Валютні блоки та зони

Автор работы: Пользователь скрыл имя, 10 Февраля 2015 в 16:38, лекция

Краткое описание

У період світової економічної кризи 1929—1933 рр. із крахом золотодевізного стандарту єдина світова валютна система перестала існувати. Вона розпалася на валютні блоки — регіональні валютні угруповання, які вступили в жорстку конкуренцію між собою. Таких регіональних блоків сформувалося три: стерлінговий, доларовий та золотий.

Прикрепленные файлы: 1 файл

Валютні блоки та зони.doc

— 102.50 Кб (Скачать документ)

Європейська валютна система — це сучасна світова (регіональна) валютна система, що є підсистемою Ямайської валютної системи. Вона була створена з метою підвищення валютної стабільності всередині Співтовариства, створення зони європейської стабільності з власною валютою на противагу Ямайській валютній системі, яка була основана на доларовому стандарті, забезпечення стабілізуючого ефекту міжнародних економічних і валютних відносин та для захисту «Загального ринку» від експансії долара.

Формування Європейського співтовариства розпочалося ще на початку 50-х років минулого століття у вигляді Європейського об’єднання вугілля та сталі, яке було створене 18 квітня 1951 р. у Парижі шістьма країнами Європи (Франція, Федеративна Республіка Німеччина, Люксембург, Бельгія, Італія, Нідерланди). З 1 січня 1958 р. на підставі підписання Римської угоди у березні 1957 р. ФРН, Францією, Італією, Бельгією, Нідерландами та Люксембургом було створено Європейське економічне співтовариство та Європейське співтовариство з атомної енергії. Основною метою Римської угоди було створення між державами — членами Співтовариства єдиного економічного простору, в межах якого могли б вільно переміщуватися фізичні особи, товари, капітали та послуги.

60-ті  роки минулого століття позначилися  утворенням Митного союзу, розробленням  загальної сільськогосподарської  політики та впровадженням механізму  допомоги розвитку асоційованим  африканським державам.

Нового імпульсу європейському будівництву було надано на початку 1970-х років, коли було вирішено розширити Співтовариство та розробити поетапний план створення Економічного та валютного союзу. 1 січня 1973 р. до Співтовариства увійшли Великобританія, Ірландія та Данія, а в 1979 р. була створена Європейська валютна система (ЄВС). Основною метою створення цієї системи було забезпечення зони валютної стабільності в Європі, яка була б вільною від сильних коливань валютних курсів. Річ у тім, що мінливість валютних курсів вимагала від європейських компаній дуже виважених кроків стосовно проведення довгострокових інвестиційних проектів в інші країни Співтовариства. За допомогою ЄВС стало можливим досягнення стабільності внутрішньої ціни та зовнішнього обмінного курсу внаслідок системи встановлених, але гнучких ставок при регулюванні, які спираються на різноманітні засоби та механізми кредитного втручання. Зобов’язання, які накладаються на держави-члени цією системою, як і самі засоби, за допомогою яких здійснюється їхня діяльність, призвели до значної консолідації економічної та валютної політики держав-членів. У 80-ті роки до Співтовариства увійшла Греція, Іспанія та Португалія. У грудні 1987 р. у Брюсселі Європейською радою було прийнято Єдиний європейський акт, який передбачав завершення створення європейського внутрішнього ринку. 13 червня 1988 р. Рада міністрів Співтовариства досягла згоди щодо повної лібералізації руху капіталів з 1 липня 1990 р.

Отже, Європейська валютна система — це найвища ланка європейської інтеграції, яка передбачає, окрім усунення всіх бар’єрів у русі капіталів, робочої сили та товарів, ще й введення єдиної європейської валюти і проведення спільної монетарної та валютної політики.

Створення Європейського валютного союзу розпочалося виконанням плану Комісії Європейських спільнот під керівництвом Жака Делора (червень 1989 р.) щодо переходу до Валютного та економічного союзу країн — членів ЄС, основною метою якого є формування Європейської валютної системи. Рішення про перехід до валютного союзу відбиває політичне намагання країн ЄС зміцнити багатосторонні зв’язки для досягнення більшої економічної, фінансової та валютної стабільності. Цей перехід передбачалося провести в три етапи.

Перший етап розпочався з 1 липня 1990 р. та тривав понад три роки. На цьому етапі передбачалося здійснити всі підготовчі заходи щодо формування економічного та валютного союзу. Так, зокрема були зняті всі обмеження на вільний рух капіталів усередині Європейського Союзу та між Європейським Союзом і третіми країнами, а також була розроблена політика щодо забезпечення зближення показників економічного розвитку всередині ЄС. У процесі підготовки до введення євро були розроблені програми такого зближення, які були подані на розгляд Раді з економічних та фінансових питань ЄС. Ці програми були орієнтовані на забезпечення досягнення оздоровлення державних фінансів та сталих низьких показників інфляції, підтримання стабільності валютних курсів у відносинах між державами-членами.

Другий етап становлення Європейської валютної системи розпочався 1 січня 1994 р. і тривав до 31 грудня 1998 р. Цей період базувався на підставі угоди про Європейський Союз (Маастрихтська угода), яка набула чинності в листопаді 1993 р. та передбачала створення Економічного і валютного союзу(ЕВС) — найвищої сходинки економічної інтеграції, що мала за мету введення єдиної валюти та проведення єдиної валютної політики. У цей період було засновано Європейський монетарний інститут як попередника Європейського центрального банку та координатора національної грошової політики держав — членів ЄС для підготовки до створення Європейського центрального банку та для розроблення єдиної валютної політики; і саме відтоді Європейське Співтовариство стало називатися Європейським Союзом.

Основним політичним рішенням, яке було прийнято в той час, було введення конвергенції, тобто жорстких показників зближення господарств у сфері державних фінансів, довгострокових процентних ставок та валютних курсів, досягнення яких є вимогою переходу до третього етапу становлення ЄВС. Це означало прийняття законодавства такого, яке б забороняло фінансування діяльності державного сектору через кредитування центральними банками його підприємств і організацій у державах — членах ЄС та скасовувало привілейований доступ підприємств та організацій державного сектору до коштів фінансових інститутів.

Згідно з Маастрихським договором, країна — претендент на вступ до валютного союзу має відповідати таким вимогам: її бюджетний дефіцит не може перевищувати 3 % ВВП, валовий урядовий борг — 60 % ВВП, інфляція споживчих цін не повинна перевищувати інфляцію в трьох країнах-членах з найнижчою інфляцією більш ніж на 1,5 процентного пункту, процентні ставки за довгостроковими борговими цінними паперами уряду не повинні перевищувати більш ніж на 2 процентні пункти такі ставки в трьох країнах-членах з найнижчим рівнем інфляції, країна мусить також дотримуватися меж коливань курсів валют, установлених для ЄВС, протягом двох років перед приєднанням до валютного союзу та не піддавати свою валюту девальвації з власної ініціативи.

У 1997 р. Європейський Союз уклав нову європейську угоду — Амстердамську, яка стала новим кроком у створенні ширшого союзу народів Європи. Так, зокрема, вона передбачала надання прав громадянам з працевлаштування та свободи пересування.

1 червня 1998 р. у Франкфурті-на-Майні був створений Європейський центральний банк (ЄЦБ). Головними завданнями цієї інституції були: підтримання стабільності цін та проведення єдиної валютної політики по всій зоні євро, а також розвиток та введення євро. Ураховуючи ці основні завдання, ЄЦБ здійснює власну діяльність, а також співпрацює з національними центральними банками. ЄЦБ та національні центральні банки зони євро відомі під об’єднуючою назвою «Євросистема».

Третій етап становлення ЄВС розпочався 1 січня 1999 р., коли були зафіксовані обмінні курси між євро та національними валютами країн — учасниць єврозони, а сама євро стала їхньою спільною валютою. Вона замінила розрахункову одиницю ЄС — екю у пропорції 1:1. Країни — члени єврозони почали здійснювати загальну валютну політику. ЄЦБ починає використовувати євро для проведення валютно-фінансової політики країн — членів ЄС за допомогою платіжної системи TARGET (Trans-European Automated Real-Time Gross Settlements Express Transfer). Європейська система центральних банків, яка розпочинає свою діяльність у цей період, заохочує впровадження євро на міжнародних валютних ринках: її власні операції на цих ринках повинні здійснюватися тільки в євро. Ця фаза становлення ЄВС тривала до 1 липня 2002 р., коли євро остаточно набула права єдиного законного платіжного засобу для 300 млн жителів усіх країн — учасниць єврозони.

Сьогодні до Європейського Союзу входить 25 країн: Австрія, Бельгія, Данія, Фінляндія, Франція, Німеччина, Греція, Ірландія, Італія, Люксембург, Нідерланди, Португалія, Іспанія та Великобританія і 10 країн, що приєдналися до ЄС у 2004 р. — Кіпр, Чеська Республіка, Єстонія, Угорщина, Латвія, Литва, Мальта, Польща, Словакія та Словенія. Євро є валютою для 12 країн Європейського Союзу: Бельгії, Німеччини, Греції, Іспанії, Франції, Ірландії, Італії, Люксембургу, Нідерландів, Австрії, Португалії та Фінляндії. Новітня тенденція розширення Європейського Союзу відбувається на стадії завершення формування економічного й валютного союзу, що ускладнює політичні та процедурно-правові аспекти взаємодії як країн-членів, так і країн-сусідів. Зокрема, протягом 2004 р. спостерігалася стрімка тенденція щодо зростання курсу євро відносно долара США. Цей феномен аналітики пов’язують з загальним зростанням бюджетного дефіциту та зовнішньоторговельного дефіциту США. Разом з тим зростання курсу євро є негативною тенденцією для багатьох європейських бізнесменів, а також для економіки цього регіону, оскільки сильне євро ускладнює європейським виробникам експорт вироблених ними товарів та послуг. Крім того, цей процес призводить також до зниження прибутку (у доларовому еквіваленті), який створюється заморськими філіями європейських компаній. Так, аналітики швейцарського банку UBS вважають, що 10-відсоткове зростання курсу євро спричинить скорочення доходів 300 великих європейських компаній на 5 % та зменшення номінального ВВП на 1 %. Однак голова Європейського центрального банку Жан Тріше сподівається на те, що підвищення курсу євро нейтралізує інфляційний тиск, а в подальшому економічне зростання прискориться.

Наслідки розширення ЄС для України будуть неоднозначними і залежатимуть від перебігу економічних реформ та її зовнішньої політики. У загальнополітичному контексті цей процес є позитивним, оскільки він сприяє запровадженню в Україні європейських стандартів та розширює можливості співробітництва з ЄС. Важливим для України є досвід європейської інтеграції сусідніх країн, що створює додаткові можливості лобіювання українських інтересів у цій організації та прискорює процес використання вже напрацьованих в Україні механізмів регіонального співробітництва.

Таким чином, міжнародна валютна система у своєму еволюційному розвитку пройшла три основні етапи — золотого, золотовалютного (доларового) та паперововалютного стандартів. Валютні системи класифікуються за видом резервного активу, за допомогою якого руйнувалися дисбаланси в міжнародних розрахунках. Призначення будь-якої міжнародної валютної системи — сприяти розвитку торгівлі. Так, крах системи золотого стандарту в період між двома війнами привів союзників до створення більш гнучкої системи, заснованої на золотовалютному стандарті, яка мала назву Бреттон-Вудскої системи і яка сприяла успішному розвиткові світової економіки протягом 25 років після Другої світової війни. Цю систему поступово дестабілізував розвиток міжнародних економічних відносин у 1960-х роках, і на початку 1970-х. Вона зазнала краху внаслідок порушень рівноваги, що було викликано інфляційним напруженням і першою нафтовою кризою. Новий міжнародний економічний порядок, більш гнучкий та сприятливий для розвитку національної економічної політики був створений наприкінці 1970-х років. Безсумнівно, цей порядок не зміг вирішити всіх проблем розвитку валютно-фінансових відносин, але він започаткував етап нового підходу для їх розв’язання шляхом зміцнення міжнародної політики, спрямованої на консолідацію та узгодження. Валютне співробітництво сьогодні є об’єднуючим елементом міжнародних відносин як на світовому та регіональному (європейському), так і на національному рівні. Світова валютна система, а також Європейська валютна система були створені як інструменти економічної та політичної інтеграції. Зокрема, європейські інтеграційні елементи (Європейська валютна система) виникла завдяки двом різним методологічним підходам щодо світових інтеграційних процесів — конфедералістичному та федералістичному.

Конфедералістичний підхід передбачає, що країни згідні співпрацювати одна з одною без втручання в національний суверенітет. Головна мета полягає не в створенні «наддержави», яка поглинала б усіх, а в об’єднанні держав у конфедерацію, в якій вони могли б зберегти свої національні структури. Ці основні принципи були покладені в основу Ради Європи та Європейського Співтовариства. Ці ж принципи є також основою загальної зовнішньої політики та політики безпеки, а також співробітництва в галузі правосуддя та внутрішніх проблем Євросоюзу. Основним завданням Євросоюзу є міжурядове співробітництво.

Метою федералістичного підходу є згладжування різниці між націями. Історія розвитку Європейської валютної системи свідчить, що окремі країни знайшли можливість пожертвувати частиною свого суверенітету для створення багатонаціонального співтовариства. Європейський Союз ґрунтується на федералістичному підході хоча і дещо на зміненій формі, оскільки сьогодні всім зрозуміло, що об’єднана Європа буде сильною тільки в тому разі, якщо будуть збережені індивідуальні особливості окремих її країн, регіонів та культур.

 


Информация о работе Валютні блоки та зони