Основні етапи формування українського народу

Дата поступления: 17 Декабря 2012 в 22:08
Автор работы: j****************@rambler.ru
Тип: реферат
Скачать полностью (37.28 Кб)
Прикрепленные файлы: 1 файл
Скачать документ  Просмотреть файл 

Котляр.docx

  —  39.88 Кб

 

Міністерство освіти та науки  України

Чорноморський державний  університет імені Петра Могили

Кафедра історії України

 

 

 

Реферат

з курсу : «Спецкурс гуманітарних дисциплін»

на тему :

«Основні етапи формування українського народу»

 

 

 

Виконав : студент 434 групи

Коровайко Євген

Перевірив : д.і.н., професор

Котляр Ю.В.

 

 

Миколаїв - 2012

ПЛАН

 

ВСТУП

РОЗДІЛ 1. Основні етапи  формування українського народу

РОЗДІЛ 2. Перші згадки етнопоніма „Україна”

РОЗДІЛ 3. Походження української  національної символіки

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ВСТУП

Україна — одна з найбільших країн Європи, яка за чисельністю  населення посідає шосте місце  на континенті. На початок 1989 р. ЇЇ населення  становило майже п'яту частину  всіх жителів колишнього Радянського  Союзу — 51,7 млн. Пересічна густота  населення держави також досить значна — 85,6 особи на 1 кв. км. Найгустіше населені індустріально-аграрні райони — зокрема Донецька область (201,1 особи на 1 кв. км), Львівська (126,1), Дніпропетровська (121,7). Поряд з Історичними і  соціально-економічними чинниками  певний вплив на розміщення населення  мали природно-географічні умови: звідси окремі райони українських Карпат, Полісся, південних областей залюднені  порівняно рідко.   Населення  України різноманітне за своїм етнічним складом.  Крім українців (три чверті всього населення), значний відсоток складають інші східнослов'янські народи (росіяни, білоруси), а також євреї, західні та південні слов'яни (поляки, чехи, словаки, болгари). З інших етнічних груп найбільш чисельними є романомовні  народи (молдавани, румуни),  греки, представники фіноугорської (угорці, естонці)  та  алтайської  (татари, гагаузи) мовних сімей. За даними Всесоюзного перепису населення 1989 р. в Україні налічувалося 72,7 % українців, 21,9 % росіян, 0,9 % євреїв, 0,8 % білорусів, 0,6 % молдаван, по 0,4 % поляків  і болгар, 2,7 % представників інших  національностей.   Українці —  основне населення держави, один із найбільших народів Європи, другий за чисельністю слов'янський народ. Із 44,2 млн українців, які у 1989 р. проживали  на території колишнього СРСР, на Україну  припадала основна маса — 37,4 млн, або 84,8 %. За останнє десятиліття  чисельність українців у державі  зросла на 930 тис., хоча їхня частка серед  усіх жителів дещо зменшилася, що значною  мірою пояснюється зниженням  їх природного приросту, міграційними та іншими процесами. Українці рівномірно населяють майже всю територію  країни, за винятком Криму та деяких промислових районів Півдня та Сходу. В більшості областей вони складають понад 70 % усього міського населення. Ще більший відсоток українців у сільській місцевості: майже в усіх областях, крім південних і східних, він перевищує 90. Лише у Криму серед сільського населення налічується 34 % українців.   Українці  належать  до  слов'янської  групи  індоєвропейської етнолінгвістичної сім'ї. Вони являють собою сталу спільність людей, яка історично сформувалася на певній території і зберегла відносно стабільні особливості культури та психіки, а також етнічну самосвідомість.   Як і будь-який етнос, український етнос типологічне неоднорідний. Він включає: 1) основний етнічний масив формування українського народу, який у цілому співпадає з територією його формування і сучасними адміністративними кордонами країни. Сюди ж входять суміжні райони компактного розселення українців поза адміністративними кордонами; 2) етнічні групи українців, котрі проживають за межами основного етнічного масиву (останнім часом щодо них поширений термін «діаспора») — як у «ближньому», так і у «дальньому» зарубіжжі. Формування цих груп зумовлене передусім міграційними процесами, що особливо посилилися з кінця XIX — початку - XX ст.; 3) субетнічні групи — спільності в середовищі українського народу зі специфічними рисами культури (гуцули, лемки, бойки, поліщуки тощо).   Усі зазначені спільності відрізняються ступенем соціально-економічного розвитку та іншими ознаками. За цих умов найважливішого значення набуває етнічна самосвідомість: доки вона зберігається, існує етнос.

 

 

 

 

 

 

РОЗДІЛ 1. Основні етапи  формування українського народу

В етногенетичних і етнокультурних процесах, що відбувалися в Україні, можна виділити кілька етапів:

 І. Трипільська доба (V — ІІІ тисячоліття до н.е.)

ІІ. Післятрипільська доба (ІІ тисячоліття до н.е.)

ІІІ. Скіфо-сарматська доба (VІІ ст. до н.е. — ІІІ ст. н.е.)

ІV. Слов’янська доба (І  тисячоліття н.е.)

V. Доба Русі — України  (від VІІ ст. н.е.).

 Трипільська доба

 Однією із складових  частин індоєвропейскої спільності, що почалася близько V тисячоліття  до н.е., є трипільська археологічна  культура. До неї відносять пам’ятки  з символами Тільця, адже це  був час панування його в  зодіаці (почався у 4400 р. до  н.е.) 1.

 Які ж території  охоплювала індоєвропейська цивілізація?  Найбільш ранніми центрами індоєвропейців  було Подунав’я, західна частина  Північного Причорномор’я, частина  Малої Азії. З ІV тисячоліття  до н.е. відбуваються процеси  індоєвропеїзації сусідніх територій. 

 Початок трипільської  доби в Україні сучасна історична  наука датує першими сторіччями V, або навіть кінцем VI тисячоліття  до н.е. Тривала ця доба понад  два тисячоліття. 

 Крім України, трипільці  займали величезні простори Східної  Європи: їхні поселення знайдені  в Словаччині, Румунії, на Балканському  півострові.

 За радянських часів  офіційна історична наука не  визнавала трипільців предками  українців, проте існує досить  вагома система доказів визначної  ролі трипільської культури у  формуванні сучасного населення  України. Це перш за все висновки  Вікентія Хвойки, наукові дослідження  Миколи Марра, Віктора Петрова,  Омеляна Партацького, Вадима Щербаківського, Миколи Суслопарова, Валентина  Даниленка, Григорія Василенка  та ін.

Періодизація трипільської культури не має одностайності серед  істориків. Це пояснюється тим, що наприкінці ІІІ тисячоліття до н.е., трипільці, мабуть, були підкорені іншими племенами, тому їхні матеріальні пам’ятки зазнали  змін, що утруднює ідентифікацію їх з трипільськими.

Післятрипільська доба

На межі ІІІ — ІІ тисячоліття  до н.е. трипільська культура занепадає, припиняється життя на багатьох трипільських поселеннях. Віктор Петров припускає, що трипільці були раптово винищені іншими племенами. Про це свідчать археологічні знахідки: залишена глина зі слідами  жіночих пальців, яка приготована  для ліплення посуду, житло попалене, сплюндроване.

На зміну землеробським  племенам такої самобутньої культури прийшли племена з примітивнішою, грубішою керамікою — культура, яка в археології отримала назву  шнурової кераміки за способом орнаментації посуду за допомогою скрученого шнура (мотузки). Аналіз цієї кераміки показав, що мотузка прялася з волокон  тваринного походження. Провідною галуззю  господарства у ІІ тисячолітті до н.е. стає скотарство, поширюється конярство, з’являється зброя. Ці войовничі  племена не оселилися на місцях трипільських селищ (культурний шар трипільців завжди одноверстовий). Отже, чорноземи не цікавили пришельців. Зате свої поселення  вони розташовували в добре захищених, недоступних для нападів місцях: на берегових кручах, горбах, обгороджуючи їх захисними валами, ровами тощо.

Все більшого поширення у  Східній Європі у цей час набуває  бронзоливарне виробництво, яке  знали вже на пізньому етапі трипільці. В Україні це переважно поселення  Нижнього Подніпров’я і Південного Побужжя.

Таким чином епоха бронзи принесла в Україну деякі етнічні  зміни, переорієнтацію господарства на скотарство як провідну галузь, але  не знищила й землеробства. Слід зазначити, що в міфології, культах  чимало рис успадковано від трипільців і знайшло свій розвиток у пізніших племен зрубної культури.

Скіфо-сарматська доба

 

 Вже з кіммерійських  часів (початок І тисячоліття  до н.е.) хліборобство знову починає  набувати того значення, яке воно  мало за трипільської доби. Роль  хліборобської громади стає значно  вищою, ніж роль скотарів і  вершників. Майже весь античний  світ годується українським хлібом. Знову, як і за трипілля, зростає  кількість населення, відбувається  збагачення людності як за  рахунок експорту хліба, так  і розвитку ремесел, промислів  тощо. Міста втрачають свою провідну  роль, а село завойовує пріоритети  у господарстві.

Початок скіфської епохи  представлений в археології чорноліською культурою. Скіфи згадуються в ассірійських джерелах першої половини VІІ ст. до н.е. як войовничий народ, котрий з Причорномор’я  проникав у Малу Азію, завойовуючи  на своєму шляху місцеві племена, а в кінці цього ж століття знову повернувся в Причорномор’я. Держава скіфів у різний час простягалася від степів України до Волги й  Уралу, а їхні кургани є навіть на Алтаї.

На захід від Дністра  жили фракійці, котрі, змішуючись зі скіфами, стали предками сучасних буковинців, гуцулів, бойків, лемків та інших етнографічних  груп українців.

Найбільш ранні скіфські поселення відкриті на берегах Бузького лиману (Миколаївщина). Скіфи мешкали  в покритих соломою будинках із глиняною підлогою і печами, мали господарські ями-погреби для зберігання харчових запасів, збіжжя. Вони розводили домашніх тварин, переважно корів, овець, коней.

У культурі скіфів яскраво  виділяються риси, які успадкували  українці. Скіфи шанували гостей, подаючи  їм хліб-сіль, їм було властиве побратимство, яке побутувало ще й у Запорозькій  Січі. Поминальний обряд “тризна”, який справлявся на могилі померлого, був традиційним у скіфів, слов’ян, русів, українців. На археологічних  знахідках скіфських курганів є  зображення людей. Із золотої пекторалі  дивляться на нас слов’янські  очі наших пращурів. Їхнє волосся  підстрижене “під макітерку”, одяг вишитий на плечах, рукавах і грудях. Штани широкі (шаровари) або вузькі, і, як гадають дослідники, пошиті зі шкіри, головний убір — гострокутний башлик, з якого пізніше, можливо, розвинулась і форма козацької  шапки.

Слов'янська доба

Близько середини ІІІ ст. н.е. в межиріччі Бугу й Дністра  виникає черняхівська культура, генетично  споріднена із зарубинецькою. Дослідники стверджують, що у формуванні цієї культури брало участь населення Північного Причорномор’я, Подністров’я і Прикарпаття, яке пов’язують зі слов’янами —  антами.

Корені слов’янської культури можна віднайти вже у бронзовому віці. Найбільше пам’яток, що засвідчують  безперервність етногенетичних процесів формування слов’ян, знаходять на території  Польщі й сусідніх з нею держав. Зародками слов’янських культур  вважають лужицьку, пшеворську, зарубинецьку, черняхівську, празьку, корчацьку, луко-райковецьку, роменсько-боршевську та інші археологічні культури, значна частина яких пов’язана  саме з територією України.

 

Отже, в часи, коли писався  літопис, була ще живою пам’ять про  скіфських предків слов’ян, хоча назва ця залишалася переважно у  греків (пор. також в козацьких  переказах — Скупа Вкраїнська).

У східних степах України  з ХІ — ХІІІ ст. жили половецькі племена. Деякі з них переходили на службу до Руських князів. Половці лишили в наших степах безліч своїх пам’яток — кам’яних “баб”, які мають  схожість зі скіфськими, та й стояли вони переважно на курганах скіфського часу.

Таким чином, в етногенезі українців брали участь ті народи, які протягом тривалого часу проживали  на спадкоємних українських землях. Кінцевим результатом процесів етногенезу прийнято вважати виникнення народностей. В Європі цей процес закінчився у  середні віки (Михайло Брайчевський), хоча нині існують нові концепції  безперервного розвитку і постійної  зміни самого етносу (Микола Чмихов).

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

РОЗДІЛ 2. Перші згадки етнопоніма „Україна”

Назва нашої країни УКРАЇНА  з'явилася в останній чверті XII ст. Уперше в Іпатському списку «Повісті минулих літ», де літописець розповідає про смерть переяславського князя  Володимира Глібовича у 1187 р., сказано: «І плакали по ньому всі переяславці... За ним же Україна багато потужила». Через два роки, у 1189 р., було відзначено, що князь Ростислав приїхав «до  України Галицької» .

Походження назви Україна  здавна привертало увагу вчених, але  однозначного пояснення й досі немає. Одні дослідники пов'язували її зі словами  край «найвіддаленіша від центру частина території, околиця», у(= біля) краю, тобто «погранична територія», інші - з іменниками край, країна у  значенні «рідний край, своя країна, рідна земля; земля, населена своїм  народом». І, нарешті, ще один погляд, за яким назва Україна нібито походить від дієслова украяти (відрізати), тобто  первісне значення цієї назви —  «шматок землі, украяний (відрізаний) від цілого, який згодом сам став цілим (окремою країною)».

Найвірогіднішою й найпереконливішою  слід вважати версію, яка пов'язує назву Україна зі словами край, країна, хоч зв'язок цей не прямий, а значно складніший. Як дослідив український  учений В. Скляренко 63, процес становлення поняття «Україна» був досить тривалим і мав декілька етапів.

Іменник край із значенням  «відрізок, шматок; шматок землі» був  ще у спільнослов'янській мові (*krajь) і нині відомий багатьом слов'янським  мовам. Оскільки слов'янські племена  споконвіку мали свої території, які  здебільшого відділялися природними рубежами — річками, лісами, болотами, солончаками (отже, ніякої мішанини племен не було), давньослов'янське слово край «відрізок, шматок землі» набуло нового значення — «територія, що належить племені», а згодом також і значення «крайня межа території племені, початок (або кінець) території племені, берег». На означення простору в праслов'янській мові вживався спеціальний суфікс -іна (dol + ina = dolina «долина», niz + ina = nizina «низина»). За цим самим зразком ще в праслов'янський період утворилося і слово країна (kraj + ina) у значенні «територія, яка належить племені».

Разом з іменником край у праслов'янській мові був також  іменник украй (*ukrajь), що означав  «відрізок від шматка; відділений шматок землі; відділена частина  території племені; крайня межа відділеної частини території племені».

Уже після розпаду праслов'янської  етномовної спільності (можливо, в антський період) у східних слов'ян від  слова украй за допомогою того самого суфікса -ін-а виникло слово  україна (*ukraina) із значенням «відділений  шматок землі; відділена частина  території племені». Коли протягом VI-VIII ст. східнослов'янські племена  або союзи племен переросли у  феодальні князівства, відомі в історичній літературі під назвою «літописні племена» або «племінні князівства», а  згодом утворилася ранньоукраїнська держава  Русь, змінилося значення і слів країна та україна. Слово країна від  значення «територія племені» поступово  набуло значення «територія феодального  князівства», а потім — «територія Русі». Відповідно до цього змінилося  значення й слова україна: замість  первісного значення «відділена частина  території племені» воно стало означати «відділена частина території феодального  князівства», а потім — «відділена частина території Русі».

У період феодальної роздрібненості Київської Русі (з XII ст.), коли від  неї почали одне за одним відділятися  незалежні князівства, слова україна  набуло значення «князівство». Уперше згадану в Іпатському списку «Повісті минулих літ» україну дослідники розуміли по-різному: як пограничну з  Київською землею територію Переяславської землі; як усю Переяславську землю, названу україною через те, що вона межувала з половецьким степом; як первісну Русь (тобто Київську, Переяславську  і Чернігівську землі); як усю Київську Русь. Проте найвірогідніше, що літописець назвав україною саме Переяславську землю, але не тому, що вона межувала з половецьким степом, а через те, що була окремим князівством.

Страницы:12следующая →
Краткое описание
Україна — одна з найбільших країн Європи, яка за чисельністю населення посідає шосте місце на континенті. На початок 1989 р. ЇЇ населення становило майже п'яту частину всіх жителів колишнього Радянського Союзу — 51,7 млн. Пересічна густота населення держави також досить значна — 85,6 особи на 1 кв. км. Найгустіше населені індустріально-аграрні райони — зокрема Донецька область (201,1 особи на 1 кв. км), Львівська (126,1), Дніпропетровська (121,7).
Содержание
ВСТУП
РОЗДІЛ 1. Основні етапи формування українського народу
РОЗДІЛ 2. Перші згадки етнопоніма „Україна”
РОЗДІЛ 3. Походження української національної символіки
ВИСНОВКИ
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ