всіх видів природних ресурсів, що тривало протягом десятиліть, без врахування можливостей природних регіонів до самовідтворення й самоочищення.2. Довготривале адміністративно-командне концентрування на невеликих площах великої кількості надпотужних хімічних, металургійних, нафтопереробних і військових промислових комплексів та інших «гігантів соціалістичної індустрії», прискорена реалізація гігантоманських планів втручання в природне середовище.3. Повне нехтування традиціями господарювання, можливостями природи регіонів і інтересами корінного населення.4. Перехімізація сільського господарства й хибні засади його організації (типу величезних колгоспно-радгоспних господарств).5. Розгортання меліораційних робіт і їх проведення у величезних обсягах без належних наукових обгрунтувань і ефективних технологій.6. Повна відсутність об'єктивних довгострокових екологічних експертиз усіх планів і проектів розвитку промислового господарства, енергетики, транспорту протягом повоєнного періоду.7. Використання на переважній більшості виробництв старих і дуже старих технологій і обладнання, які вже давно потребують заміни.8. Відсутність ефективно діючих законів щодо охорони природного середовища й підзаконних актів для їх ефективної реалізації.9. Відсутність постійної об'єктивної інформації широких мас населення про екологічний стан довкілля, причини його погіршення, винуватців забруднень і заходи для поліпшення ситуації.10. Надзвичайно низький рівень екологічної освіти не лише широких мас населення, а й керівників підприємств, урядових організацій, загальна низька екологічна свідомість і культура.11. Різке прискорення негативних економічних, соціально-політичних і екологічних процесів в Україні в зв'язку з найбільшою техногенною катастрофою XX ст.— аварією на Чорнобильській АЕС.12. Відсутність дійових економічних стимулів ресурсо- й енергозбереження.13. Відсутність дійового державного контролю за виконанням законів про охорону природи й системи ефективного покарання за шкоду довкіллю.Основними антропогенними джерелами розростання екологічної кризи в Україні є перш за все великі промислові комплекси — ненажерливі споживачі сировини, енергії, води, повітря, земельного простору, транспорту й водночас страхітливі отруювачі довкілля практично всіма видами забруднень (механічних, хімічних, фізичних, біохімічних). Сконцентровані вони навколо родовищ корисних копалин, великих міст і водних об'єктів: Донеччина, Центральне Придніпров'я, Криворіжжя, Прикарпаття, Керч, Маріуполь, більшість обласних центрів. Серед цих об'єктів найбільшими забруднювачами довкілля є металургійні, хімічні, нафтопереробні та машинобудівні заводи, кар'єри та збагачувальні фабрики, деякі військові підприємстваВ інтересах збереження людської цивілізації виникла необхідність у перегляді традиційно прийнятих у виробництві пріоритетів. Усі види виробництва для пом’якшення їхньої несприятливої дії на навколишнє середовище, необхідно екологізувати. Екологізація – це поширення екологічних принципів та підходів на природничі та гуманітарні науки, на виробничі процеси та соціальні явища. У сфері матеріального виробництва, екологізація природокористування включає в себе три компоненти: А) максимальну ефективність користування ресурсами; Б) відтворення ресурсів та їхня охорона від виснаження; В) найбільш доцільні способи використання ресурсів. Конкретних можливостей екологізації досить багато. В області виробництва це перехід на безвідходні технології, бережне використання не відновлювальних ресурсів, економія енергії, відновлення лісів, повне знешкодження всіх видів відходів до їхнього надходження до навколишнього середовища. Така зміна виробництва отримала назву екологічної конверсії. Екологічна конверсія є умовою забезпечення невід’ємного права кожної людини на використання екологічно чистого навколишнього середовища. Але така точка зору на екологічну кризу та шляхи виходу з неї поки не є загальноприйнятою. Окремі технократично настроєні спеціалісти та політики вважають, що матеріальне виробництво не несе відповідальності за розвитком кризових ситуацій.

3. Поняття екологічного права в широкому і вузькому розумінні: сучасні концепції екологічного права: однорідність і комплексність норм екологічного законодавства.Екологічне право виступає юридичною формою екологічних відносин. Його розвиток і становлення відбувається у широкій науковій дискусії, що є цілком виправданим, бо тільки у процесі наукового обговорення можна виробити оптимальний підхід до розуміння екологічного права. Висловлені думки про поняття екологічного права в загальних рисах зводяться у цілому до двох основних напрямків. Одні автори вважають, що екологічне право належить до числа комплексних (інтегрованих) галузей права, до складу якої входить декілька самостійних галузей права, які регулюють різні види екологічних відносин. При цьому комплексність екологічного права автори такої думки трактують по-різному¹. Наприклад: а) кожна галузь права, яка входить до складу екологічного права, регулює самостійний вид екологічних відносин, в основі яких лежать різні екологічні об'єкти. Тому й існують такі самостійні галузі права, як земельне, лісове, водне, гірниче, фауністичне, атмосфероповітряне та інші; б) екологічне право — інтегрована правова спільність (комплексна галузь права), яка об'єднує сукупність еколого-правових норм, що регулюють екологічні відносини з метою ефективного використання, відтворення, охорони природних ресурсів, забезпечення якості навколишнього природного середовища, гарантування екологічної безпеки, реалізації захисту екологічних прав Водночас отримує розвиток і концепція, згідно з якою екологічне право не є комплексною галуззю права, а являє собою самостійну галузь права у загальній системі права. Так, Ю. О. Вовк вважає, що природоресурсове (екологічне) право має єдиний предмет правового регулювання — суспільні відносини, які складаються з приводу раціонального використання й охорони природних ресурсів Інші автори, підтримуючи таку думку, наголошують на тому, що єдині екологічні відносини подіялються на декілька різновидів (земельні, водні, лісові, гірничі, фауністичні, атмосферо-повітряні та інші), які мають свої істотні специфічні особливості і спеціальні правові форми у вигляді підгалузей екологічного права (земельні, водні, лісові, гірничі, фауністичні, атмосфероповітряні, природно-заповідні та інші)³. На їх думку, такий підхід до розуміння екологічного права забезпечує його єдність як самостійної (неком-плексної) галузі права і внутрішню диференціацію.Викладене дозволяє зробити висновок, що екологічне право як галузь права являє собою систему правових норм, які регулюють екологічні відносини з приводу приналежності, використання, забезпечення екологічної безпеки, відтворення природних ресурсів у їх нерозривному зв 'язку з природним середовищем, охорони навколишнього природного середовища з метою реалізації інтересів відповідних суб'єктів та підтримання сталого екологічного розвитку, екологічної рівноваги в країні та окремих її регіонах.

4. Основні критерії самостійності екологічного права як галузі законодавства і права, правової науки і навчальної дисципліни: особливе коло суспільних відносин, спеціальні способи їхнього регулювання, власні джерела регулювання і наявність відособлених принципів.Екологічне право – самостійна галузь права, що регулює відносини у сфері взаємодії суспільства та людини з навколишнім природним середовищем з метою охорони життя та здоров’я громадян, захисту їх екологічних прав і свобод, раціонального природокористування й забезпечення якості навколишнього природного середовища на користь теперішнього часу та майбутнього поколінь людей.Самостійність екологічного права обумовлюється наявністю власного предмета регулювання й особливих завдань, які не можуть бути вирішені іншими галузями права (забезпечення права людини на безпечне довкілля, збереження біологічного різноманіття, сталого природокористування тощо).У міру зростання значення екологічного права постало питання його вивчення у вищих юридичних навчальних закладах. Сучасний навчальний курс екологічного права складається із загальної, особливої та спеціальної частин. Предметом науки екологічного права є закономірності його розвитку, дослідження сутності й механізму дії норм, інститутів і галузей (підгалузей) цього права, його порівняльних аспектів, проблем співвідношення національного екологічного права з міжнародним правом навколишнього середовища тощоЕкологічні правовідносини – це суспільні відносини, що врегульовані нормами екологічного права, які виникають, існують і припиняються відповідно до вимог і на підставах, передбачених законодавством.Ці суспільні відносини включають в себе:а) суспільні відносини, пов’язані з вилученням речовин і енергії з природного середовища. Так, надро-користування пов’язане з вилученням корисних копалин, мисливство – з відстрілом і виловом диких тварин, лісокористування – із рубкою лісу тощо;б) суспільні відносини, пов’язані з використанням корисних властивостей природного об’єкта. Наприклад, сільськогосподарське землекористування засновано на родючості ґрунтів;в) суспільні відносини, пов’язані з внесенням у природне середовище речовин або енергії, які раніше не існували в природі або існували в незначних обсягах. Так, використання надр здійснюється для захоронення речовин і відходів, атмосферного повітря – для викидів забруднюючих речовин, водойм – для розведення риб тощо;г) суспільні відносини, що виникають у зв’язку з перетворенням природного об’єкта. Наприклад, з метою створення парків, штучних водойм, будівництва шляхів тощо;ґ) суспільні відносини, які пов’язані з охороною природних об’єктів, що використовуються, і довкілля у цілому. Щоб попередити негативні впливи господарської та іншої діяльності на довкілля, передбачається здійснення екологічної експертизи, екологічного моніторингу, екологічного контролю, встановлюються ліміти використання природних ресурсів, екологічні вимоги щодо розташування будівництва, експлуатації виробничих та інших господарських об’єктів, відповідальність за порушення екологічних вимог тощо.Відзначені суспільні відносини підпадають під дію спеціальних правових норм, які, ураховуючи специфіку сфери їх застосування, мають назву еколого-правових.

5. Принципи екологічного законодавства і права: правове забезпечення гармонізації взаємодії суспільства з природою; законодавчі вимоги охорони природних об'єктів та їх ресурсів; правовий зміст пріоритетності екологічних вимог; гарантованість екологічної безпеки для життя і здоров'я людей.Принципи екологічного права — це виражені в його нормах основоположні ідеї, засади, риси, відповідно до яких здійснюється регулювання екологічних відносин. Еколого-правові принципи можуть офіційно закріплюватися у законодавстві або виводяться з його змісту. Принципи екологічного права спираються на загальноправові приписи, які враховуються при формуванні принципів галузі права. Класифікація еколого-правових принципів може здійснюватися за різними ознаками, однак вона повинна спиратися на екологічне законодавство або виводитися з його змісту. Без урахування цього фактору проголошені принципи стають формою декларації держави або автора цих принципів. В останні роки у літературі стала приділятися підвищена увага дослідженню й класифікації еколого-правових принципів.Головним принципом є правове забезпечення досягнення гармонійної взаємодії суспільства і природи. Він складає основу для виникнення й формування інших принципів, які забезпечують гармонізацію суспільства й природи. Офіційно це положення закріплено у преамбулі Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища». Гармонійність суспільства і природи — це об'єктивно існуючий зв'язок суспільства і природи, який припускає узгоджену діяльність людей відносно природи з додержанням законів природи, екологічно нормальної експлуатації природних ресурсів, їх відтворення й охорони. Тому не випадково в літературі звертається увага на основні компоненти гармонізації суспільства й природи: раціональне природокористування; якість природного середовища; оптимальний соціально-економічний розвиток регіонів; рівень здоров'я населення; стан трудового потенціалу та ін. Правове забезпечення гармонійної взаємодії суспільства і природи здійснюється з багатьох напрямків: встановлення екологічних нормативів на викиди та скиди в навколишнє природне середовище; визначення лімітів на використання природних ресурсів; установлення правил використання природних ресурсів, їх відтворення, охорони тощо. Здійснення цього принципу разом з іншими принципами сприяє запобіганню шкідливих для довкілля дій суб'єктів.

Принцип правового забезпечення екологічної  безпеки сприяє підтриманню такого стану навколишнього природного середовища, при якому забезпечується попередження погіршення екологічної  обстановки й виникнення небезпеки  для здоров'я людини. Екологічна безпека гарантується громадянам здійсненням  широкого комплексу взаємопов'язаних політичних, екологічних, економічних, технічних, організаційних, державно-правових та інших заходів (ст. 50 Закону «Про охорону навколишнього природного середовища»). В екологічному законодавстві  визначено основні напрямки діяльності всіх органів управління, юридичних  і фізичних осіб у здійсненні перелічених  заходів (статті 51-53). Цей принцип  за своєю правовою змістовністю досить ємний. Він містить сукупність правових приписів, які регулюють різні  суспільні відносини, що виникають  у процесі забезпечення екологічної  безпеки в державі.Важливе значення має принцип правового закріплення  приналежності природних ресурсів конкретним суб'єктам права для  їх використання з метою задоволення  екологічних, майнових та інших інтересів  у межах законодавства. Приналежність  природних об'єктів виступає у  двох основних правових формах — у  праві власності та праві користування. В законодавстві закріплено різні  види природокористування та форми  власності на природні ресурси, визначено  права й обов'язки даних суб'єктів, форми захисту прав власників  та природокористувачів. Головними  серед них є такі:

—цільовий характер використання природних  ресурсів; —додержання екологічних  і санітарно-гігієнічних вимог  при використанні природних ресурсів; —збалансованість економічних, соціальних і екологічних чинників у процесі  природокористування (забезпечення сталого  природокористування);

—екосистемний підхід до природи  як до цілісного організму, неспричинення  в процесі використання одного природного ресурсу шкоди іншим; —непорушення в процесі природокористування  прав та інтересів інших власників  і користувачів природних ресурсів; —безплатність загального і платність  спеціального природокористування  та деякі інші. Усі ці принципи знаходять  свій розвиток в екологічному законодавстві  України

.6. Система екологічного права: загальна, особлива і спеціальна частини екологічного права, основні інститути екологічного права; прості (однорідні) та складні (комплексні) інститути і субінститути.Під системою екологічного права розуміють розміщення у певній логічній послідовності його структурних підрозділів, яка обумовлена змістом екологічних відносин, що виступають предметом екологічного права. Під системою екологічного права розуміють розміщення у певній логічній послідовності його структурних підрозділів. Система обумовлена змістом екологічних відносин, що виступають предметом екологічного права. Екологічне право як галузь права включає Загальну, Особливу й Спеціальну частини, підгалузі права, складні і прості правові інститути, субінститути.Загальна частина екологічного права містить норми права, які регулюють питання, загальні для всіх видів екологічних відносин. Вона охоплює такі положення: а) загальна характеристика екологічних відносин та екологічного права; б) джерела (форми) екологічного права; в) право власності на природні об'єкти; г) управління в галузі використання, відтворення та охорони навколишнього природного середовища; ґ) загальні положення природокористування; д) правове забезпечення екологічної безпеки; е) правове забезпечення економічного механізму у сфері екології; є) загальні питання охорони природного середовища; ж) юридична відповідальність за порушення екологічного законодавства.Особлива частина містить правові норми, які регулюють окремі види екологічних відносин з урахуванням їх специфіки, а саме право користування землею, водами, надрами, рослинним світом, тваринним світом, атмосферним повітрям, природно-заповідним фондом та іншими видами природних ресурсів. В цій частині також містяться норми, які стосуються міжнародних форм співробітництва в галузі екології, охорони навколишнього природного середовища в сільському господарстві, промисловості, на транспорті, інших сферах господарювання людини.Спеціальна частина містить правові норми, які регулюють міжнародне співробітництво у сфері екології та його правове забезпечення.Як уже зазначалося, екологічне право об'єднує у своєму складі відповідні підгалузі права. Вони становлять сукупність правових норм, що регулюють однорідну групу екологічних відносин, з притаманними для них специфічними рисами, які є невід'ємною частиною загальних екологічних відносин. Оскільки основу кожної групи відносин складають певні природні об'єкти зі своїми, властивими лише їм істотними рисами, це обумовлює необхідність конкретних правових форм. Такими правовими формами є земельне, водне, гірниче, фауністичне, флористичне, атмосфероповітряне, природно-заповідне, природоохоронне право як підгалузі екологічного права.Підгалузева структура екологічного права забезпечує диференційований підхід до правового регулювання відповідних видів екологічних відносин. Екологічне право, його підгалузі об'єднують складні, прості правові інститути і субінститути.