Юліан Павликовський

котрі шукали компромісу для примирення, розуміючи, що обом цим народам, знесиленим світовою війною, потрібні спокій і стабільність. На боці компромісу між українцями й польською владою стояла Українська ліберальна партія УНДО (Українське національно-демократичне об’єднання), що її членами були здебільшого помірковані представники інтеліґенції та духівництва. Вони вважали, що життя українців під Польщею зможе поліпшитися, коли вони активно включаться в господарськокооперативну й культурно-освітню роботу. Будучи членом УНДО, такої самої думки дотримувався й Ю. Павликовський, вважаючи, що без наполегливої праці на ниві кооперації не можлива гармонія життя [12, с. 377]. Тому всі свої знання й уміння він віддавав захисту українства, його економічно-господарських інтересів і порятунку через відновлення роботи кооперативів, їх розбудову шляхом поширення серед народу освіти, господарських знань та національної свідомості.

Згідно з переписом  від 30 вересня 1921 року, в селах п’яти  воєводств Західної України – Поліському, Волинському, Львівському, Станіславському й Тернопільському – переважали здебільшого малі, карликові господарства, які мали у своєму користуванні до п’яти гектарів землі. Таких економічно слабких несамостійних селянських господарств налічувалося до 800 тисяч. Близько 300 тисяч сімей, що складали більше одного мільйона осіб, були зовсім безземельними. Господарства площею понад 50 гектарів землі перебували в руках приватних землевласників, держави й церкви. Велика земельна власність становила 518900 гектарів. У власності держави налічувалося 1038 тисяч гектарів землі [13, с. 37]. Саме ці землі були запасом, що з нього злиденне українське селянство могло було б одержати наділи. Однак правлячі кола Польщі вперто спроваджували на споконвічні українські землі польських військових і цивільних колоністівосадників, що їх українці називали “мазурами”.

Уже в перший період колонізації, починаючи з осені 1910 року до середини 1920 року,

в Східній Галичині було сколонізовано близько 69 тисяч гектарів землі, спроваджено на ці землі близько 12 тисяч родин, або 60 тисяч осіб, колоністів з етнографічної Польщі. У другий період від липня 1920 р. до 30 вересня 1921 р. кількість сколонізованої землі подвоїлась, і в руки колоністів перейшло понад 160 тисяч гектарів східногалицької землі[14, с. 15-16].

Уряд Польщі, посилюючи  з кожним наступним роком колонізаційну  політику, виношував ідею повного політичного, культурного та економічного знищення українського народу.

Важке господарське становище  українського хліборобства, малоземелля  й безземелля породжувало господарську злиденність селянства, його культурний занепад і темноту. Виникала конечна потреба віднайти таку силу, яка б стала на захист західноукраїнського хлібороба-рільника, допомогла йому власними силами підняти сільськогосподарську культуру.

У доповіді “Українське  рільництво на західних землях і його змагання”, виголошеній з нагоди свят Свободи і “Сільського Господаря”, Ю. Павликовський, аналізуючи становище українського села в повоєнні роки, наголошував, що “...українська рільнича

верства свідома своєї  місії в народі”, що “...знає вона тяжке своє положення і не попадає в зневіру. Креше із себе волю відродження, переводить її в чин. У змаганні своїм находить пораду, поміч і співпрацю освіченої верстви” [15, c. 2-3].

Вихід зі стану занепаду Ю. Павликовський та його однодумці  вбачали насамперед у широкому розвиткові західноукраїнської кооперації, вдосконаленні діяльності крайового товариства “Сільський Господар”, його централі у Львові, філій та кружків у всьому краї. Саме Товариство “Сільський Господар” мало стати речником рільничих інтересів західних українців.

Погляди Ю. Павликовського на роль і місце кооперації в господарсько-економічному, суспільно-політичному, національно-культурному житті краю, його ініціатива в заснуванні Крайового комітету організації кооператив у Львові 1920 р. і започаткування в 1921 р. видання “ Господарсько-кооперативного часопису” значною мірою визначили стратегію і тактику кооперативного будівництва на західноукраїнських землях. Для досягнення цієї мети потрібна була наполеглива праця для піднесення культурно- освітнього рівня населення.

“Кооператизм, – писав  він, – є творчістю скооперованих, що опромінює сіру працю

будня і веде її не по лінії найменшого відпору, а по лінії  найвищої напруги. Кооператизм виховує масу й сталить характери одиниць та окреслює їхні сили. Кооператизм є різьбярем економічного суспільного життя даного народу” [16, с. 1].

Ю. Павликовський глибоко  вивчив досвід кооперативного руху в  Західній Європі, у Східній Україні, написав низку науково-теоретичних праць на господарсько-кооперативні теми, викладав теорію аграрного законодавства у Таємному українському університеті у Львові, читав лекції про кооперацію на курсах для абітурієнтів в Торговельній школі товариства “Просвіта” і разом з тодішнім головою “Просвіти” С. Бараном, головою Крайового Союзу Ревізійного І. Филиповичем та головою Союзу господарсько-торговельних спілок Д. Коренцем у 1921 році ввійшов до складу комісії для складання організаційного плану відбудови краю.

Наукові праці Юліана Павликовського такі, як “Земельна  справа у Східній Галичині”, “Критичний огляд статистики після стану з дня 30 вересня 1921 року”, “Будівництво, мета і праця кооперації на великій Україні”, “В обороні рідної землі” та інші, лягли в основу плану відродження української кооперації у Західній Україні.

Працюючи на ниві кооперації, Ю. Павликовський плекав надію, що праця українського

селянства на полі господарськім, відродження його культури та освіченості, змагання за свої права, пропаганда ідей кооперації будуть “... піддержкою заходів сучасної нашої парламентарно ї репрезентації у Варшаві, а вона зі свого боку підтримає зусилля організованого українського громадянства та використає всі засоби парламентарної боротьби на оборону рідної землі”, бо це “...є дійсно національною справою, від якої залежить життя-буття українського народу. Провідники народу будуть тямити, що кожда нація відмолоджується не з рядів уже славних і сильних, але з рядів безіменних. Безіменні – се широкі народні маси і боротьба за долю тих безіменних, се боротьба за відживчі сили нації” [17, с. 74].

І хоча з 1928 року Ю. Павликовського на посаді голови товариства “Сільський Господар” замінив Євген Храпливий, а з 1930 року він був обраний послом до Польського сейму, однак працю в кооперації не залишав. Від держави Ю. Павликовський вимагав таких законів, котрі б забезпечували вільний розвиток кооперативного руху; такої економічної, фінансової та соціальної політики, котра б належним чином захистила інтереси трудящих та їхньої організації [18, с. 90-91]. Як послові сейму, йому нелегко доводилося боротися із польською владою в законодавчих чи судових органах. І все ж його протести та обґрунтовані арґументи на захист українського селянства, української кооперації, мали вплив на пом’якшення гостроти польського наступу на українство.

Як відомий і активний кооперативний діяч, він був постійним представником від Галичини у Державній Кооперативній Раді Польщі, членом бюро Волинської кооперації, членом Ради збіжевої і товарної біржі у Львові, членом Крайової Комісії водного господарства, членом “Центросоюзу”. Впродовж 1926–1939 рр., а також у 1941–1944 рр. він очолював наглядову раду “Маслосоюзу”. Ю. Павликовський був одним із засновників та співпрацівників таких журналів: “Кооперативна республіка”, “Господарсько-кооперативний часопис”, “Кооперативний вісник”, “Кредитова коопе-рація”, ”Сільський Господар”, ”Український агрономічний вісник”, ”Український пасічник”, “Хліборобська молодь”, “Молоде село”, “Приятель народу”, календарів “Сільського Господаря”, “Калєндарець сільського кооператора”.

Крім низки наукових праць з питань кооперативної розбудови, він редагував книжки,

брошури, летючки, обіжники, читав лекції на вишколах для кооперативних  інструкторів, на господарсько-ветеринарних курсах, сприяв створенню взірцевих господарств, пасік, садових шкілок, дослідних станцій для вирощення сільськогосподарських рослин, надавав поради при закладанні сільськогосподарських, промислових, молочарських і споживчих кооперативів, при купівлі й продажу землі, застосуванні штучних добрив, догляду за худобою, забезпеченні посівів від градобоїв, будівель – від пожеж.

До голосу Ю. Павликовського, як людини великого авторитету з великим  багажем знань і досвідом, уважно прислухалися його співробітники та учні. Високо цінували його думки й поради працівники сільського господарства.

Кооперативний рух для  Ю. Павликовського був “... мирною зброєю в боротьбі з господарським ладом, побудованим на погоні за зиском, а тим самим на експлуатації слабших, зокрема трудових прошарків народу,... змаганням за господарський і духовний добробут людини” [19, c. 12].

Великі випробування на долю Ю. Павликовського випали в роки Другої світової війни.

Адже внаслідок таємного договору між двома державами-аґресорами Німеччиною та Радянським Союзом про розчленування Польщі й у зв’язку з раптовим розпадом останньої у вересні 1939 року під ударами німецького війська, на Західну Україну прийшла з-за Збруча “визволителька єдинокровних братів” більшовицька Червона армія.

Керуючись патріотичним гаслом “бути завше зі своїм народом”, лідери політичних партій,релігійних установ та громадських організацій Західної України залишалися на своїх становищах. Серед них був і Ю. Павликовський.

Нова “пролетарська  робітничо-селянська влада” швидко показала своє справжнє обличчя.

По всій території  Галичини й Волині були заборонені й розпущені як політичні партії, так і громадські й молодіжні організації, що існували за польського режиму, а також культурно-освітнє товариство “Просвіта” і Наукове товариство ім. Тараса Шевченка, закрит і існуючі українські видавництва.

Радянська влада вдалася  до перебудови на свій лад української кооперації, ліквідувавши її керівну установу РСУК й усунувши від керівництва відомих кооперативних діячів. Розпочалося їх цькування, навішування на них ярликів “ворогів народу”, арешти й виселення в Сибір.

Через нову радянську  пресу посипалися звинувачення, спрямовані й проти Ю. Павликовського як “українського буржуазного націоналіста”, одного з керівних діячів УНДО, колишнього польського сенатора.

Відчуваючи загрозу  близького арешту, наприкінці 1939 року Ю. Павликовський неле- ґально переходить радянсько-німецький кордон і прибуває до польського міста Кракова, де на той час знаходили тимчасовий притулок тисячі українських утікачів від більшовицького терору, політичних, громадських і наукових діячів Західної України.

Ю. Павликовський і там не зміг залишитися бездіяльним. Він включається в роботу щодо відбудови української кооперації в Генерал-губернаторстві, добивається виокремлення українських кооперативів зі структур польських ревізійних союзів, працює над створенням нових кооперативних осередків на північно-західних українських землях – Холмщині та Підляшші. Його обирають головою українських кооперативних відділів у Кракові та Любліні.

З початком німецько-радянської війни, у червні 1941 року, коли під  ударами німців більшовицькі війська залишили терени Західної України, почали повертатися додому з чужини всі, хто вимушено рятувався втечею від енкаведистського терору. Поверталися з надією, що Німеччина надасть Україні самостійність.

Повернувся з Кракова  до Львова і Ю. Павликовський. Лідери українських політичних партій разом з представниками духівництва та патріотичної громадськості скликали у Львові 30 червня 1941 р. Національні Збори, що на них проголосили Акт відновлення Української державності, утворивши Тимчасове Державне Правління на чолі з Ярославом Стецьком. У новоствореному українському уряді Ю. Павликовський обійняв посаду міністра національної економіки [20, с. 35].

Гітлерівська Німеччина, здійснюючи свою імперську аґресивну  політику, не визнала Акту відновлення незалежності України. Каральні органи Третього рейху розпочали масові арешти й фізичне винищення як членів Тимчасового Державного Правління, так і тисяч запідозрених в нелояльності до окупаційної влади. Ю. Павликовський, уникнувши арешту, зосередив свою діяльність на відродженні Ревізійного Союзу Українських Кооператорів, вбачаючи в кооперації економічну основу виживання та порятунку українства. У “Слові до українських кооператорів” (березень 1942 р.) він наголошував: “Добрим господарюванням в кооперативі, дбайливим береженням господарських справ наших членів, сповненням обов’язків, які накидає нам воєнний час, охоронимо українську кооперацію перед бажаною деким її руїною і віддамо народові це, що господарсько-громадська організація йому довжна: охорону його безперервного господарського розвитку, потрібного як підстава під всебічний розвиток народу” [21, арк. 48].

Очоливши українське кооперативне відродження, впродовж кількох  років він досяг значного охоплення кооперацією сільських господарств Галичини, зростання членства кооператорів.

Для захисту українського населення від насилля фашистського окупаційного режиму Ю. Павликовський використовував старі знайомства з кооператорами німецької національност і, що працювали на ниві кооперації в Галичині й Волині під час польської влади. Багато із них з приходом в Україну німців почали працювати в німецьких господарських адміністраціях. Вони знали Ю. Павликовського як інтелектуальну особистість, прислухалися до його слів. Його арґументами вони переконували окупаційну німецьку владу в необхідності зменшення збору контингентів з українського населення, в наданні йому місць праці на господарсько- кооперативних підприємствах і в установах, тим самим рятуючи молодь від вивезення на підневільні роботи до Німеччини. Контактували кооператори і з українським підпіллям, конспіративно надаючи йому моральну й фінансову допомогу.