Екологічне право України

Структура екологічного обов'язку містить такі елементи: необхідність здійснювати певні дії або  утримуватися від них; необхідність для правозобов'язаної особи відреагувати на звернені до нього законні вимоги управомоченого; необхідність нести  відповідальність за невиконання вимог, передбачених екологічним законодавством; необхідність не перешкоджати контрагенту  користуватися тим благом, щодо якого  він має право (сервітут, емфітевзис, суперфіцій).

Якщо зміст суб'єктивного  екологічного права утворює міра дозволеної поведінки, то зміст екологічного обов'язку становить міра належної, необхідної поведінки. Тому зміст екологічного обов'язку доцільно розглядати у двох аспектах: по-перше, в необхідності здійснювати активні позитивні  дії, що відповідають вимогам екологічного законодавства, і, по-друге, в необхідності утримуватися від дій, заборонених  чинним екологічним законодавством. Такі екологічні обов'язки мають пасивний характер.

Екологічні права  й обов'язки в екологічних правовідносинах  — це не сама поведінка суб'єктів, а надання можливості або необхідності певної поведінки в межах норм екологічного права.

Екологічні обов'язки, як і екологічні права, також можна  диференціювати за різними підставами. За юридичною силою, ступенем правової урегульованості виокремлюють: а) конституційні; б) встановлені в спеціальних  законах, переважна більшість норм яких спрямована на регулювання тих  чи інших за характером екологічних  відносин або пов'язаних з цим  відносин; в) передбачені підзаконними нормативними актами та договорами.

Екологічні обов'язки громадянина закріплені в Конституції  України (ст. 66): «не заподіювати шкоду  природі, культурній спадщині, відшкодовувати завдані ним збитки». До конституційних можна віднести також інші обов'язки, що трансформуються у сферу екологічного права: власність зобов'язує, вона не повинна використовуватися на шкоду  людини і суспільства (ч. 4 ст. 13); сплачувати податки і збори в порядку  і розмірах, встановлених законом (ст. 67); неухильно додержуватися Конституції  та законів України, не посягати на права інших людей (ст. 68) тощо.

До другої групи  належить низка обов'язків, що містяться  в Законі України «Про охорону  навколишнього природного середовища» (ст. 12)[6]: берегти природу, охороняти, раціонально використовувати її багатства відповідно до вимог законодавства про охорону навколишнього природного середовища; здійснювати діяльність з додержанням вимог екологічної безпеки, інших нормативів та лімітів використання природних ресурсів; не порушувати екологічні права і законні інтереси інших суб'єктів; вносити плату за спеціальне використання природних ресурсів та штрафи за екологічні правопорушення; компенсувати шкоду, заподіяну забрудненням та іншим негативним впливом на навколишнє природне середовище, тощо. Громадяни зобов'язані виконувати й екологічні обов'язки, передбачені в поресурсових законах і кодексах та деяких інших нормативних актах.

Коло екологічних  обов'язків поширюється за рахунок  їх закріплення, зокрема в підзаконних  нормативних актах. Наприклад, у  постанові Кабінету Міністрів України  від 2 жовтня 2003 року № 1540 «Про затвердження Порядку надання спеціальних  дозволів на користування надрами» (п. 27) визначаються додаткові обов'язки надрокористувачів: дотримуватися  вимог, передбачених дозволом; надавати в установленому порядку спеціально уповноваженому центральному органу виконавчої влади з геологічного вивчення та забезпечення раціонального використання надр інформацію щодо користування надрами; забезпечувати збереження геологічних  територій та об'єктів; дотримуватись  інших умов, визначених угодою на користування надрами, тощо.

З урахуванням суб'єктного  складу виокремлюють загальні та спеціальні екологічні обов'язки.

Загальні обов'язки притаманні всім без винятку громадянам як суб'єктам екологічного права.

Спеціальні обов'язки передбачені чинним поресурсовим екологічним  законодавством і базуються на загальних  положеннях права власності та природокористування, забезпечення вимог екологічної  безпеки тощо. Але, поряд з цим, вони містять обов'язки, зумовлені  специфікою природного ресурсу, особливостями  правового режиму експлуатації відповідного об'єкта. Особливу групу становлять обов'язки, які характерні при введенні режиму надзвичайного стану, при  оголошенні місцевості зоною надзвичайної екологічної ситуації.

Екологічні обов'язки також можна поділити на майнові  і немайнові.

До майнових належать обов'язки: компенсувати шкоду, заподіяну  забрудненням та іншим негативним впливом  на довкілля; вносити плату за спеціальне використання природних ресурсів та штрафи за екологічні правопорушення; компенсувати витрати на проведення екологічної експертизи, аудиторського  аналізу щодо об'єктів і видів  діяльності, які становлять підвищену  екологічну небезпеку; впроваджувати  нові технології, які запобігають  шкідливому впливу на навколишнє природне середовище і здоров'я людей тощо.

До немайнових належать обов'язки: берегти природу, охороняти, раціонально використовувати її багатства; здійснювати свою діяльність відповідно до вимог екологічної  безпеки; не порушувати права інших  суб'єктів; провадити екологічну експертизу екологічно небезпечних об'єктів  та видів діяльності тощо.[3]

Правове регулювання використання та охорони вод

Водні об’єкти займають більшу частину земної поверхні,тому захист водних об’єктів є досить важливим єлементом .

Право водокористування являє  собою право конкретного суб'єкта користуватися, володіти, а в певних випадках і розпоряджатися наданим  йому у визначеному порядку відповідним  водним об'єктом у межах, передбачених водним законодавством. Отже, кожен  водокористувач повинен здійснювати  свої права і обов'язки в межах, встановлених правовими приписами. Держава як власник водних ресурсів зацікавлена в раціональному  використанні всіх водних об'єктів, розташованих на території України. Правове регулювання  водокористування обумовлено об'єктивними  екологічними факторами.

Так, річний стік України  становить у середньому 83,5 млрд. куб. метрів, а в маловодні роки він зменшується до 48,8 млрд. куб. метрів. Нині в Україні в багатьох районах півдня відчувається дефіцит  води, тому необхідно будівництво  каналів і водосховищ. Основними  джерелами води в Україні є  Дніпро, а також Дністер, Тиса, Прут та ін. Велику роль у стані води і  повноводдя великих річок відіграють їх притоки і малі річки. Наукові  дослідження свідчать, що в Україні  запаси води на душу населення менше  в 15 разів, ніж у Росії, у 3,5 раза менше, ніж у Білорусії.

Право водокористування можна  розглядати у вузькому і широкому розумінні. Воно може виступати як суб'єктивне  право, яке включає ряд правомочностей, і як правовий інститут, що охоплює  принципи водокористування та права  і обов'язки водокористувачів. У  процесі фактичної реалізації суб'єктивного  права виникає водне правовідношення. Право водокористування посідає  одне з центральних місць, враховуючи, що води надаються державою тільки в користування (ст. 6 Водного кодексу  України[8]; далі — ВК України). Тому будь-яка господарська та інша діяльність суб'єктів повинна здійснюватися в межах норм права, встановлених державою.

Право водокористування має  відповідні об'єкти, під якими розуміють  сформовані природою або створені штучно елементи навколишнього середовища, де зосереджуються води (ст. 1 ВК України).

Об'єктом права виступає найчастіше відокремлена ділянка водного  об'єкта, надана конкретному водокористувачу  в користування для певної мети. Його індивідуалізуючими ознаками є  місцерозташування і розміри  водного об'єкта. Особливістю водних об'єктів є те, що їх розміри не нормуються в правовому порядку. Розміри визначаються в кожному  конкретному випадку з урахуванням  мети водокористування та інших факторів. До об'єктів права водокористування не належать води, які знаходяться  в атмосфері, ґрунті, вода у живих  тканинах, а також вода, відокремлена від природного середовища, наприклад, вода, яка потрапила з водоймища  до водопроводів, резервуарів та інших  ємностей, перетворюється на звичайну товарно-матеріальну цінність.

Конкретний перелік водних об'єктів наведено у ст. 3 ВК України, а саме: поверхневі води: природні водойоми (озера); водотоки (річки, струмки); штучні водойоми (водосховища, ставки) і канали; інші водні об'єкти; підземні води та джерела; внутрішні морські води та територіальне море. При цьому  такий водний об'єкт, як річки, у свою чергу, підрозділяється на великі, середні  і малі (ст. 79 ВК України).[3]

Водоохоронні зони встановлюються для створення сприятливого режиму водних об'єктів, попередження їх забруднення, засмічення і вичерпання. На території  водоохоронних зон забороняється: використання стійких та сильнодіючих пестицидів; розміщення кладовищ, скотомогильників, звалищ, полів фільтрації; скидання неочищених стічних вод (в балки, пониззя,кар'єри тощо).

Порядок визначення розмірів і меж водоохоронних зон та режим введення господарської діяльності в них установлює Кабінет Міністрів  України. У межах водоохоронних  зон уздовж річок, морів і навколо  озер, водосховищ та інших водойм виділяються  земельні ділянки під прибережні захисні смуги з метою охорони  поверхневих водних об'єктів від  забруднення і засмічення та збереження їх водності.

Прибережні захисні смуги  встановлюються по обидва береги річок  та навколо водойм уздовж урізу води шириною:

— для малих річок, струмків і потічків, а також ставків  площею менше 3

га — 25 м;

— для середніх річок, водосховищ на них, водойм, а також ставків  площею

понад 3 га — 50 м;.

— для великих річок, водосховищ на них та озер — 100 м1.

До великих належать річки, що розташовані у кількох географічних зонах і

мають площу водозабору понад 50 тис. км2.

До середніх належать річки, що мають площу водозабору від 2 до 50 тис.

км2 До малих належать річки  з площею водозабору до 2 тис. км2.

Якщо крутизна схилів становить  понад три градуси, мінімальна ширина прибережної захисної смуги подвоюється. З метою оцінки екологічного стану  басейну річки та розробки заходів  щодо раціонального використання і  охорони вод та відтворення водних ресурсів складається її паспорт  у порядку, що визначається Кабінетом  Міністрів України. «Порядок складання  паспортів річок», що діє в даний  час, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 14 квітня 1997 р.

Уздовж морів та навколо  морських заток і лиманів прибережна захисна смуга виділяється не менше 2 км від урізу води. У прибережних  захисних смугах уздовж річок, навколо  водойм та на островах забороняється:

а) розорювання земель (крім підготовки грунту для залуження  і

залісення), а також садівництво  та городництво;

б) зберігання та застосування пестицидів і добрив;

в) влаштування літніх таборів  для худоби;

г) будівництво будь-яких споруд (крім гідротехнічних, гідрометричних та

лінійних), у тому числі  баз відпочинку, дач, гаражів та стоянок

автомобілів;

д) миття і обслуговування транспортних засобів та техніки;

е) влаштування звалищ сміття, гноєсховищ, накопичувачів рідких і  твердих

відходів виробництва, кладовищ, скотомогильників тощо.

 

 Право користування  надрами

Надра є надзвичайно важливим об'єктом природи. Багатства надр складають

матеріальну основу всієї  індустрії України. Без мінеральної  сировини не

можливі розвиток енергетики, вугільної і хімічної промисловості,

залізничного, автомобільного, повітряного, водного транспорту,

виробництво мінеральних  добрив, будівельних матеріалів, розвиток інших

галузей народного господарства.

 

Надра не слід ототожнювати з корисними копалинами. Надра  — ширше

поняття, до них належить також підземна порожнина, де раніше була

порода, так звані горні  виробітки, які використовуються для  розташування

підземних споруд, не пов'язаних з видобуванням корисних копалин. Проте

визначальною частиною надр, звичайно, є родовища корисних копалин.

 

Як зазначено в ст. 5 Кодексу України[7] про надра, родовища корисних

копалин — це нагромадження  мінеральних речовин в надрах, на поверхні

землі, в джерелах вод  та газів, на дні водоймищ, які за кількістю,

якістю та умовами залягання  придатні для промислового використання.

 

Україна має унікальні  геологічні можливості, в її надрах знаходиться 200

видів корисних копалин, з  яких видобувається тільки 94. Використання

високих можливостей надр для забезпечення економіки необхідною сировиною

з власних джерел — це не тільки питання стабільного економічного

розвитку, а й питання  безпеки держави.[1]

Суб'єктивне право користування надрами становить належні конкретній особі правомочності щодо експлуатації надр.

Надра — це частина земної кори, що знаходиться під поверхнею  суші та дном водойомищ і сягає  глибин, доступних для геологічного вивчення та освоєння (ст. 1 КпН України). Це самостійний елемент природи, частина природного середовища. До надр відносять суцільні породи і  породи, що знаходяться в рідкому  або газоподібному стані, та ін. Вказана  обставина визначає специфіку їх правового режиму. Правовий статус підземних споруд і виробіток  визначається гірничним законодавством, оскільки вони становлять частину підземного простору. Інші аспекти їх правового  режиму регулюються іншими галузями законодавства.

Всі надра включені до Державного фонду надр. Державний фонд надр включає ділянки надр, що використовуються, й ті, що не використовуються, у тому числі континентального шельфу і  виключної (морської) економічної зони. Складовою частиною державного фонду  надр є родовища корисних копалин, у  тому числі техногенні родовища корисних копалин.

Природні родовища корисних копалин — це сукупність мінеральних  речовин у надрах, на поверхні землі, в джерелах вод та газів, на дні  водоймищ, які за кількістю, якістю та умовами залягання є придатними для промислового використання. До техногенних родовищ корисних копалин  належать місця, де накопичилися відходи  видобутку, збагачення та переробки  мінеральної сировини, запаси яких оцінені і мають промислове значення. Такі родовища можуть виникнути також  внаслідок втрат при зберіганні, транспортуванні та використанні продуктів  переробки мінеральної сировини.